Завжди спокійний маленький залізничний вокзал у Кропивницькому нині щодня за кілька годин по обіді нагадує вокзал якогось відомого туристичного міста: велелюдний і гамірний. Заодно й нервово-метушливий, бо ж нині 99% пасажирів подорожніми стають не з власної волі. Війна…
Її риси – возброєних патрулях, у кардинальних змінах у розкладі руху потягів, у проникливих поглядах, що з пильністю контррозвідника «сканують» оточуючих, у нервових усмішкахй ледь не порожніх очах.
На площі перед вокзалом стоять автобуси, з яких виходять і прямують до будівлі станції підлітки з нехитрими пожитками – явно вихованці якогось інтернатного закладу. Їхні наставники (всі як один віком 40+) активні й зосереджені – педагогічний досвід за двадцять діб явно збагатився ще й воєнним.
– Ні, ні – жодної інформації вам не дамо, не на часі! – у два голоси відповідають мені жіночки, до яких, визначивши їх виховательками, я підійшов із парою питань – звідки діти, скільки їх і куди прямують.
У кутку біля віконця і написом «Довідка» на клунках розташувалася група людей, що привернула мою увагу різницею у віці: діти й чоловік із жінкою, називати яких бабою й дідом вже буде доречним. Запитую тихо й якось ніби обережно.
– Добридень! Ви – на Львів?
– Так, – відповідає дідусь.
– Я журналіст. Розкажете, хто ви, звідки й чому наважилися на від’їзд? Ви місцеві?
– Так, з Кропивницького, – каже чоловік.
Обоє дорослих опускають очі додолу й відвертаються у шибки у вікні…
– Не той настрій, синку, ох не той, вибач, – ледь промовляє сивочола бабуся й знову спрямовує погляд у вікно.
Ще дві спроби поговорити з іншими людьми закінчилися з таким самим успіхом. Ба більше – я починаю ловити на собі погляди, сповнені підозрілості, в яких читається запитання «А чи не провокатор цей чолов’яга?»
На пероні помічаю пару поруч з ледь не десятком сумок – явно чоловік з дружиною. Їм обом приблизно по 35 років. У руках чоловік тримає бокс для тварин, у ньому – кіт.
– Пушок його звати, – говорить Євген, який таки погодився зі мною поспілкуватися. Своє прізвище не називає, я й не наполягаю.
Із дружиною Дашею вони вирвалися із Маріуполя… (Це був перший успішний зелений коридор для маріупольців – Ред.).
Євген говорить здебільшого уривчасто і має обличчя відстороненого. Я здогадуюся, що його думки й емоції – десь у рідному місті, яке вже ніколи не буде таким, як раніше.
Попередню ніч, вони вперше від третього березня нормальну, – відіспалися, помилися тощо – провели в Кропивницькому.
На мої слова співчуття Женя відповідає рефреном із кількох «ага».
– Отже ви зараз на Львів. А далі куди?
– Поки плануємо зупинитися в Тернопільській області. Далі побачимо. Принаймні будемо намагатися допомагати армії – волонтерствувати. Для нас це вже, так би мовити, особисте. Маріуполь практично весь в руїнах, методично нищили житлові будинки. Діти, старенькі, жінки – не щадили нікого. Спочатку в основному люди сиділи по домах, хтось одразу спускався до підвалів, хтось сидів до останнього, надіючись на те, що пронесе. В нашому мікрорайоні не залишилося цілих будинків.
Прилітало і в них, і в двори. Усі вікна повибивало, тож коли в квартирахнастала холоднеча, всі, звісно, почали ховатися по підвалах.
Стали там ночувати, не милися тиждень чи десять днів – я навіть не пригадаю. Кожен день– ціла пригода. Не знали, що буде завтра. Жили за принципом день від дня: день прожили – добре. Наступний день – нова пригода. І зовсім не як в кінофільмі.
Євген зазначає, що з усіх комунікацій першими зникли електрика й водопостачання. Найдовше «трималося» постачання газу. Доки воно було – могли якось гріти воду, принісши чи привізши їх із криниць. Мобільний зв’язок зник ще третього березня, але, зауважує, це не точно, адже пам’ять зараз спресувалася. Каже, що за такої біди миттю всі жителі їхнього 9-повенрхового будинку нарешті перезнайомилися й об’єдналися як ніколи доти: ділилися порадами, їжею, водою, цигарками.
– Словами не передати, що ми пережили…
Моє наступне питання зависає в повітрі, бо в ньому шириться характерний звук військового літака. Жінка Євгена Даша ціпеніє й вглядається в небо.
– Якщо немає сирени – то наш, – намагаюся заспокоїти її.
Не вдається – за мить якась жінка із сусідньої юрби вигукує це страшне слово «Тривога!». Не помітити переміну виразу обличчя моїх співрозмовників неможливо, особливо Даші, яка вмить починає ридати, лаючись на кшталт «Звідти утекли, так ці ..ки і тут дістають!»
Кидаюся допомогти перетягти сумки маріупольців у будівлю вокзалу, та вони вирішують не поспішати у підвал – «як буде, так і буде». Ми разом перебігаємо в залу вокзалу, Євген продовжує розповідати про героїзм українських бійців, сукрушачись, чи вижили вони досі.
– А сирена вже завила, – майже пошепки обриває нашу розмову Даша, втираючи сльози.
Згодом з’ясовується, що тривогу оголосили по Голованівському району, але, чомусь, сирени спрацювали й у Кропивницькому, щоправда завивали вони недовго. Я бажаю маріупольцям щасливої дороги й залишаю їх.
Після відбою повітряної тривоги мені вдається поговорити з Бондаренками із Ганнівської громади. Бабуся Надія везе на захід двох онуків – десятирічну Оленку й тринадцятирічного Славка. Поки діти зависають в телефонах, літня жінка розповідає їхню історію.
– Зять вже давно на контракті в армії. Зараз десь під Києвом, – зітхає вона. – Дочка працює на такій роботі, що вирватися не може, того й везу внуків сама.
– Чому саме зараз вирішили, а не в перші дні?
– Попервах не було думки кудись тікать. Ми бачили, що громлять великі міста, села наче не чіпали тими страшними ракетами. Та й люди розповідали – на трасах глум що коїться, добиралися тижнями до західної. Поїзди теж забиті були, говорили. А в мене – тиск, я б не витримала нервозності. А зараз спокійніше наче, немає такого напливу біженців. Господи! Як у страшному сні все… А коли почали бомбити села, зять наказав їхати. Сусіди підвезли [до вокзалу], добрі люди, дай їм Бог здоров’я…
– А хто ж за хазяйством вашим у селі пригляне?
– Та де там те хазяйство! Десяток курей та коза. Сусіди доглянуть.
Лунає оголошення про прибуття очікуваного потягу, вокзал й перон швидко порожніють. Мої співбесідники вже електричці, махають мені руками. Потяг рушив… Від раптової тиші стає тоскно, бо ж нинішні затишшя – як перед бурею.
Коли вони повернуться? Якими повернуться? На перше питання відповіді не знає ніхто. Але на друге є відповідь дуже точна: вона вже ніколи не будуть такими, як до війни. Як і ми всі.
Читайте також: Родина біженців із Волновахи: Ми нічого не знаємо про свій дім і місто
Ігор Крушеницький, “Нова газета”