До Дня вчителя, який Україна відсвяткувала вчора, Перша електронна публікує низку статей районних газет.
До Дня вчителя, який Україна відсвяткувала вчора, Перша електронна публікує низку статей районних газет.
Спогад про вчителя
Часто говорять, що студентські роки не забуваються. Це дійсно так, і сперечатися не буду, бо сама із задоволенням згадую їх і зустрічаюсь із друзями-однокурсниками. І все ж таки впевнена, що немає кращої і щирішої пори, чим шкільна. У вузи ми приходили вже особистостями, коли погане чи добре з нас викорінити було неможливо. Та й не завжди вузівські викладачі переймалися нашими проблемами, а тим паче почуттями – ми ж дорослі люди були. Школа ж, навпаки, формувала особистість, вчила дружити, любити, співчувати, думати, вірити, захищати і слухати. Навіть не слухати, а чути. В цьому велика заслуга наших вчителів. Недарма ж говорять, що в школі вчать вчителі, а у вузі – стіни.
Після мого випускного вечора минуло не багато, не мало – двадцять п’ять років. Наші традиційні зустрічі однокласників проходять з регулярною періодичністю, і ми з радістю зустрічаємось, як після літніх канікул, коли хочеться всіх побачити й обмінятися емоціями. І хоча зустрічаємося часто, та зустрічі не стають буденно нудними чи непомітними. Це черговий яскравий спалах, який на мить переносить «в школьные годы чудесные с книгой, дружбой и песнею…»
У нашому випуску було два класи «А» і «Б». Ми умовно були суперниками. Кожен колектив прагнув довести, що «аки» чи «беки» — «кращі человєки». Та коли перемагали одні, інші раділи їх успіху, як власному, забуваючи, що ще кілька годин-хвилин намагалися їх обігнати. Ні краплі заздрощів чи якихось інтриг. Ми далеко не святими дітками були, навіть через роки не хочу ідеалізувати. Ми були звичними підлітками, для яких характерний максималізм, непосидючість, рухливість і бунтарство. Казали вчителі, що ми ще ті «подаруночки» і з нами сивина додається.
При кожній зустрічі з вдячністю згадуємо вчителів і розуміємо, що нам з ними поталанило. Важко визначити, хто з них і для кого зробив більше. В тому то і вся складність вчительської праці, що не можна визначити результат їх старань. Тут не видно валової продукції, як у виробників, і зерна їх праці зовсім не матеріальні. Хоч засів тих зерен відбувається одночасно – на уроках і перервах, ми ж завжди були разом. Сходи ж були нерівномірними – чи в когось глибше і довше сиділо те зерно, чекаючи сприятливіших часів, чи ще щось.
Зустрічаючись, ми завжди згадуємо своїх наставників, і чим стаємо старшими, а може, мудрішими – хто знає, тим більше звучить в тих спогадах вдячності. Мені важко назвати, хто з учителів був найкращим. Я їх люблю всіх і дякую Богу, що подарував щастя вчитися саме в них. І нехай вони пробачать за те, що завдавала клопоту чи псувала настрій. Повірте, це ж було не зі зла.
Нас у першій Ульяновській школі вчили по єдиній програмі середньої школи. Тоді ж підручники в усіх школах України були однаковісінькі. Але ж нас вчили справжні вчителі, вчителі від Бога! І творчий підхід робив свою справу.
Скільки разів у своєму житті я згадую уроки російської мови та літератури Людмили Юхимівни Моргуліс! Впевнена, що правила пунктуації чи орфографії кожному наводять нудьгу, і мені вони в школі псували настрій, бо то кому не в тому місці поставлю чи двокрапку з тире переплутаю. Людмила Юхимівна надзвичайно грамотна вчителька, та впевнена, що основний її дар в тому, що вона вчила нас творчості. Серед її учнів багато філологів і журналістів – це вона вчила нас писати. Уроки розвитку мовлення і позакласне читання їй вдавалися найкраще. З власного досвіду знаю, що для більшості вчителів-мовників це найважчі уроки. Ще й досі у нас із сестрою зберігаються читацькі щоденники, які колись заставляла вести Людмила Юхимівна. Тепер я знаю, що не заставляла, а спонукала. Ми не просто заносили до щоденника свої враження про прочитане, а й художньо їх оформляли. А ще прагнули прочитати першими щось цікаве, щоб потім хотіли прочитати ту книгу інші.
Марія Степанівна Арабаджій – наша вчителька історії, не лише переносила нашу уяву в Давню Грецію чи Рим. Вона завжди могла знайти на своєму уроці «зайвих» п’ятнадцять хвилин «для душі». Саме завдяки їй ми захоплювалися історичними романами, а коли трохи подорослішали, вона привчала нас слідкувати за подіями в світі, щоб ми були політично грамотними. В десятому класі нас Марія Степанівна передала іншому історику – Юліану Владиславовичу Ільчевському. Довго не сумували, бо він, пройшовши війну і об’їздивши весь Радянський Союз, знав стільки, що жоден підручник не вмістив би всю ту інформацію, яку він нам передавав. І весь час наші вчителі ненав’язливо вчили висловлювати свою думку, робити висновки з почутого.
На уроках математики зайвих слів нам говорити не доводилося – наука лаконічна і важка. Євгенія Іванівна Глинська до дев’ятого класу нас «дресирувала» так, щоб всі ікси з ігреками виходили з підпілля і перетворювалися у реальні цифри. Ми шукали відповіді задач, не підозрюючи, що це були «квіточки», бо вже у випускному класі у Бориса Степановича Глинського починали розуміти, що алгебра з геометрією науки занадто серйозні. Прийти до школи з невиконаним завданням ми не могли, хоч і не могли розв’язати важку задачу. Ще вдосвіта вишиковувалися у чергу під під’їздами відмінників-математиків, аби встигнути списати, щоб не заполучити двійку.
У завжди серйозної фізички Світлани Сергіївни Ярчевської такий номер рідко проходив, тим паче, що предмет, крім рішення задач, вимагав і ґрунтовної теоретичної підготовки. Одна справа параграф запам’ятати а от зрозуміти не завжди вдавалося. Скільки разів ми ходили до неї на перездачі й консультації – важко порахувати. Здавалося, що вона не втомлюється пояснювати. І все ж таки «прозріння» в наших головах наступало, і починали дивуватися, чого це одразу не зрозуміли? Дивуюся й досі, як Світлані Сергіївні вдавалося зберігати спокій і рівновагу. На її місці інша знервована особа вже давно б кричала.
