У спадок від Радянського союзу Україна отримала чимало трагічних і кривавих сторінок історії, болючих спогадів, білих плям і вигаданих “фактів”. Усе це створювалося штучно і з однією метою – возвеличити СРСР, зробити росіян титульною нацією і переконати інших “заручників” союзу у тому, що без сили в величі “великої і могучої” радянщини вони не виживуть. Одна з таких об’єднавчих легенд – це святкування Дня захисника вітчизни 23 лютого, коли новостворена червона армія вщент розгромила німецькі війська в боях під Псковом.
Перша електронна газета з’ясувала, що насправді сталося 23 лютого 1918 року, чому у тогочасній пресі неможливо знайти жодного слова про події, які наші діди, батьки і ми стільки років святкували, і чому в лютому наступного 1919 року не було ніяких статей чи хоча б заміток з нагоди святкування першої річниці такої значущої перемоги.
Виявляється, ні армії, ні перемоги не було.
Казочка про перемогу
Навчені радянськими пропагандистами, люди старшого покоління вважають, що саме цього дня далекого 1918 року вийшов декрет про створення Червоної Армії й одразу, у день свого створення, ця сама ЧА вщент розгромила німецькі війська під Псковом (нагадаємо, йшла Перша світова війна).
Проте, у радянській пресі й історіографії протягом 20 років не зустрічається жодних згадок про бій з німцями 23 лютого. Історія про розгромну перемогу молодої червоної армії над потужними силами німецьких імперіалістів з’явилася аж у 1938 році. Її автор сам Йосип Сталін!
Наприкінці 30-х років над світом нависла нова загроза з боку нацистської Німеччини. Щоб підтримати патріотичний і бойовий дух народу й армії перед обличчям імовірної війни, Сталіні вигадав історію про велику перемогу над німцями. Мовляв, раніше ми їх долали, і знову здолаємо.
Так через 20 років згадали маршрут просування німецьких військ територією СРСР і вигадали переможну битву під Псковом, яка припадала нібито на 23 лютого – на день створення радянської армії. Тобто зранку сформували армію, а пообіді вже розгромили німців.
У вересні 1938 року за особистим дорученням Сталіна цю новопридуману перемогу включили у «Короткий курс історії ВКП(б)» і почали вчити дітей і дорослих.
У вересні 1938 року газета «Правда» вперше надрукувала «Короткий курс історії ВКП (б)» з таким формулюванням:
«У відповідь на кинутий партією і радянським урядом клич «Соціалістична вітчизна у небезпеці!» робітничий клас відповів посиленим формуванням частин Червоної армії. Молоді загони нової армії – армії революційного народу – героїчно відбивали натиск озброєного до зубів німецького звіра. Під Нарвою і Псковом німецьким окупантам дали рішучу відсіч. День відсічі військам німецького імперіалізму – 23 лютого – став днем народження молодої Червоної армії».
Правдоподібно, переможно, надихаюче! А головне – свідків немає, тож ніхто не заперечить.
Що насправді сталося 23 лютого?
У лютому 1918 року німецька армія впевнено просувалася на Схід. Тут їй практично не чинили опору й німці один за одним захоплювали міста колишньої Російської імперії. Більшовики царську армію розігнали, воєначальників – кого повісили, кого розстріляли (а хтось таки втік). Власної ж армії не створили. Озброєні робітничо-бандитські загоди не рахуються, бо вони тільки беззбройних селян могли підкорити (і то не одразу і з великими втратами), але точно не досвідчених іноземних військових. Тож захищати кордони було нікому. З іншого боку, хто ж думав про ті кордони, коли всередині досі точилися запеклі бої проти більшовицьких сил. Найбільше совєтам опиралася Україна.
Німці запропонували Леніну укласти мир, але той відмовився. А після тижня активного просування ворога Раднарком вже сам телеграфував у ставку Гінденбурга з проханням про мир будь-якою ціною.
Німці мовчали. Наступ продовжувався.
23 лютого Німеччина все ж таки надала Леніну таку довгоочікувану відповідь з переліком мирних умов. Від більшовиків вимагали визнати незалежність Фінляндії, Литви, Латвії, Естонії й України, а також підписати з Україною мирну угоду, розпустити армію і флот.
Тієї ж ночі 116 членів ВЦВК (Всеросійський Центральний виконавчий комітет) проголосували за миру угоду, 85 – проти.
24 лютого о 7:00 Ленін телеграфував до Берліну:
«Згідно з рішенням, прийнятим Центральним Виконавчим Комітетом Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів 24 лютого в 4 1/2 години ночі, Рада Народних Комісарів постановила умови миру, запропоновані німецьким урядом, прийняти і вислати делегацію до Брест-Литовська».
Делегацію очолив Лев Троцький, який і підписав мирну угоду.
До чого тут Псков?
Судячи з радянської історії, доки Ленін перед страхом повної окупації погодився на принизливі умови миру з Німеччиною, щойностворена радянська армія била німців скрізь, де зустрічала. А найбільше – під Псковом.
Та насправді більшовики здалися раніше, ніж німецькі війська встигли туди дійти. Тож ніякої битви, протистояння, перепалки чи хоча б зустрічі двох армій під Псковом не було. Це просто чергова нахабна брехня “великого і могучого” Радянського союзу.
Як 23 лютого стало святковим днем
Згадаймо, про що ми говорили спочатку: 23 лютого 1918 року офіційно створили червону армію, видавши відповідний документ – декрет.
Та насправді згаданий декрет вийшов не 23 лютого, 28 січня.
Через рік, у січні 1919 року, голова Вищої військової інспекції Микола Подвойський запропонував відсвяткувати річницю створення червоної армії, призначивши свято на «найближчу неділю до або після 28 січня, щоб робітники могли вітати армію на вулицях під час параду». Згадаємо про те, що совєти змінили календар з Юліанського на Григоріанський у 1918 році. Так 28 січня перетворилося на 17 лютого і припало на понеділок. А найближча календарна неділя – на 23 лютого.
Тож дату “створення” армії, фактично, обрали випадково. А потім зовсім не випадково під цю ж дату придумали ще й перемогу.
Із перших років незалежності України точаться суперечки відносно того, чи варто нам відзначати 23 лютого – радянський День захисника Вітчизни. Крапку в цьому питанні мав би поставити президент Петро Порошенко, який у 2014 році підписав указ про скасування цього спадку радянщини. Минули роки, росія пішла на Україну війною, забрала не одну тисячу життів, пролила ріки крові, вбивала, гвалтувала, розстрілювала, спалювала… А чимало українців продовжують вітати один одного “с дньом защітніка атєчєства” 23 лютого.
І після 11 років війни і трьох років вторгнення соціальні мережі знову рясніють російськомовними листівками із забороненими символами СРСР і вітаннями з НЕіснуючим НЕ святом. Чому? Звичка чи брак знань?
Ми не вирішуємо за людей, кого і коли їм вітати, які свята відзначати, але можемо дати знання, розкрити очі на правду. Чи вистачить їм розуму ці знання прийняти – вже зовсім інше питання.
Світлана Листюк, магістр історії, кандидатка педагогічних наук