Історія підприємця з Маріуполя, який розпочав утрачений бізнес у Кропивницькому з нуля
На крамниці, в якій ми зустрічаємося з Антоном Шаталовим, ще красується стара назва, проте невдовзі її замінить нова. Всередині кипить робота: розставляють холодильники й стелажі. Молодий чоловік пропонує пройтися до парку, де вже є одна з його торговельних точок. Біля дитячого атракціону – кіоск солодкої вати, а поруч лавки, на які ми присідаємо поговорити. Розпитую підприємця, яким його життя було «до 24-го»…
Співрозмовник – корінний маріуполець. Здобув дві вищі освіти – юридичну й економічну. У свої 27 років у рідному місті мав досить солідний бізнес: чотири бізнес-центри, готель на березі моря, продуктові магазини, пекарню, торгові точки на ринку і один з останніх проєктів – кінотеатр.
– 19 грудня минулого року ми закінчили перший етап реконструкції кінотеатру «Перемога». Сучаcні зали IMAX, ONIX планували відкрити влітку. Це б став найсучасніший кінозал Маріуполя. До прикладу, кожен з кіноапаратів коштував 10 тисяч євро. Планували, розвивалися, очікували нового курортного сезону. Але… О п’ятій тридцять 24-го лютого прогримів вибух – і стало зрозуміло, що почалася велика війна.
Антон характеризує довоєнне місто як місце, де розвивався бізнес, де чимало будувалося, де розвивалася інфраструктура й людям жилося комфортно.
– Вивезти нічого не вдалося (має на увазі бізнес – ред.). До 20 березня ми ще якось намагалися захищати своє бізнесове майно від мародерів. Але в той день в один із наших бізнес-центрів прилетів «смерч»* – ми втратили останній свій об’єкт.
* Реактивна система залпового вогню калібру 300 мм
Далі було рішення залишити місто. Вибиралися 26 березня. До того цілий місяць Антон зі співробітниками, друзями, знайомими та сім’єю переховувався від обстрілів у сховищі одного зі своїх бізнес-центрів. Там же розташовувалася пекарня, запаси якої, зокрема борошна, рятували їх від голоду. Пекли хлібці на вогнищі, готували на ньому сяку-таку їжу, а не займалися мародерством, як це робила, скрушно зауважує чоловік, більшість земляків.
– У моїй голові час завмер, взагалі не віриться в усе те, що ми пережили, – продовжує Антон.
Ще до 12 березня пробратися в центр міста з Лівобережного району (там жила родина й розташовувалася більша частина бізнесу Антона, а лівий берег Кальміуса із центром сполучається мостами) було можна. Пізніше лівий берег «відрізали». Зникло не лише сполучення, а й зв’язок.
– Ми не розуміли, що відбувається поза нашим районом. Вже тільки коли виїхали, коли з’явився інтернет, ми дізналися, що розбомбили драмтеатр, поряд із яким був наш кінотеатр, від якого нічого не лишилося після пожежі. Нові кіноапарати й екрани – все згоріло, а що лишилося – розграбували. Бізнес-центри зникли із документацією й оргтехнікою орендарів.
Все пропало! Життя зупинилися в одну мить!
Антон зауважує, розуміння того, що необхідно тікати, було, але відсутність інформації збивала бажання: ніхто не знав, як їхати, з чим і куди.
– Ми виїжджали 26-го. Один із двох мостів, які вели до центрального району, був підірваний, другий – заблокований і замінований.
Наші військові казали, що можуть пропустити по ньому, але не гарантують, що доїдемо на протилежний берег живими.
Ми зробили кілька спроб виїхати.
Маріуполь уже набув глибоких кольорів русского мира: цілі мікрорайони зруйновані під нуль, неначе по них пройшлася величезна газонокосарка (метафора співбесідника); щоп’ять хвилин – «гради», міни, снаряди, щоп’ятнадцять – авіаналіт; навколо трупи, трупи, трупи… які, до речі, й досі ніхто практично не збирає по районах.
Антон дякує Богу, що дав березневі морози, інакше б всі нечисленні продукти зіпсувалися. Каже, що справді померли б від голоду. Окрема тема – брак води. Знайомі, наприклад, мали басейн, благо на початок цього пекла він був заповнений – пили воду з нього. Наприкінці березня вже будь-яка вода стала питною.