Наш директор Василь Васильович Балан знав усіх учнів школи поіменно. Завжди спокійний, врівноважений, він раз-по-раз називав нас «діти», а ми іноді хотіли порахувати, скільки він так звернеться, але лічити забували, бо він цікаво про все розповідав. Василь Васильович любив всі новинки – ТЗН (технічні засоби навчання). Уявляю, що б було в його кабінеті при нинішніх технічних можливостях! Майже кожен урок географії закінчувався кінофільмом по темі. Як ми любили кабінет географії, який було визнано найкращим кабінетом області. Та й сам наш директор був найкращим, недарма ж отримав звання заслуженого вчителя України. Ми пишалися ним.
Незважаючи на свою зайнятість, Василь Васильович влітку, а це ж час його відпустки, водив нас у походи. Впродовж кількох днів разом з ним ми подорожували берегом Південного Бугу, купалися в його водах, а на привалах розводили вогнище і варили смачну юшку. Правду кажучи, варив він, бо ми лише допомагали як могли. Василь Васильович вселяв нам віру в нашу значимість, що ми все робимо самі. Така ненав’язлива педагогіка була.
Коли через адміністративну завантаженість директору не вистачало часу, нас прийняв молодий тоді вчитель географії Володимир Анатолійович Денисюк. Ми вже були старшокласниками і романтиками. Він розумів нас і знаходив час для позакласного спілкування – разом з нами вирушав в походи з ночівками. Зараз розумію, що він ризикував – мало що можуть підлітки «піднести», та й домашні не завжди підтримуються ентузіазм чоловіків-педагогів. Певно, була потреба в такому спілкуванні-вихованні не лише у нас, а й у нього.
Здається, що англійської мови в шкільні роки довелося навчати нас чи не всім вчителям. І хоча іноземну мову досконало з нас так ніхто й не вивчив, та завдяки шкільним знанням по мірі можливості можемо щось зрозуміти або й висловитись. Наталя Олександрівна Умніхіна, Галина Степанівна Солодка, Катерина Миколаївна Новікова, Любов Михайлівна Назаренко вчили нас вимовляти чужі слова і знайомили з недосяжними в ті роки Англією й Америкою.
Школа для нас ніколи не була лише місцем навчання. Це був наш дім, де хотілося розвиватися і реалізовуватися. І хто б що не казав, а нам, народженим в СРСР, піонерська-комсомольська юність дала дуже багато. Наші класні керівники, спочатку Софія Борисівна Веровенко, згодом Раїса Іванівна Толопко привчали нас до самостійності. Вони вміло скеровували нашу енергію в єдине русло, і тоді ми починали творити. Кожен проявляв себе. Життя ж бо в школі, завдячуючи невтомним організаторам позакласної роботи Любов Михайлівни Назаренко і Тамарі Іванівні Щербині бурлило, як повноводна ріка. Не знаю, що більше подобалось: чи сам процес підготовки до заходу, чи сам захід. Їх так було багато.
До новорічних свят готувалися заздалегідь. На зразок сучасних картингів відбувалися у грудні відбіркові конкурси «Алло, ми шукаємо таланти», а потім ми готували карнавальні костюми. Важко було уявити, що хтось на святковий ранок чи вечір прийде без карнавального костюму. За день-два до початку свят школа невпізнанно змінювалася. І кожного року виглядала по-різному, лише незмінною була запашна красуня ялинка посеред зали. Кожен клас готував свою «фішку» і дивував сюрпризом всіх у залі. Єдиний раз на рік старшокласникам дозволялося на бал-маскарад танцювати до опівночі, хоча цього нам і було замало. Всі діти ж в якійсь мірі егоїсти, такими були й ми – не задумувалися, що вчителів чекають вдома сім’ї, а вони проводять час із нами. Як вони нас розуміли і не підганяли, наполягаючи, що є шкільний режим. Бо про який режим могла бути мова напередодні Нового року?
Діти вчителів з молодших класів, їх же не можна було залишити вдома, розважалися з нами-старшокласниками й гордилися, що завдяки їх мамам у нас таке чудове свято. А ми раділи, що нас розуміють. Щороку у передноворічні свята пригадую шкільну передсвяткову метушню і з вдячністю згадую своїх вчителів. Впевнена: поки будуть педагоги такі, як у нас, ми житимемо в здоровому суспільстві.
На фото: випускники 10-А класу (1985) із Євгенією Іванівною та Борисом Степановичем Глинськими; квіти М. С. Арабаджій.
У. ГЛІНКА, Газета «Слово і час», Ульяновський район
Головне – бути хорошим вчителем
Як говорять – земля тримається на праведниках, а сільська школа – на невтомних учителях та духовних наставниках. Можна лише захоплюватися винахідливістю, працьовитістю, бажанню не відставати від часу та талановитістю педагогічних колективів Олександрійщини, які власними стараннями та за підтримки благодійників утримують сільські школи. У неділю, 6 жовтня, вся Україна святкує День працівників освіти, а напередодні вчителі приймають поздоровлення від своїх вихованців, які дарують їм квіти, влаштовують концерти, малюють барвисті стінгазети. Традиційно цій темі присвячує свої публікації і районний часопис. Нині у центрі нашої уваги – маленькі та затишні школи – Долинський, Пролетарський та Дівочепільський навчально – виховні комплекси, де педагоги віддають часточку себе задля виховання справжніх патріотів своєї держави.
Подвір’я Долинського навчально-виховного комплексу потопає у мальовничості. Витвори декоративно-прикладного мистецтва – не єдиний приклад творчого підходу до утримання навчального закладу. У кожній деталі одразу видно, що краса – це не лише частина роботи трудового колективу. Для них – це стиль життя.
«Не скаржитися, а працювати» – така позиція колективу Долинського навчально-виховного комплексу, який два роки очолює творча, енергійна, упевнена в собі жінка Ірина ГОРОБЕЦЬ. Її попередником був брат – Сергій Васильович ГОРОБЕЦЬ, який керував школою понад п’ятнадцять років. Зараз він хоч і на заслуженому відпочинку, проте цікавиться здобутками учнів та вчителів, досі живе успіхами та проблемами школи. Варто віддати належне вчителю з 25-річним педагогічним стажем Тетяні Миколаївні ГОРОБЕЦЬ, а також вчителям, які приїздять із с. Пролетарське – Юлії Олегівні ПЕРЕВ’ЯЗКО, Наталії Анатолівні ЧЕБОТАРЬ та з міста – Ірині Олександрівні ЄВТУШЕНКО та Вікторії Іванівні ПІДДУБНІЙ.
