Важливо

Гроші, які збирала на весілля онуку, віддала на армію. Історія олександрійської волонтерки

Пенсіонерка з Олександрії допомагає армії вже дев’ятий рік. Коли її внук загинув, гроші, зібрані на його весілля, теж передала для ЗСУ

Ми вже закінчили кількагодинну розмову, зазбиралися назад до Кропивницького, але пані Віра й чути не хотіла, що поїдемо голодними. Ми (кореспондент і водій) «відбивалися», але перед такою привітною і щирою «атакою» здалися. 

– Дорога дальня, – таким вважає вона 70-кілометровий шлях з Олександрії до обласного центру, – не годиться гостям голодними вирушати. 

На столі з’являються тарілки з вуджениною, рогаликами, млинцями із сиром та родзинками, чашки кави і з варенням. Ми наминаємо й запиваємо впродовж 15 хвилин, а господиня… 

– Я вам ось іще піднесу млинців.

Із Вірою Вовк «Нова газета» познайомилася завдяки відомій олександрійській волонтерці Ірині Кабановій. Її допис у Фейсбук про те, що Віра Олександрівна, яка волонтерить для ЗСУ не один рік, віддала накопичені на весілля внука гроші на потреби армії, не міг не зацікавити. Її внук – 25-річний Денис Карпенко, один із тих, які загинули під час ракетного удару рашистів по аеродрому в Олександрії 15 квітня. 

Говорили з нею багато про що: про неймовірний патріотизм, місцевих адептів «русского мира» і зрадників, родичів у росії, які із тих, що «вы все врете», її славних предків, любого внука і навіть про ірраціональне. На жаль, чимало із сказаного не публікуємо. З різних причин – етичних, моральних і навіть щоб не розкрити військову таємницю. 

Під час бесіди бабуся Віра час від часу висловлює сумнів, чи варта такої уваги журналіста, мовляв, «нічого ж особливого не роблю», переймається, щоб не подумали люди, що хизується – «Я цього не люблю».

DSC-0043-1

Віра Олександрівна народилася в Кіровограді 1948 року. Її дід – Кость Павліченко (мамин батько) був лісником, працював у господарствах Знам’янщини й Олександрівщини, тож її раннє дитинство пов’язане з лісом. Він відклав печатку на все її життя. Годинами може трепетно розповідати свої лісові історії: як якась сила рятувала її від гадюк у високій траві, як, рятуючись від собаки, на груди їй вистрибнуло зайченя, як ліс рятував від голоду.

  – Можна сказати, що до школи дід мене виховував. Неговіркий був, але якщо сказав, то сказав… Ніколи нас не бив, – каже вона, раптом змінюючи тему.

Я так переживаю за всіх хлопців, навіть сьогодні не спала. В Маріуполі бідні хлопці наші! Вже прошу того Господа, щоб зберіг життя хлопцям! (плаче).

Тут же згадує українців в росії, які підтримують Путіна й війну, називаючи їх сволотою і великими зрадниками. І повертається до спогадів про дитинство. 

– Дідусь народився 1895 року у великій сім’ї. У 1914 році його разом зі старшим братом Романом забрали на війну. Теж кидали як гарматне м’ясо. Повернувся живим (Роман повернувся з полону аж у 50-их). Потім – революція, громадянська війна, голодовка 1933-го. Добре, що був лісником. З того часу я завжди збираю жолуді, все життя. Розбираєш їх, чистиш, перемелюєш і додаєш листя якесь, траву – і пекли такий хліб в печі. Це рецепт від діда… Тоді настали 1937-1938 роки – його теж тягали. А ще фінську війну в 39-му пройшов. Тільки повернувся – війна 41-го. А до того, 1926 році, втратив дружину, бабусю Лукерію – за два дні згоріла від запалення легень. Остався з чотирма дітьми. Отака доля.              

Школу Віра закінчила в Кіровограді. Одразу після неї почала працювати: перший запису у трудовій книжці – у 15 років. Потім – вечірня школа й навчання в Олександрійському культосвітньому училищі. Повернулася працювати в обласний центр. В сфері культури трудилася все життя. 

– Майбутній чоловік, Коля, приїхав мене шукати, – продовжує пані Віра. – Ми перед моїм від’їздом після випуску з училища трохи посварилися, образилися один на одного. Приїхав, шукав по місту мою вулицю Дєхтярьова. Вона зовсім маленька поблизу вулиці Габдрахманова. Якогось свого діда троюрідного навіть розпитував, де вона. Ходив-ходив по району, а вже ніч. Присів на лавку на вулиці, на годиннику – дванадцята ночі, ліхтар світить саме на табличку. Розповідав мені: треба глянути, де ж це я хоч сиджу. І побачив табличку з назвою вулиці «Дєхтярьова 18/6» – а це наш будинок! Отаке буває. Я на нього ще трішки поображалася, але все закінчилося весіллям.

У Віри й Миколи двоє дітей – Руслан і Наталія, троє онуків. 

