Цього разу наш шлях пролягав у район, який автобуси давно оминають, а люди їздять аж через Умань, накидаючи чималий гак, щоб зберегти колеса цілими. На нас чекала далека і мальовнича Голованівщина, де ми були майже три роки тому – записували пісні і рецепти від трьох подруг з Давидівки і щемкі спогади дитинства журавлинської Мадонни – баби Люби.
Давидівка. Повернення
Ми повернулися. Сподівалися знову зібрати давніх подружок Софію Приблуду, Клавдію Кармазановську і Галину Корчебну, які влітку 2018-го гостинно зустрічали нас на застеленому споришем подвір’ї. Заїхали до баби Галі (на фото). Питаємо: «Впізнаєте нас?». А вона: «Лиця не впізнаю, бо вже нічого не бачу – тільки силуети. А голоса знакомі чую». Обіймає, як рідних. Припрошує до хати і вмикає світло спеціально для нас – їй вже не треба.
А хатина баби Галі ніскілечки не змінилася: така ж прекрасна і барвиста, уквітчана її чарівними рушниками і «наволічками», плетеними і мереживними килимами. Бабуся хвалиться: на плетене гачком покривало, яке прикрашає велике ліжко у «холодній хаті», вона витратила 35 катушок ниток (8 тисяч 750 метрів!) і місяць життя!
89-річна бабуся розкладає перед нами свої вишивані скарби. Бідкається, що вже два роки не шиє, бо не бачить, але кружки ще в’яже – руки пам’ятають.
«Хай ше повисить трохи. А тоді скажу сину, хай всьо познімає і вам подарує», – каже Галина Корчебна, а тим часом дарує нам дві дитячі сорочечки. Їх колись пошила і вишила її сусідка для своїх онуків, а ті вже виросли і всі з села виїхали. Взагалі село спорожніло. Нині тут живе не більше 120 осіб…
Пригортаємо до серця дарунки і розпитуємо, а що ж носили її власні діти, коли малі були. Каже, що і шила, і купувала, й одягала зі старшого на меншого, бо часи такі були, що на всьому треба було економити. А вона ж ростила синів сама, без чоловіка. Тоді головне було всіх нагодувати.
«Хлопці в мене були такі повні. В мене похорОн був, то я своїх вигодувала і ще дівчинку годувала. ПохорОн було повністю багато… В мене вже й Саша народився, а старший просить, то я раз-два і йому націдила», – розказує баба Галя, а ми ніяк не второпаємо, що ж то за «похорОн» такий… Виявляється, так раніше казали, коли в жінки в грудях було багато молока.
«А ми Вашу фотографію отаку велику роздрукували і по селах на виставках показували», – хвалимося своєю мандрівною фотовиставкою «У пошуках рідної пісні». «Ой! Лучче б ви рушники возили, шоб вони перешивали собі. Мені осьо брат, Петро Могила, малював цвіти, а я малюнок під стікло, обводила і вишивала. А щас в селі нема молодьожі, шити вже ніхто не хоче, пропадає усьо…» – каже бабка і додає, що її подруга (теж вишивальниця) Клава вже майже не ходить – на двох палицях човгає, а баба Соня цієї зими відлетіла…
Із радістю і сумом водночас покидаємо хатину баби Галі. Вона проводжає нас за поріг й обіймає на прощання, як рідних онуків, і благословляє на довге життя. А ми йдемо подивитися на місця, де від життя залишилася лише згадка…
У супроводі місцевого громадського авторитета (інакше цю знану на все село людину не назвеш) Павла Бербеги бродимо вуличками Давидівки, розглядаючи руїни, які колись були хатами. З десяток років тому тут ще дихала душа, а нині – пустки, щільно оповиті кущами й чагарниками. Кожну хату і всіх її власників Павло Андрійович добре знає – коли і хто збудував, хто жив, куди виїхали діти, коли померли хазяї. Здається, якщо хтось надумає писати історію села, то кращого оповідача не знайде, ніж він.
Одна за одною заходимо у кілька вцілілих хат, які місцеві пристосували під склад для сіна. І (чудо!) натрапляємо на старовинну мальовану ікону. Одну-єдину річ, яку останні господарі залишили на підвіконні, щоб оберігала їхню самотню оселю. Мурашки…
Фізично й духовно втомлені, ми врешті добрели до обійстя родини Бербегів, де на нас зачекалася господиня – Неоніла Леонідівна, жінка запальна, весела й працьовита.
Приймали нас в старому маєтку місцевого пана Абази, який побудував відомий Давидівський млин. Будівля десятиліттями занепадала, перетворючись у нікому не потрібний смітник. Оскільки він знаходиться по сусідству з хатою Бербегів, ті вирішили взяти споруду під свою опіку і врятували її від руйнації. Наробилися добряче, щоб стіни не сипалися, дах не падав і всередину було любо заглянути. Тут все заставлено старовинними лавами й застелено домотканими доріжками, які, зокрема, ткала й сама господиня.
Неоніла Леонідівна розклала по всій кімнаті десятки рушників, картин і покривал, які вишивали її та чоловікові мами і бабусі. Пан Павло пригадує, що бабка його Анастасія Кармазановська (1898 р.н.) була знаною в окрузі майстринею, яка вишивала не тільки рушники, а й килими, самостійно вигадуючи узори й перешиваючи мальовані картини. А її чоловіка – діда Семена – репресували у 1937-му році. Мав пару коней – значить, був куркулем. Як забрали його «совєцькі актівісти», так і пропав.
Побачивши наше щире захоплення, господарі дарують в етнолабораторію «Баби Єльки» один із рушників бабусі Анастасії, а на прощання пригощають різною смакотою.