Цього навчального року педагогічний колектив закладу поповнився молодим спеціалістом Ольгою Валеріївною КОВАЛЕНКО. Вона – корінна долинчанка, тут народилася, закінчила місцеву школу і здобувала вищу освіту вже в Кіровоградському педагогічному університеті, за спеціальністю українська та іноземна мови.
Дипломованим фахівцем повернулася у рідну школу, щоб передавати свої знання юним землякам. Молодий вчитель говорить: «У малокомплектних сільських школах багато плюсів. У них більш сприятливий мікроклімат, бо дітей мало. І навчальні досягнення більші, бо вчитель кожному приділяє належну увагу».
У результаті тісної співпраці навчального закладу з сільською радою подвір’я та будівля школи мають гарний вигляд, класні кімнати поповнюються новими меблями, зміцнюється матеріально-технічна база закладу. Для занять фізичною культурою навчально-виховний комплекс має спортивний майданчик на території закладу. Також діти по закінченню уроків із задоволенням відпочивають на дитячому ігровому майданчику.
У Дівочепільській школі, яку з початку навчального року перейменовано в навчально-виховний комплекс, залишилася лише початкова ланка – 1- 4 класи. Навчається там 17 учнів, а з початку опалювального сезону до приміщення перейде ще 15 дошкільнят. Зараз для цього зусиллями районного, місцевого бюджетів, а також соціально-відповідального бізнесу, вчителів і батьків зроблено ремонт та проведено сантехніку. Тож учні школи, вихованці дитячого садочка, а також їхні батьки будуть задоволені умовами перебування у навчальному закладі.
Педагогічний колектив Дівочепільського НВК очолює директор з 27-річним педагогічним стажем, вчитель вищої категорії, яка має звання «Старший вчитель», Тетяна Степанівна МАКОВЕЦЬКА. Слід наголосити, що в цьому колективі всі вчителі мають значні заслуги: Ніна Василівна ШЕВЦОВА – вчитель вищої категорії, має звання «Старший вчитель», Наталія Володимирівна НАУМЕНКОВА – вчитель першої категорії, обидві жінки мають по 25 років трудового стажу, Тетяна Петрівна ПАУК – має вищу категорію, голова профспілкового комітету. У цьому році першачків прийняла молодий вчитель Марія Георгіївна КОВАЛЕНКО, яка приїздить на заняття разом зі своєю колегою, вчителем англійської мови Оксаною Вікторівною ЖОРНЯК з міста.
Колектив школи працює творчо, тут живуть душею професіонали своєї справи, котрі разом із керівником закладу перебувають у постійному творчому пошуку шляхів модернізації освітньо-виховного процесу. Учні школи неодноразово брали участь у районних, обласних та Всеукраїнських олімпіадах, в чому, безперечно, є заслуга вчителів, які дають їм гарні знання. Та й взагалі, як свідчить статистика, серед переможців олімпіад та творчих конкурсів більше учнів саме з сільських шкіл.
До речі, Тетяна Степанівна підкреслює, що не важливо, де ти працюєш – у сільській чи міській школі. Головне – бути хорошим вчителем та прикладом для своїх вихованців.
У віддаленому куточку нашого району є невеличке село Пролетарське. А у самому його центрі розташувалася затишна школа, яка нещодавно отримала назву Пролетарський навчально-виховний комплекс «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І ступеня». Вже близько 10 років заклад очолює справедливий, вимогливий, тактовний і авторитетний керівник – Олександр Анатолійович ОСТАПЧЕНКО. Працюють тут досвідчені і віддані своїй праці вчителі початкових класів Інна Петрівна КАРПІВ, Олена Володимирівна ШОВКУН та Наталія Сергіївна ОСТАПЧЕНКО, яка цього року обіймає посаду вихователя ДНЗ. Ці люди зранку й до вечора працюють на благо школи. Саме завдяки їм діти цікаво проводять свій час, виховуючись і отримуючи міцні знання.
Цьогоріч, завдячуючи голові РДА Віталію ЗГАМІ, сільському голові Надії КОВТОНЮК, генеральному директору ТОВ «УкрАгроКом» Анатолію КУЗЬМЕНКУ та постійній спонсорській допомозі директора ТОВ «Агродар ЛТД» Володимира МІРОШНІЧЕНКА, у Пролетарському НВК облаштовано теплі санвузли для школярів та вихованців ДНЗ, підключено постачання холодної і гарячої води та каналізаційну систему. Словом, для дітей створено комфортні умови для навчання, виховання та розваг.
Поспілкувавшись з колективами цих навчальних закладів, розумієш, що в сільській школі можна стати вчителем з великої літери, але для цього потрібні дві речі – любити дітей, навчаючи їх, вчитися самим. І великій педагогічній родині Олександрійщини це добре вдається.
Інна ЖИДУЛОВА, «Сільський вісник»
Низький уклін тобі, мій Великий наставнику!
Зі спогадів ветерана педагогічної праці Шевченко В.Н.
Відлетіли роки білими лелітками, пригорошив іній сивини моє волосся. 35 разів покликав малиновий дзвінок у клас, сповіщаючи про початок нового навчального року. І, хвилюючись, іду на зустріч з учнями, а в пам’яті оживають спогади про перші кроки через поріг Павлиської школи полохливою юнкою, студенткою Кіровоградського державного педагогічного інституту імені О.С.Пушкіна.
І відразу зустріч – чоловік з променистими лагідними очима і привітною посмішкою. Здогадалась – це ж Василь Олександрович Сухомлинський.
Обожнювала його і страшенно боялась. Проте страх відчувала недовго. В перших же словах цього титана педагогічної праці вловила таку доброзичливість, сердечність!
Хоч який був завантажений роботою, Василь Олександрович Сухомлинський знаходив час підбадьорити, порадити, підказати. А скупа похвала породжувала бурхливу радість.
Найбільшим святом було відвідування уроків у великого педагога. Особливе враження справили “уроки під відкритим небом”. Діти спостерігали і фантазували. Побачене вбиралося в одежу слова – творилася казка, авторами якої були діти.
Ото ж я все життя, згадуючи його уроки прагну відкривати перед учнями вікно у світ краси, бо краса – кров і плоть людяності, добрих почуттів, сердечних взаємин. І я завжди прагнула і прагну втілювати його добру науку в життя. Може, хтось дорікне, що це відхід від науки, втеча від підручників, але той хтось дуже помиляється. Досвід переконав, що перші уроки мислення повинні починатися серед природи. Відтворюючи побачене за допомогою слова, я підключаю і малюнки дітей, і музику. Так народжується казка і пісня, приказка і прислів’я, так виростають легенди.
