Пролита кров
Артемівськ. 2014 рік.
Його понівечене тіло лежало на ліжку лікарняної палати. Здавалося, від нього не залишилося нічого живого. Не було сил не те щоб очі розплющити, а навіть щоб жити. Розірвана нога, дірка в спині, з якої через бинт все ще юшить кров, а лице, щелепа, зуби… Чи є там ще щось на тому обличчі? Він не знав відповіді на це питання. Був лише нестерпний біль. Скрізь.
«Залілі мнє тут всє своєй кров’ю галімой! Шоб ти здох!». В палату зайшла тучна медсестра і гучно, не підбираючи слів, вилаялася, побачивши калюжу крові, що витекла з воїна.
До болю фізичного додався душевний. «За що?» – питав сам себе «Малюк». Хотів плакати і кричати. Але не було ні сліз, ні голосу.
Скільки часу минуло, не знав. Розплющив очі. Над ним схилилося миле дівоче личко. Молодесенька така, років 19 на вигляд. Дивилася на нього своїми великими очима і прислухалася.
«Пити хочеш?» – спитала. За мить дівчина повернулася з водою і соломинкою. Напоїла хлопця, говорила з ним, підбадьорювала.
«Вибач, я вже зміну здала, додому іду. Ти будь ласочка тримайся. Я завтра повернуся». Вона пішла. А наступного дня на тому ж ліжку застала вже якогось іншого бійця.
Коли на екрані мобільного висвітився незнайомий номер, старий воїн-афганець відчув щось не добре.
«Олександр Місюра ваш син? Він загинув у Дебальцевському котлі. Співчуваємо» – повідомили батькові.
Чужа помилка
Новий приступ болю витягнув свідомість Сашка з забуття. Чого його так трясе? Його кудись везуть? Явно не додому, в Долинську. Це що – дорога на той світ?
У голові знову спалахнула війна. Бій. Останній бій. З усіх боків «накривають». Хлопці біжать хто куди. Їхні ноги мелькають прямо перед очима «Малюка» у куряві попелу і пилу. Чому ж він не біжить? Згадав: уже прибіг. Його тіло зрешетило у кількох місцях. Він лежав у калюжі власної крові і, здається, розгледів на темно-червоній плямі свої зуби. Вони випали через дірку в щоці. Щелепу роздробило. У спині щось застрягло. Боляче. А всім наплювати. Всім страшно. Кожен рятує власне життя. Перестрибують через шмат м’яса, який залишився від їхнього побратима. Сашко мовчки лежить і навіть не засуджує їх. Він і сам не вірить, що досі живий.
«О, браток!?» – хтось схопив його за шкірку і поволік до укриття. «Держись, браток! Все нормально буде! Будеш жити!» – важко хекав Макс і тягнув товариша за собою.
Точно, його ж урятували, потім була лікарня – згадав Олександр, розплющуючи очі. Побачив знайомі обличчя. Побратими. Вони забрали хлопця з Артемівська і везли у харківський госпіталь, де без сну і спочинку військові хірурги боролися за життя наших воїнів.
«Доброго дня. Вибачте, помилка вийшла… – сказав вже знайомий голос з військкомату, коли батько Сашка відповів на дзвінок, – ваш син вижив. Він у Харкові».
НЕ втрачене життя
Київ. 2015 рік
Потім був Київ, десятки лікарів і незчисленна кількість операцій. Скільки саме? Лише на обличчі 24 за рік. А ще нога, спина… Та «Малюк» міцно тримався за життя. Не можна з даватися, не дарма ж Макс ризикував собою, витягуючи його з-під обстрілів!
«Лежу на койці. 35 кілограм. Не їм, щелепа зашита. На сусідній лежав Андрій. До нього приїхала подруга Наталка з Чикаго. Вона часто заходила. Казала мені: «Я бачу в твоїх очах сум». Вона прилітала до мене на всі операції. Сиділа, чекала, доки вийду з наркозу і знов поверталася в Америку. Потроху і я почав говорити, ходив на милицях. Ми гуляли по території лікарні, потім по місту», – пригадує Сашко.
Воїн закохався. У її голос, її очі, гаряче серце і впертий характер. Закохався і освідчився, стоячи… ні, не на одному коліні, а на милицях. Наталка погодилася без роздумів і того ж дня закохані пішли у РАЦС.
«Там жіночка каже: дайте довідку, що ви берете участь в бойових діях, і розпишемо вас навіть сьогодні. А в мене довідка на той час була прострочена. Нову можна взяти лише в нашому штабі в Костянтинівці. Дзвоню комбату. Він запропонував вислати довідкою поштою, але ми не можемо чекати, бо потім Наталка відлітає. Кажу їй: одружимося пізніше. Вона ж: ні, шукай транспорт, їдемо за довідкою!», – не без гордості за кохану каже Олександр.
«Малюк» обдзвонив усі столичні служби таксі, та ніхто не хотів їхати у Костянтинівку. «У нас машин нема. Там же стріляють!» – казали оператори. Врешті вдалося виловити хлопчину, який погодився на цю авантюру за 9 тисяч гривень, а це в 2015 році були величезні гроші.