Неймовірні знахідки Копенкуватого
У Копенкувате ми потрапили фактично випадково. Але тепер упевнені – це була доля! Просто шукали село, у яке можна заїхати дорогою до Давидівки, і згадали про віддану шанувальницю «Нової газети» Ганну Фоківну П’яничук з Копенкуватого. Майже 60 років вона працювала на пошті, сотні тисяч разів ходила кожною вуличкою села, знає поіменно всіх своїх односельців і хто яку газету читає.
Тож ми одразу подзвонили до наших добрих друзів і найкращих сільських розвідників – листонош. А ті кинули клич по селу і вже наступного дня відзвітували – на «Бабу Єльку» чекає потужний аматорський колектив і… скриня! Діставшись до Копенкуватого, завітали на місцеву пошту – передати гостинці від «Нової газети» і подякувати листоношам Оксані Ткачук і Лідія Черчик за допомогу в організації експедиції.
Завітали і до нашої Фоківни, яка показала старі фото з краєвидами села і місцевими жителями. Серед них був і колись відомий копенкуватський священник Віктор Брайловський, який за життя встиг побувати і трактористом, і теслею, і завклубом, і бубністом, фотографом і на всі руки майстром. А потім, пригадує листоноша, відкрився у нього дар – брав людину за руку і казав, чим та хворіє і яка молитва її зцілить. І, знаєте, допомагав.
«Приїжджали з усього світу до нього, аж із Польші приїжджали, – каже бабуся. – Приїздили і по буднях, і по вихідних. З усіма хворобами. Оцей город (показує за вікно) – оце всьо було машинами заставляно. Особливо у вихідні дні. Канєшко, така хвороба, як у моєї дитини – у неї лейкоз був – то такого не міг зробить».
По сусідству з Фоківною на нас чекали співочі аматори ансамблю «Перевесло», які зібралися у хаті Валентини Макодзьоби. Керує ансамблем Анатолій Форманчук – художній керівник Копенкуватського БК. Вже понад 40 років він підтримує місцеву культуру, живе нею, щиро вболіває.
Загалом в репертуарі «Перевесла» – десятки пісень, серед яких як сучасна народна творчість, так і старовинні, записані ще від матерів і бабусь учасниць колективу, і від місцевої співачки Олександри Плаксивої.
Того дня ми почули нове звучання й відмінні куплети пісень «Ой летіла хмара», «Спився козак, спився», «Мене мати породила», «Меланка», а також фрагментарно зафіксували весільно-обрядову традицію Голованівського краю. Зокрема, пісні до коси і до нені, яких досі не записували.
Спився козак, спився,
Спився, розгулявся,
Його кінь вороний
Та й на стайні застоявся. (2)*
А дівчина Галя
Козака любила,
Взяла коня в руки
Та й по стайні поводила. (2)*Водила, водила
Та й постановила,
Молодому козаку
Поводи в руки вручила. (2)*– На тобі, козаче,
Цей повід у руки,
Не роби, козаче,
Между нами та й розлуки! (2)*Спився, козак, спився,
Спився, розгулявся,
Його кінь вороний
Та й на стайні застоявся. (2)*
* останні два рядки кожного куплету повторюються двічі.
А в перепочинку між співами розпитуємо бабусь про молодість, дівування і, звісно, традиційні місцеві рецепти. Виявилося, що поміж них є коровайниця у третьому поколінні – Олена Кнурова (1948 р.н.), яка поділилася з нами рецептом калачів.
Ці рецепти, а також молочної колотухи на попелі, буряків, печених на соломі, і кілька варіацій сільського кандибалу ми записали для «Смачної Кропивниччини».
Між іншим заговорили про місцеві танці, і тут «дівчата» згадали про сільського бубніста Григорія.
«Живий бубніст?!» – перепитали ми. І не дивуйтеся цьому, бо ж знайти в Україні справжнього бубніста зі старим інструментом – це величезна удача, яка трапляється одиницям! Провідні дослідники країни ноги стирають у пошуках, а ми випадково натрапили на нього у Копенкуватому! Вперше за майже три роки експедицій!
І Григорій Нечипоренко нас не розчарував. Він самоучка. Грає на бубні з дитинства, і без нього не проходять жодні святкування у селі. Майстерність гри він передає своїм онукам. З його слів, «вони «печут» ще лучче за діда!».
У чотири руки (з Анатолієм Форманчуком) вони створили такий музичний супровід, що всі бабусі з «Перевесла» не втрималися і пішли в танок. Та й ми нарешті попрактикувалися в падеспанці і польці, от тільки ноги один одному повідтоптували.
Тож у підсумку із Копенкуватого ми везли добрячий багаж пісень, рецептів, вражень, а також обновки для етнолабораторії «Баби Єльки». Колектив Будинку культури подарував стародавню скриню, яку у 1960-х роках дістав у місцевої старожилки тогочасний директор Будинку культури Людвіг Войцеховський.
А ще нам передали шкіряні чоботи, які належали місцевій жительці Марії Степанюк (1915-2005 рр.). Відколи бабусі не стало, її самотня хатина пустує. Тут досі зберігаються її речі: одяг, старі світлини, різний посуд, реманент, посагова скриня і молитви, написані на папірцях бабусиною рукою. Шкода, що все це добро, яке є частиною культурного спадку Кіровоградщини, зникне, щойно впаде вже дірявий дах над потрісканими стінами. Проте ми радіємо, що хоч одну річ нам вдалося врятувати для нащадків. Дякуємо Копенкуватому за небайдужість і любов до свого краю.