Ось мої п’ятикласники готуються до твору-опису навколишнього середовища. І, пам’ятаючи науку мудрого вчителя, я виходжу з дітьми на подвір’я. Зупиняємося перед тендітною білокорою красунечкою, що пишається неподалік від школи. Навідними питаннями допомагаю учням висловити враження, зроботи художній опис деревця :
Хто величається красою ?
Яка вона берізка ?
Придивіться до несмілої зелені її листочків.
А з чим можна порівняти віти ?
Давайте послухаємо розмову листочків.
Які переважають кольори ?
Кого вам нагадує це деревце ?
Чи здатні ви потурбуватися про неї, а, якщо треба, то й захистити ?
Щоб ви хотіли сказати берізці на прощання ?
Ось фрагменти із відповідей на останнє запитання : “рости висока та струнка…”, “продовжуй радувати людей своєю ніжною красою…”, “збережи назавжди свій гнучкий дівочий стан…”, “я обіцяю назавжди стати твоїм захистником…”. Я буда впевнена, що не залишилося байдужих, що психологічний настрій для письмової роботи вже створений, а далі підготовка продовжиться за партою. І вкотре подумки подякувала своєму мудрому наставникові.
Все життя живе у пам’яті спогад, як Василь Олександрович Сухомлинський аналізував проведений мною урок. Скільки батьківської турботи, тепла і доброзичливості відчувалося в цій людині. Зауваження робив ненав’язливо, звучали вони швидше як порада. І ось вже тоді я прислухалась до думки мудрого педагога і почала практикувати елементи дослідницької роботи учнів з мови та літератури.
З роками досвід вдосконалювався, відшліфовувався. Адже цей вид роботи спонукає учнів до пошуку цікавої інформації, активно формує уміння і навички, бажання самоудосконалення. Адже кожне явище мови – це велика проблема з своїми законами, правилами, а для методики – це спільне дійство вчителя і учнів.
Як розпочинаю дослідницьку роботу ? Перше дослідження робили ми з п’ятикласниками з теми “Апостроф”. До цієї роботи змусила місцева говірка : мнякий, мняч, мнясо, мнята… У результаті обговорення з’ясувалося, що твердий Р у словах бур’ян, подвір’я, пір’я, надвечір’я звучить напівпом’якшено. Ці перші паростки дослідження виростали на уроці в результаті колективної праці, адже учні лише опанували навички самостійної роботи. Вперше оформлялася картка дослідника, вчилися підбирати приклади, узагальнювати правила.
Пізніше, коли вони вже працювали над таким темами як “Подвоєння приголосних”, “Вживання м’якого знаку”, “Правопис ненаголошених звуків” тощо, учні вже мали навички й виконували роботу старанніше, уважніше.
Пам’ятаю, як Василь Олександрович Сухомлинський вчив, що “важливою формою розвитку розумових інтересів є науково-предметні гуртки”. І, зрозуміло, учні у різних формах позакласної роботи цікавляться питаннями, що далеко виходять за межі елементарних знань. Залежно від індивідуальних задатків, здібностей, нахилів учні одного і того самого віку, класу можуть оволодіти не одним і тим же обсягом знань з даного предмета.
Так я намагаюся, по можливості, залучити якнайбільше дітей до позакласної роботи. Багато працюємо над створенням альбому “Проба пера”, де записуються власні дитячі твори на конкретну тему і вільну, вірші, загадки тощо.
Ось фрагмент творчої роботи учня 5 класу Горобця Олександра на тему : “Кобзар” у моєму домі” : “… на почесному місці — “Кобзар”. Для мене він став книгою пізнання, книгою життя…”, “…головне, що я зрозумів з його творів — як треба любити свій народ, свою Україну”, “Спасибі тобі, великий Тарасе, за все, що зробив для нас. Тебе люблять, шанують всі народи світу, і тому я з гордістю говорю : “Шевченко – це народ! І, як народ, він буде вічно жити!”
А учень 10 класу Письмак Артур у творі на цю ж тему написав : “… На мою думку, погляди поета вплинули на історію України. Він ставить запитання : “Що ми ?.. Чиї сини ? Яких батьків ?” “Поет хотів бачити український народ вільним, щасливим, а Україну – незалежною державою… Мрії безсмертного Кобзаря збулися. Стала Україна суверенною…”
І я, як учитель, радію, що в учнів формуються власні мислення, судження, що вони стають активними громадянами, формують своє особисте “Я”.
Василь Олександрович Сухомлинський вчив, що “У дитинстві, отроцтві та ранній юності кожний учень повинен захоплюватися красою в усіх її проявах”. І, вивчаючи з учнями рідну мову та літературу, я прагну добитися естетичного сприймання їх. Робота над творами — це не тільки розвиток мови, а й самовиховання почуттів. Дітей потрібно вчити мислити.
Не знаю хто сказав таку цікаву фразу : “Кожна людина в глибині душі любить казку”. А діти просто закохані в казку. І радує те, що люблять не тільки читати, слухати, а із задоволенням творять власні, ілюструючи їх, створюючи здебільше алегоричні образи. Ось казочка учениці 5 класу Ільченко Юлії “Підмет і присудок” : “Жив собі підмет : дуб, небо, дорога, сонце, людина…, але не вмів він нічого робити і дуже соромився цього. Одного разу вирішив поблукати по світі, пошукати друзів. Іде та й іде. Коли це назустріч йому незнайомець.
Ти хто ? — запитав підмет.
Я ніхто, — відповів присудок. — Я росту, синію, простелився, сяю, думаю…
Тоді підмет подав йому руку і сказав :
А тепер ми з тобою і предмет, і дія.
Як то так ?
А ось послухай : дуб росте, небо синіє, дорога стелиться, сонце сяє, людина думає.
Дійсно, як гарно нам бути разом!
Життя підмета і присудка стало набагато цікавішим і веселішим, а потім з’явилися ще в них нові друзі : додаток, означення, обставина. У Країні членів речення стало цікаво, весело і гамірно.”
Творчість вчителя – джерело мудрості й натхнення. І, коли я закінчувала практику, Василь Олександрович Сухомлинський знайшов хвилини й для мене. Остання фраза стала кредом мого вчительського життя : “Любов’ю, глибоким знаннями і справедливістю можна завоювати серце дитини”.
Низький уклін тобі, мій великий наставнику. Вогник, засвічений тобою, вже 35 років світить мені і зігріває в найскрутніші хвилини. Він зі мною не згасне, бо передала його тим, хто вчився в мене, а таких дуже багато.