Дорога туди і назад забрала майже дві доби. У Київ приїхали надвечір. До кінця робочого дня залишалося кілька хвилин.
«РАЦС вже зачиняється. Ми втомлені, брудні. А начальниця нас чекає на порозі. Розписала, благословила. Я їй гроші хотів дати в знак вдячності, а вона відмовилася. В неї теж хтось з рідних воює».
А за рік Олександр, списаний з військової служби, полетів до дружини в Америку. Там у них почалося зовсім інше життя.
Алекс, ти куди?
США. 2022 рік
Вранці 24 лютого Сашко розбудив Наталку і сказав, що повертається в Україну, бо там почалась повномасштабна війна. Вона не повірила.
Він поїхав на роботу, повідомив боса, що звільняється і летить захищати свою країну, адже там вже збираються хлопці, з якими колись сидів в одному окопі, – Юра «49-ий» і Санька «Карданчик». Бос, який має українське коріння, все зрозумів і відпустив. А Наталка не зрозуміла. Вона дуже боялася втратити того, кого ледве вирвала з лап смерті. Жінка заховала гроші і документи, щоб Олександр не зміг покинути країну.
Вони довго говорили. Були і сльози, і вмовляння. Врешті, Наталка сама купила квиток на літак і допомогла коханому зібрати речі.
«Алекс, ти куди?» – запитували колеги і сусіди.
«Захищати свою країну» – казав він.
Третій шанс
Україна. Наші дні
З Чикаго «Малюк» прилетів у Варшаву. Звідти потягом до Львова і попутками на Кіровоградщину. Заскочив до батьків у Долинську, потім у кропивницький військкомат.
«Куди ти, інвалід?» – почув найперше. Але відмова його не спинила і вже 1 березня Сашко вступив у батальйон територіальної оборони.
«Після поранення і всіх тих операцій я не думав, що ще колись повернуся на війну, – каже боєць. – Перший раз я горів у кораблі, коли служив строкову службу на флоті. Це був МПК (корвет) «Луцьк» 2007 рік. Тоді теж було пошкоджено обличчя. Відкачали, зробили операцію, пересадку шкіри. Вдруге було Дебальцеве, знову лице, спина, нога. Третього шансу не буває. Але я знову тут».
Разом з батальйоном ТрО «Малюк» потрапив у саме пекло – на «нуль», де йшли жорстокі бої, а кількість поранених і вбитих обраховувалася сотнями в день.
«Ми сиділи з автоматами проти танків і аритерії, і бачили, що кільце замикається, а підмоги немає. Коли кажуть, що їм там нема чим воювати, це брехня. У 2014-15 вони так не лупили. Тоді ми воювали з піхотою, може з дебілами… А зараз ми стоїмо проти артилерії».
На фронті Сашко «відсвяткував» день народження. «Мене привітали «фосфором», танки і шрапнель. Зарево таке було! Феєрверки!» – жартує воїн.
На фронті він знову втратив друзів. Біль загартовує, вчить не прощати ворогів.
«Зараз про наше ТрО говорять, що є багато кримінальних справ, бо хлопці покидали позиції і тікали. А що ж ви не дивилися, кого на службу понабирати? Знаєте, як страшно, коли нема на кого покластися? Бо хто знає, коли воно тебе здасть чи просто кине. – обурюється Сашко. – Мій брат теж в ТрО. Він ніколи не був військовим. Але він не здавався, не кинув окоп. Відстрілювався до останнього! Трьохсотий. Тяжкий… Зараз над ним працюють лікарі».
Коли ми вели цю розмову, підрозділ Олександра саме повернувся на Кіровоградщину для поповнення і доукомплектації. Зізнається, що втрати дуже великі, держава потреби армії не покриває і без підтримки людей воїнам не обійтися.
«Нам дуже допоміг Василь Барановський з Чикаго. Мій друг. Він придбав і передав нам 80 американських броників і касок, дрони, аптечки, тепловізори, тактичні рукавиці й окуляри, берці і багато іншого, – з вдячністю розповідає Сашко. – За гроші Василя і за власні я купив кілька машин. Але автівки – це розхідний матеріал. Їх треба ремонтувати після кожного виїзду. Я заявку на запчастини кілька разів писав. А толку? Робимо все за свої кошти і своїми силами. Крутимося як можемо і дякуємо всім, хто нам помагає!»
Попри всі втрати і негаразди, попри силу ворога, здаватися чи відступати ніхто не збирається. Наші не задкуватимуть і не стоятимуть на місці, вони просто збираються з силами, щоб згодом піти й повернути своє. Так сказав «Малюк».
Читайте також:
- Волонтерка Олена Іванченко: «Не зупиняюся заради пам’яті сина, заради майбутньої Перемоги»
- “Робіть так, щоб вас не прийшли спасати” – волонтерка, яка вивозить людей з окупації