Чоловік говорить, що дорога на вільні території вела з Лівобережного тільки через центр міста. Евакуюватися ж у бік росії однозначно не хотіли, бо чудово уявляли, що означає такий шлях. Тому завданням стало вибратися на вільну українську землю будь-яким шляхом. Він виявився очікувано жахливим. Завдяки інформації випадково зустрітих волонтерів, які змогли по замінованому мосту прорватися на лівий берег, Антон із групою колег і близьких вирушає на переправу. Не варто забувати, що в місті бракувало пального. Антон за якимось відчуттям напередодні запасся ним, його вистачило й для авто колег.
– Виїхали чотирма автівками. Одну з них одразу довелося кинути на мосту – маневруючи між мінами й великими БелАЗами** (ними блокували прохід великої техніки), вона зламалася і втратила керованість. Між ними й бордюрами протиснутися міг лише невеликий легковик та й то в умілих водійських руках. Людей з неї пересадили в решту машин. З великими пошкодженнями проїхали далі на трьох. Дорогою зустріли лежачого чоловіка з простріленою ногою, який, напевно, пішки долав міст, минули розстріляне авто зі ще працюючим двигуном і убитими людьми.
Ми переїхали міст, перетнули черговий блокпост, і чуємо звук канонади – зупинилися. Аж тут по нас відкривають вогонь із стрілецької зброї. Я вів першу автівку, стріляли в лоб. Куля зрикошетила й пробила навиліт руку (показує ліве передпліччя). Дай Бог здоров’я тому інструктору, який навчав того снайпера! Виходжу з авто, стаю на коліна, піднявши руки, кричу «Дай виїхати!», щоб привернути увагу на себе. Тим часом даю знак своїм, що треба від’їхати назад. Ми повернулися за блокпост. Заїхали в приватний сектор. А далі… Очевидно, сам Господь дав нам можливість зустріти саме тих людей на шляху, які нам були потрібні. Прямо в тому районі нас прихистили люди з протестантської церкви в теплому укритті.
** Великі кар’єрні вантажівки
Ці ж люди допомогли й далі. Розвідали шляхи, доправили до священника в іншому районі. Потім ця церква допомагала долати шлях далі.
– У підсумку до евакуаційної колони у Василівці ми пристали однією лише автівкою. Одну розстріляли, іншу – відібрали. Доводилося і пішки йти, й попутним транспортом добиратися. Але люди, які виїхали зі мною, всі вибралися, всі живі. Окрема й величезна дяка волонтерам з Василівки, які нас годували й давали воду, попри те, що самі в окупації і з харчами там вельми погано. Навіть молочне діставали для дітей.
Не передати словами нашу радість, коли добралися до Запоріжжя. Коли перед тобою український прапор, українські військові. Ти – на території закону, ти тут громадянин, маєш права. А там ти ніхто. А ще було дуже тоскно й страшно через відсутність інформації. Лише на вільній території ми зрозуміли, що про нас хвилювалися, не забували…
Назавжди в Маріуполі залишилося чимало співробітників, родичів підприємця. Його племінник Андрій з мамою загинули від вибуху авіабомби, останки хлопця ідентифікували лише завдяки мертвому собаці, з яким він в той момент прогулювався.
– От коли почалися авіаудари, від яких від людини нічого не залишається, ми зрозуміли, що «гради» не такі вже й страшні… Ми не допускали емоцій – «залізобетон». Плакати, нервувати не можна, бо навколо діти. Ми одразу домовилися про це. Головне, зберегти дітей, їхню психіку. Звісно, були жах, безумство, нерозуміння… Коли виїздили з міста – прощалися подумки із життям.
Дружина з дитиною після виїзду з окупації відправилися за кордон. Антон же запевняє, що в іншій країні, крім рідної, знайти себе не зможе. Причому, що виїхати до родини може, адже за станом здоров’я не придатний для військової служби. Хоча після пережитого за необхідності готовий взятися за зброю. Зізнається, що тижнів зо три після виїзду з окупації йому хотілося просто волати від всього того безумства…
– Прийняв рішення залишитися в Україні й розпочати бізнес тут із нуля. Тяжко починати заново, дуже хвилююся. Всі мої партнери розуміють, що в будь-який момент може статися що завгодно і втратиш те, що вже знову заробив. Але ризикувати треба. Життя триває, Бог залишив нам життя, потрібно розвиватися й іти далі. Не сидіти на державній допомозі, а допомагати державі, близьким і колективу. Я вирішив відновити роботу, принаймні ту, яку можна організувати за таких умов. Зокрема таку, яка не потребує значних вкладень. Дякую Кропивницькій міськраді, яка надала дозвіл, і тепер ми відкрили точки із солодкою ватою в парках міста. Обладнання придбали нове, бо ж, як казав, вивезти нічого не змогли. Взяли на роботу хлопця з Маріуполя, дівчину з Краматорська. До речі, солодка вата – мій перший бізнес, ще школярем займався нею. Така ось циклічність…
Невдовзі відкриваємо продуктову крамницю «Тріумф». Подали заявки на гранти – бракує обігових коштів. Коли здобудемо грантові гроші, будемо відновлювати пекарню, кондитерське виробництво, макаронну мініфабрику. Для мене тепер хліб має особливе значення. Коли бабуся повчала, що хліб – найголовніший продукт, я не розумів цього. Усвідомлення настало після того, як ми вижили в розбомбленому місті завдяки залишкам на пекарні.