Л. ОВЧАРЕНКО, директор Капітанівської ЗОШ, Газета «Новомиргородщина»
Перша електронна дякує районним виданням, які відгукнулися на нашу пропозицію щодо публікації.
Часто говорять, що студентські роки не забуваються. Це дійсно так, і сперечатися не буду, бо сама із задоволенням згадую їх і зустрічаюсь із друзями-однокурсниками. І все ж таки впевнена, що немає кращої і щирішої пори, чим шкільна. У вузи ми приходили вже особистостями, коли погане чи добре з нас викорінити було неможливо. Та й не завжди вузівські викладачі переймалися нашими проблемами, а тим паче почуттями – ми ж дорослі люди були. Школа ж, навпаки, формувала особистість, вчила дружити, любити, співчувати, думати, вірити, захищати і слухати. Навіть не слухати, а чути. В цьому велика заслуга наших вчителів. Недарма ж говорять, що в школі вчать вчителі, а у вузі – стіни.
Після мого випускного вечора минуло не багато, не мало – двадцять п’ять років. Наші традиційні зустрічі однокласників проходять з регулярною періодичністю, і ми з радістю зустрічаємось, як після літніх канікул, коли хочеться всіх побачити й обмінятися емоціями. І хоча зустрічаємося часто, та зустрічі не стають буденно нудними чи непомітними. Це черговий яскравий спалах, який на мить переносить «в школьные годы чудесные с книгой, дружбой и песнею…»
У нашому випуску було два класи «А» і «Б». Ми умовно були суперниками. Кожен колектив прагнув довести, що «аки» чи «беки» — «кращі человєки». Та коли перемагали одні, інші раділи їх успіху, як власному, забуваючи, що ще кілька годин-хвилин намагалися їх обігнати. Ні краплі заздрощів чи якихось інтриг. Ми далеко не святими дітками були, навіть через роки не хочу ідеалізувати. Ми були звичними підлітками, для яких характерний максималізм, непосидючість, рухливість і бунтарство. Казали вчителі, що ми ще ті «подаруночки» і з нами сивина додається.
При кожній зустрічі з вдячністю згадуємо вчителів і розуміємо, що нам з ними поталанило. Важко визначити, хто з них і для кого зробив більше. В тому то і вся складність вчительської праці, що не можна визначити результат їх старань. Тут не видно валової продукції, як у виробників, і зерна їх праці зовсім не матеріальні. Хоч засів тих зерен відбувається одночасно – на уроках і перервах, ми ж завжди були разом. Сходи ж були нерівномірними – чи в когось глибше і довше сиділо те зерно, чекаючи сприятливіших часів, чи ще щось.
Зустрічаючись, ми завжди згадуємо своїх наставників, і чим стаємо старшими, а може, мудрішими – хто знає, тим більше звучить в тих спогадах вдячності. Мені важко назвати, хто з учителів був найкращим. Я їх люблю всіх і дякую Богу, що подарував щастя вчитися саме в них. І нехай вони пробачать за те, що завдавала клопоту чи псувала настрій. Повірте, це ж було не зі зла.
Нас у першій Ульяновській школі вчили по єдиній програмі середньої школи. Тоді ж підручники в усіх школах України були однаковісінькі. Але ж нас вчили справжні вчителі, вчителі від Бога! І творчий підхід робив свою справу.
Скільки разів у своєму житті я згадую уроки російської мови та літератури Людмили Юхимівни Моргуліс! Впевнена, що правила пунктуації чи орфографії кожному наводять нудьгу, і мені вони в школі псували настрій, бо то кому не в тому місці поставлю чи двокрапку з тире переплутаю. Людмила Юхимівна надзвичайно грамотна вчителька, та впевнена, що основний її дар в тому, що вона вчила нас творчості. Серед її учнів багато філологів і журналістів – це вона вчила нас писати. Уроки розвитку мовлення і позакласне читання їй вдавалися найкраще. З власного досвіду знаю, що для більшості вчителів-мовників це найважчі уроки. Ще й досі у нас із сестрою зберігаються читацькі щоденники, які колись заставляла вести Людмила Юхимівна. Тепер я знаю, що не заставляла, а спонукала. Ми не просто заносили до щоденника свої враження про прочитане, а й художньо їх оформляли. А ще прагнули прочитати першими щось цікаве, щоб потім хотіли прочитати ту книгу інші.
Марія Степанівна Арабаджій – наша вчителька історії, не лише переносила нашу уяву в Давню Грецію чи Рим. Вона завжди могла знайти на своєму уроці «зайвих» п’ятнадцять хвилин «для душі». Саме завдяки їй ми захоплювалися історичними романами, а коли трохи подорослішали, вона привчала нас слідкувати за подіями в світі, щоб ми були політично грамотними. В десятому класі нас Марія Степанівна передала іншому історику – Юліану Владиславовичу Ільчевському. Довго не сумували, бо він, пройшовши війну і об’їздивши весь Радянський Союз, знав стільки, що жоден підручник не вмістив би всю ту інформацію, яку він нам передавав. І весь час наші вчителі ненав’язливо вчили висловлювати свою думку, робити висновки з почутого.
На уроках математики зайвих слів нам говорити не доводилося – наука лаконічна і важка. Євгенія Іванівна Глинська до дев’ятого класу нас «дресирувала» так, щоб всі ікси з ігреками виходили з підпілля і перетворювалися у реальні цифри. Ми шукали відповіді задач, не підозрюючи, що це були «квіточки», бо вже у випускному класі у Бориса Степановича Глинського починали розуміти, що алгебра з геометрією науки занадто серйозні. Прийти до школи з невиконаним завданням ми не могли, хоч і не могли розв’язати важку задачу. Ще вдосвіта вишиковувалися у чергу під під’їздами відмінників-математиків, аби встигнути списати, щоб не заполучити двійку.
У завжди серйозної фізички Світлани Сергіївни Ярчевської такий номер рідко проходив, тим паче, що предмет, крім рішення задач, вимагав і ґрунтовної теоретичної підготовки. Одна справа параграф запам’ятати а от зрозуміти не завжди вдавалося. Скільки разів ми ходили до неї на перездачі й консультації – важко порахувати. Здавалося, що вона не втомлюється пояснювати. І все ж таки «прозріння» в наших головах наступало, і починали дивуватися, чого це одразу не зрозуміли? Дивуюся й досі, як Світлані Сергіївні вдавалося зберігати спокій і рівновагу. На її місці інша знервована особа вже давно б кричала.