– За Дениса мені дуже боляче, – із сльозами в очах вона продовжує розмову. – Готова була [до смертей воїнів], що йдуть на фронт, воюють. Хай у бою, а це – ось тут, можна сказати вдома!  

Денис – єдина дитина в батьків. Історія його появи на світ непроста: народився восьмимісячним, тривалий час після народження перебував у стаціонарі, але зусиллями лікарів і рідних немовля виходили. 

По закінченню навчання за військовою спеціальністю вступив на службу в одну із силових структур. 

– У нас із Денискою були особливі стосунки, – каже бабуся. – Зі мною був дуже відвертий. Про нього знала те, чого не знали інші близькі, – дуже мені довіряв… За все своє життя грубого слова не сказав чи крикнув. Добрий дуже був, світлий в душі. Бувало я його поправляю, коли щось не те робить, а він у відповідь заспокійливо так каже: «Бабусю, все буде добре!» Хай я так про внука кажу, але всі його друзі говорять, що від Дениска грубого слова не чули жодного разу. 

На прощання з ним стільки людей прийшло! Друзі, товариші, знайомі ледь не з усієї України, перша вчителька Дениса Світлана Миколаївна.    

278574277-5440104052706275-2205344995815354850-n
Весілля Дениса й Каті

 За тиждень до тієї трагедії Денис і його кохана Катя одружилися. Весілля пройшло скромно й швидко – не до бучного святкування під час війни. 

– Він такий щасливий, такий щасливий був, – згадує вона РАЦС. – А ще за ці часи він так змінився, так змужнів…

А тоді оце таке трапилося, гроші, які потихеньку збирала на подарунок молодятам і не встигла віддати (весілля для бабусі стало несподіваним сюрпризом – Ред.), віднесла волонтерам на армію.        

Віра Олександрівна пригадує ще одну щемну історію. 

– Напередодні 8 Березня знайомий чоловіка, який вирощує квіти, зателефонував Колі та й каже: зараз війна, продавати тюльпани не буду – хоч би роздати. Звати його Сергій Кахно, його дружину – Наталія. Я швидко зметикувала – квіти ж можна волонтеркам і жінкам у військовій частині роздати. Отак ми їх і привітали! Відтоді одна з волонтерок, Наташа, мене тепер кличе «Тюльпан». Як же я вдячна Сергію й Наталі! З тими тюльпанами пов’язана ще одна історія. Дзвонить мені Дениско перед 8-им березня і просить зробити сюрприз його Каті, сам не міг – був десь далеко на завданні. Я ж до Сергія, той каже «Зроблю!». Приготував букет із фіолетових і білих тюльпанів, Катя з батьком восьмого під’їхали до мене – я їй з вітаннями від внука його передаю. Розплакалася я… Денис такий вдячний був!     

Вже котрий рік половину пенсії Віра Олександрівна віддає на потреби армії. Решта йде не сплату комунальних послуг.  

– Ви з якого року волонтерите? 

– Від самого початку війни – з 2014 року. Це заслуга Ірочки Кабанової, яку з того часу знаю.

Я дуже часто стала передавати пакунки, але не могла все в руках принести, треба був транспорт. Легкову машину сама завантажувала тим, що зібрала. 

278563190-5440126952703985-3158757112012759048-n

Ірочка часто дорікає, що я забагато як для пенсіонера віддаю. Але я швидко розвертаюся й іду від неї, щоб такого не чути. Іра – людина сильна духом з великим серцем. Не раз їздила туди (на фронт – Ред.), бачила все: хлопці босі й голі, зима, дощ, вони привозять хлопцям валянки, а в тих ступні в целофанових пакетах в кімнатних тапочках, щоб не промокали. Я так це запам’ятала…

Іринка – людина з великим серцем, неймовірної працездатності й енергії, працює цілодобово. З нею – і в розвідку, й у бій!

Якби ж у мене більше коштів було! Все що могла продати, я продала. В такій наші хлопці бідноті. Ой! Поки війна не закінчиться – буду продовжувати допомагати. Чим зможу. По зернині, по краплині набирається струмок, річка, море й океан. Отак і допоможемо.  

Завдяки рукам Віри Олександрівни на фронт передано центнери ковбас, пиріжків, рогаликів, консервації й чимало іншого. Навіть вінегрет та торти, адже й там бійці святкують дні народження. 

У шафі стоїть обрамлена грамота і статуетка – пані Віру у 2016 році в міськраді визнали «Меценатом року». І навіть цю статуетку вона хоче продати, щоб виручене віддати армії. 

– У нашій сім’ї дідусь Кость такий був – усім допомагав. Хоч сам прожив тяжке життя. 

…І все-таки додому ми поверталися від Віри й Миколи не з порожніми руками – непосилені нами рогалики (ціла торба) і сніп зеленої цибулі з їхнього городу поїхали в Кропивницький. У цьому – вся Віра Олександрівна. Як і сотні тисяч українців. Чи можна підкорити таку націю? Відповідь очевидна. 

Ігор Крушеницький, Нова Газета.
Фото автора й Ірини Кабанової з Facebook   

Читайте також:

Поширити:

Залишити коментар:

коментар