– Чому ви обрали саме Кропивницький?
– Спочатку я поїхав до Львова, Франківська. Вразили непідйомні для біженців ціни на оренду житла – від 20 тисяч за однокімнатну квартиру. До Кропивницького приїхав один мій знайомий, розповідав, що це тихе красиве місто, яке розвивається. Область аграрна, сільгоспвиробники постачають гарну сировину – а я ж одразу мислив про виробництво хлібопродуктів. Тобто розумів, що проблем із якістю й ціною сировини тут не буде. Крім цього, позитивом зарядив Поворознюк***. Хотілося взяти участь у цьому русі й зарядитися атмосферою. Відчути на смак це місце.
Знаєте, місто дуже приємно здивувало! Ваші люди й влада зустріли тепло, з розумінням поставилися до наших проблем. Все показали, підказали куди йти отримати той самий дозвіл, де отримати гуманітарку, елементарні необхідні речі – від зубної щітки до білизни. Вдячний «Гончаренко центру», теж дуже допомогли його представники… І навіть надзвичайно приємно бачити ось тут поряд алею дерев, висаджених на підтримку Волновахи, Маріуполя й інших. Це заряджає, це дає важливе розуміння, що ми не залишилися з бідою наодинці!
*** Агропідприємець з Петрового, власник футбольного клубу «Інгулець», відомий своєю запальною натурою й «міцною» риторикою, організував власні сили самооборони
Антон показує мені світлини й відео руїн своїх маріупольських об’єктів, надіслані його товаришем, який ще залишався там. Передати словами побачене неможливо. Чого лиш варта фотографія вирви від вибуху біля згаданого готелю на березі моря – у ямі у воді плавають рештки людей…
– Коли я дивлюся на це, хочеться, щоб пам’ять стерли, як у фільмі «Люди в чорному». Щоб із 23 лютого перескочити в нове життя. Щоб усе вмить забути. Але, на жаль, ніколи не забудемо. І ніколи не пробачимо!
Я вирощу й виховаю багато дітей, але кацапи за все відповідатимуть! А якщо на це забракне мого життя – мої внуки будуть мстити!
Наприкінці зустрічі Антон висловлює побажання владі про те, як їй варто нині підтримувати підприємців-переселенців.
– Дайте можливість бізнесу отримати обігові кошти. Зараз кредит не візьмеш. Що заставляти під нього, якщо все залишилося там? Дайте більше грантів, і не просто так, під конкретний проєкт для створення робочих місць. Зараз же з напливом біженців вакансій явно бракує. Люди хочуть і вміють працювати. От сьогодні на відкриття нового бізнесу дають 250 тисяч. А як бути таким, як я, я ж не закривав свій ФОП? Чудово розумію, що зараз все йде на ЗСУ, але як людям жити далі? От я досі не отримав ті 6500 гривень допомоги****. А підприємцям-переселенцям раджу не опускати руки й братися за нову справу, вірити в краще майбутнє!
**** У рамках програми «єПідтримка» держава надає допомогу на суму 6500 грн працевлаштованим громадянам і фізособам-підприємцям, що втратили доходи внаслідок бойових дій у регіоні знаходження бізнесу
За час, що минув від нашої зустрічі, магазин Антона вже запрацював. Бізнес поволі почав розвиватися. Закликаємо своїх читачів звертати увагу на таких підприємців і підтримувати їх гривнею – покупками, відвідинами перукарень, замовленнями в кав’ярнях тощо. Від цього виграє наша економіка, що так потребує коштів для Перемоги.
Ігор Крушеницький.
Фото автора та Антона Шаталова