Наш директор Василь Васильович Балан знав усіх учнів школи поіменно. Завжди спокійний, врівноважений, він раз-по-раз називав нас «діти», а ми іноді хотіли порахувати, скільки він так звернеться, але лічити забували, бо він цікаво про все розповідав. Василь Васильович любив всі новинки – ТЗН (технічні засоби навчання). Уявляю, що б було в його кабінеті при нинішніх технічних можливостях! Майже кожен урок географії закінчувався кінофільмом по темі. Як ми любили кабінет географії, який було визнано найкращим кабінетом області. Та й сам наш директор був найкращим, недарма ж отримав звання заслуженого вчителя України. Ми пишалися ним.
Незважаючи на свою зайнятість, Василь Васильович влітку, а це ж час його відпустки, водив нас у походи. Впродовж кількох днів разом з ним ми подорожували берегом Південного Бугу, купалися в його водах, а на привалах розводили вогнище і варили смачну юшку. Правду кажучи, варив він, бо ми лише допомагали як могли. Василь Васильович вселяв нам віру в нашу значимість, що ми все робимо самі. Така ненав’язлива педагогіка була.
Коли через адміністративну завантаженість директору не вистачало часу, нас прийняв молодий тоді вчитель географії Володимир Анатолійович Денисюк. Ми вже були старшокласниками і романтиками. Він розумів нас і знаходив час для позакласного спілкування – разом з нами вирушав в походи з ночівками. Зараз розумію, що він ризикував – мало що можуть підлітки «піднести», та й домашні не завжди підтримуються ентузіазм чоловіків-педагогів. Певно, була потреба в такому спілкуванні-вихованні не лише у нас, а й у нього.
Здається, що англійської мови в шкільні роки довелося навчати нас чи не всім вчителям. І хоча іноземну мову досконало з нас так ніхто й не вивчив, та завдяки шкільним знанням по мірі можливості можемо щось зрозуміти або й висловитись. Наталя Олександрівна Умніхіна, Галина Степанівна Солодка, Катерина Миколаївна Новікова, Любов Михайлівна Назаренко вчили нас вимовляти чужі слова і знайомили з недосяжними в ті роки Англією й Америкою.
Школа для нас ніколи не була лише місцем навчання. Це був наш дім, де хотілося розвиватися і реалізовуватися. І хто б що не казав, а нам, народженим в СРСР, піонерська-комсомольська юність дала дуже багато. Наші класні керівники, спочатку Софія Борисівна Веровенко, згодом Раїса Іванівна Толопко привчали нас до самостійності. Вони вміло скеровували нашу енергію в єдине русло, і тоді ми починали творити. Кожен проявляв себе. Життя ж бо в школі, завдячуючи невтомним організаторам позакласної роботи Любов Михайлівни Назаренко і Тамарі Іванівні Щербині бурлило, як повноводна ріка. Не знаю, що більше подобалось: чи сам процес підготовки до заходу, чи сам захід. Їх так було багато.
До новорічних свят готувалися заздалегідь. На зразок сучасних картингів відбувалися у грудні відбіркові конкурси «Алло, ми шукаємо таланти», а потім ми готували карнавальні костюми. Важко було уявити, що хтось на святковий ранок чи вечір прийде без карнавального костюму. За день-два до початку свят школа невпізнанно змінювалася. І кожного року виглядала по-різному, лише незмінною була запашна красуня ялинка посеред зали. Кожен клас готував свою «фішку» і дивував сюрпризом всіх у залі. Єдиний раз на рік старшокласникам дозволялося на бал-маскарад танцювати до опівночі, хоча цього нам і було замало. Всі діти ж в якійсь мірі егоїсти, такими були й ми – не задумувалися, що вчителів чекають вдома сім’ї, а вони проводять час із нами. Як вони нас розуміли і не підганяли, наполягаючи, що є шкільний режим. Бо про який режим могла бути мова напередодні Нового року?
Діти вчителів з молодших класів, їх же не можна було залишити вдома, розважалися з нами-старшокласниками й гордилися, що завдяки їх мамам у нас таке чудове свято. А ми раділи, що нас розуміють. Щороку у передноворічні свята пригадую шкільну передсвяткову метушню і з вдячністю згадую своїх вчителів. Впевнена: поки будуть педагоги такі, як у нас, ми житимемо в здоровому суспільстві.
На фото: випускники 10-А класу (1985) із Євгенією Іванівною та Борисом Степановичем Глинськими; квіти М. С. Арабаджій.
У. ГЛІНКА, Газета «Слово і час», Ульяновський район
Головне – бути хорошим вчителем
Як говорять – земля тримається на праведниках, а сільська школа – на невтомних учителях та духовних наставниках. Можна лише захоплюватися винахідливістю, працьовитістю, бажанню не відставати від часу та талановитістю педагогічних колективів Олександрійщини, які власними стараннями та за підтримки благодійників утримують сільські школи. У неділю, 6 жовтня, вся Україна святкує День працівників освіти, а напередодні вчителі приймають поздоровлення від своїх вихованців, які дарують їм квіти, влаштовують концерти, малюють барвисті стінгазети. Традиційно цій темі присвячує свої публікації і районний часопис. Нині у центрі нашої уваги – маленькі та затишні школи – Долинський, Пролетарський та Дівочепільський навчально – виховні комплекси, де педагоги віддають часточку себе задля виховання справжніх патріотів своєї держави.
Подвір’я Долинського навчально-виховного комплексу потопає у мальовничості. Витвори декоративно-прикладного мистецтва – не єдиний приклад творчого підходу до утримання навчального закладу. У кожній деталі одразу видно, що краса – це не лише частина роботи трудового колективу. Для них – це стиль життя.
«Не скаржитися, а працювати» – така позиція колективу Долинського навчально-виховного комплексу, який два роки очолює творча, енергійна, упевнена в собі жінка Ірина ГОРОБЕЦЬ. Її попередником був брат – Сергій Васильович ГОРОБЕЦЬ, який керував школою понад п’ятнадцять років. Зараз він хоч і на заслуженому відпочинку, проте цікавиться здобутками учнів та вчителів, досі живе успіхами та проблемами школи. Варто віддати належне вчителю з 25-річним педагогічним стажем Тетяні Миколаївні ГОРОБЕЦЬ, а також вчителям, які приїздять із с. Пролетарське – Юлії Олегівні ПЕРЕВ’ЯЗКО, Наталії Анатолівні ЧЕБОТАРЬ та з міста – Ірині Олександрівні ЄВТУШЕНКО та Вікторії Іванівні ПІДДУБНІЙ.
Цього навчального року педагогічний колектив закладу поповнився молодим спеціалістом Ольгою Валеріївною КОВАЛЕНКО. Вона – корінна долинчанка, тут народилася, закінчила місцеву школу і здобувала вищу освіту вже в Кіровоградському педагогічному університеті, за спеціальністю українська та іноземна мови.
Дипломованим фахівцем повернулася у рідну школу, щоб передавати свої знання юним землякам. Молодий вчитель говорить: «У малокомплектних сільських школах багато плюсів. У них більш сприятливий мікроклімат, бо дітей мало. І навчальні досягнення більші, бо вчитель кожному приділяє належну увагу».
У результаті тісної співпраці навчального закладу з сільською радою подвір’я та будівля школи мають гарний вигляд, класні кімнати поповнюються новими меблями, зміцнюється матеріально-технічна база закладу. Для занять фізичною культурою навчально-виховний комплекс має спортивний майданчик на території закладу. Також діти по закінченню уроків із задоволенням відпочивають на дитячому ігровому майданчику.
У Дівочепільській школі, яку з початку навчального року перейменовано в навчально-виховний комплекс, залишилася лише початкова ланка – 1- 4 класи. Навчається там 17 учнів, а з початку опалювального сезону до приміщення перейде ще 15 дошкільнят. Зараз для цього зусиллями районного, місцевого бюджетів, а також соціально-відповідального бізнесу, вчителів і батьків зроблено ремонт та проведено сантехніку. Тож учні школи, вихованці дитячого садочка, а також їхні батьки будуть задоволені умовами перебування у навчальному закладі.
Педагогічний колектив Дівочепільського НВК очолює директор з 27-річним педагогічним стажем, вчитель вищої категорії, яка має звання «Старший вчитель», Тетяна Степанівна МАКОВЕЦЬКА. Слід наголосити, що в цьому колективі всі вчителі мають значні заслуги: Ніна Василівна ШЕВЦОВА – вчитель вищої категорії, має звання «Старший вчитель», Наталія Володимирівна НАУМЕНКОВА – вчитель першої категорії, обидві жінки мають по 25 років трудового стажу, Тетяна Петрівна ПАУК – має вищу категорію, голова профспілкового комітету. У цьому році першачків прийняла молодий вчитель Марія Георгіївна КОВАЛЕНКО, яка приїздить на заняття разом зі своєю колегою, вчителем англійської мови Оксаною Вікторівною ЖОРНЯК з міста.
Колектив школи працює творчо, тут живуть душею професіонали своєї справи, котрі разом із керівником закладу перебувають у постійному творчому пошуку шляхів модернізації освітньо-виховного процесу. Учні школи неодноразово брали участь у районних, обласних та Всеукраїнських олімпіадах, в чому, безперечно, є заслуга вчителів, які дають їм гарні знання. Та й взагалі, як свідчить статистика, серед переможців олімпіад та творчих конкурсів більше учнів саме з сільських шкіл.
До речі, Тетяна Степанівна підкреслює, що не важливо, де ти працюєш – у сільській чи міській школі. Головне – бути хорошим вчителем та прикладом для своїх вихованців.
У віддаленому куточку нашого району є невеличке село Пролетарське. А у самому його центрі розташувалася затишна школа, яка нещодавно отримала назву Пролетарський навчально-виховний комплекс «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І ступеня». Вже близько 10 років заклад очолює справедливий, вимогливий, тактовний і авторитетний керівник – Олександр Анатолійович ОСТАПЧЕНКО. Працюють тут досвідчені і віддані своїй праці вчителі початкових класів Інна Петрівна КАРПІВ, Олена Володимирівна ШОВКУН та Наталія Сергіївна ОСТАПЧЕНКО, яка цього року обіймає посаду вихователя ДНЗ. Ці люди зранку й до вечора працюють на благо школи. Саме завдяки їм діти цікаво проводять свій час, виховуючись і отримуючи міцні знання.
Цьогоріч, завдячуючи голові РДА Віталію ЗГАМІ, сільському голові Надії КОВТОНЮК, генеральному директору ТОВ «УкрАгроКом» Анатолію КУЗЬМЕНКУ та постійній спонсорській допомозі директора ТОВ «Агродар ЛТД» Володимира МІРОШНІЧЕНКА, у Пролетарському НВК облаштовано теплі санвузли для школярів та вихованців ДНЗ, підключено постачання холодної і гарячої води та каналізаційну систему. Словом, для дітей створено комфортні умови для навчання, виховання та розваг.
Поспілкувавшись з колективами цих навчальних закладів, розумієш, що в сільській школі можна стати вчителем з великої літери, але для цього потрібні дві речі – любити дітей, навчаючи їх, вчитися самим. І великій педагогічній родині Олександрійщини це добре вдається.
Інна ЖИДУЛОВА, «Сільський вісник», Олександрійський район
Низький уклін тобі, мій Великий наставнику!
Зі спогадів ветерана педагогічної праці Шевченко В.Н.
Відлетіли роки білими лелітками, пригорошив іній сивини моє волосся. 35 разів покликав малиновий дзвінок у клас, сповіщаючи про початок нового навчального року. І, хвилюючись, іду на зустріч з учнями, а в пам’яті оживають спогади про перші кроки через поріг Павлиської школи полохливою юнкою, студенткою Кіровоградського державного педагогічного інституту імені О.С.Пушкіна.
І відразу зустріч – чоловік з променистими лагідними очима і привітною посмішкою. Здогадалась – це ж Василь Олександрович Сухомлинський.
Обожнювала його і страшенно боялась. Проте страх відчувала недовго. В перших же словах цього титана педагогічної праці вловила таку доброзичливість, сердечність!
Хоч який був завантажений роботою, Василь Олександрович Сухомлинський знаходив час підбадьорити, порадити, підказати. А скупа похвала породжувала бурхливу радість.
Найбільшим святом було відвідування уроків у великого педагога. Особливе враження справили “уроки під відкритим небом”. Діти спостерігали і фантазували. Побачене вбиралося в одежу слова – творилася казка, авторами якої були діти.
Ото ж я все життя, згадуючи його уроки прагну відкривати перед учнями вікно у світ краси, бо краса – кров і плоть людяності, добрих почуттів, сердечних взаємин. І я завжди прагнула і прагну втілювати його добру науку в життя. Може, хтось дорікне, що це відхід від науки, втеча від підручників, але той хтось дуже помиляється. Досвід переконав, що перші уроки мислення повинні починатися серед природи. Відтворюючи побачене за допомогою слова, я підключаю і малюнки дітей, і музику. Так народжується казка і пісня, приказка і прислів’я, так виростають легенди.
Ось мої п’ятикласники готуються до твору-опису навколишнього середовища. І, пам’ятаючи науку мудрого вчителя, я виходжу з дітьми на подвір’я. Зупиняємося перед тендітною білокорою красунечкою, що пишається неподалік від школи. Навідними питаннями допомагаю учням висловити враження, зроботи художній опис деревця :
Хто величається красою ?
Яка вона берізка ?
Придивіться до несмілої зелені її листочків.
А з чим можна порівняти віти ?
Давайте послухаємо розмову листочків.
Які переважають кольори ?
Кого вам нагадує це деревце ?
Чи здатні ви потурбуватися про неї, а, якщо треба, то й захистити ?
Щоб ви хотіли сказати берізці на прощання ?
Ось фрагменти із відповідей на останнє запитання : “рости висока та струнка…”, “продовжуй радувати людей своєю ніжною красою…”, “збережи назавжди свій гнучкий дівочий стан…”, “я обіцяю назавжди стати твоїм захистником…”. Я буда впевнена, що не залишилося байдужих, що психологічний настрій для письмової роботи вже створений, а далі підготовка продовжиться за партою. І вкотре подумки подякувала своєму мудрому наставникові.
Все життя живе у пам’яті спогад, як Василь Олександрович Сухомлинський аналізував проведений мною урок. Скільки батьківської турботи, тепла і доброзичливості відчувалося в цій людині. Зауваження робив ненав’язливо, звучали вони швидше як порада. І ось вже тоді я прислухалась до думки мудрого педагога і почала практикувати елементи дослідницької роботи учнів з мови та літератури.
З роками досвід вдосконалювався, відшліфовувався. Адже цей вид роботи спонукає учнів до пошуку цікавої інформації, активно формує уміння і навички, бажання самоудосконалення. Адже кожне явище мови – це велика проблема з своїми законами, правилами, а для методики – це спільне дійство вчителя і учнів.
Як розпочинаю дослідницьку роботу ? Перше дослідження робили ми з п’ятикласниками з теми “Апостроф”. До цієї роботи змусила місцева говірка : мнякий, мняч, мнясо, мнята… У результаті обговорення з’ясувалося, що твердий Р у словах бур’ян, подвір’я, пір’я, надвечір’я звучить напівпом’якшено. Ці перші паростки дослідження виростали на уроці в результаті колективної праці, адже учні лише опанували навички самостійної роботи. Вперше оформлялася картка дослідника, вчилися підбирати приклади, узагальнювати правила.
Пізніше, коли вони вже працювали над таким темами як “Подвоєння приголосних”, “Вживання м’якого знаку”, “Правопис ненаголошених звуків” тощо, учні вже мали навички й виконували роботу старанніше, уважніше.
Пам’ятаю, як Василь Олександрович Сухомлинський вчив, що “важливою формою розвитку розумових інтересів є науково-предметні гуртки”. І, зрозуміло, учні у різних формах позакласної роботи цікавляться питаннями, що далеко виходять за межі елементарних знань. Залежно від індивідуальних задатків, здібностей, нахилів учні одного і того самого віку, класу можуть оволодіти не одним і тим же обсягом знань з даного предмета.
Так я намагаюся, по можливості, залучити якнайбільше дітей до позакласної роботи. Багато працюємо над створенням альбому “Проба пера”, де записуються власні дитячі твори на конкретну тему і вільну, вірші, загадки тощо.
Ось фрагмент творчої роботи учня 5 класу Горобця Олександра на тему : “Кобзар” у моєму домі” : “… на почесному місці — “Кобзар”. Для мене він став книгою пізнання, книгою життя…”, “…головне, що я зрозумів з його творів — як треба любити свій народ, свою Україну”, “Спасибі тобі, великий Тарасе, за все, що зробив для нас. Тебе люблять, шанують всі народи світу, і тому я з гордістю говорю : “Шевченко – це народ! І, як народ, він буде вічно жити!”
А учень 10 класу Письмак Артур у творі на цю ж тему написав : “… На мою думку, погляди поета вплинули на історію України. Він ставить запитання : “Що ми ?.. Чиї сини ? Яких батьків ?” “Поет хотів бачити український народ вільним, щасливим, а Україну – незалежною державою… Мрії безсмертного Кобзаря збулися. Стала Україна суверенною…”
І я, як учитель, радію, що в учнів формуються власні мислення, судження, що вони стають активними громадянами, формують своє особисте “Я”.
Василь Олександрович Сухомлинський вчив, що “У дитинстві, отроцтві та ранній юності кожний учень повинен захоплюватися красою в усіх її проявах”. І, вивчаючи з учнями рідну мову та літературу, я прагну добитися естетичного сприймання їх. Робота над творами — це не тільки розвиток мови, а й самовиховання почуттів. Дітей потрібно вчити мислити.
Не знаю хто сказав таку цікаву фразу : “Кожна людина в глибині душі любить казку”. А діти просто закохані в казку. І радує те, що люблять не тільки читати, слухати, а із задоволенням творять власні, ілюструючи їх, створюючи здебільше алегоричні образи. Ось казочка учениці 5 класу Ільченко Юлії “Підмет і присудок” : “Жив собі підмет : дуб, небо, дорога, сонце, людина…, але не вмів він нічого робити і дуже соромився цього. Одного разу вирішив поблукати по світі, пошукати друзів. Іде та й іде. Коли це назустріч йому незнайомець.
Ти хто ? — запитав підмет.
Я ніхто, — відповів присудок. — Я росту, синію, простелився, сяю, думаю…
Тоді підмет подав йому руку і сказав :
А тепер ми з тобою і предмет, і дія.
Як то так ?
А ось послухай : дуб росте, небо синіє, дорога стелиться, сонце сяє, людина думає.
Дійсно, як гарно нам бути разом!
Життя підмета і присудка стало набагато цікавішим і веселішим, а потім з’явилися ще в них нові друзі : додаток, означення, обставина. У Країні членів речення стало цікаво, весело і гамірно.”
Творчість вчителя – джерело мудрості й натхнення. І, коли я закінчувала практику, Василь Олександрович Сухомлинський знайшов хвилини й для мене. Остання фраза стала кредом мого вчительського життя : “Любов’ю, глибоким знаннями і справедливістю можна завоювати серце дитини”.
Низький уклін тобі, мій великий наставнику. Вогник, засвічений тобою, вже 35 років світить мені і зігріває в найскрутніші хвилини. Він зі мною не згасне, бо передала його тим, хто вчився в мене, а таких дуже багато.
Л. ОВЧАРЕНКО, директор Капітанівської ЗОШ, Газета «Новомиргородщина»
Перша електронна дякує районним виданням, які відгукнулися на нашу пропозицію щодо публікації.