Вчора до Кіровограда приїхала ще одна група переселенців з областей, де нині тривають військові дії. Це 16 студентів Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля у Луганську, які вирішили перебратися до спокійного серця України з тривожного сходу.
Розташувавшись на тимчасове проживання в гуртожитках Кіровоградського державного педагогічного університету, один з луганських гостей Дмитро Богданов (22 роки) погодився розповісти Першій електронній про життя в зоні АТО.
У гуртожитках місця студентів зайняли зенітки
Дмитро Богданов цього року мав би спокійно закінчити Інститут управління Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля й шукати роботу за фахом, але суспільно-політична ситуація в країні внесла різкі корективи у розмірене життя луганського студента.
Хлопець навчався у вузі, займався громадською діяльністю, був членом Луганської «Просвіти», організовував з друзями патріотичні акції і раптом, як мовиться в класичній літературі, прийшла війна.
«Підім’явши» під себе всі органи влади та залишки силових структур на Луганщині, новоприбулі політикани-терористи взялися за проштовхування серед населення своєї ідеології федералізації. Як розповів Дмитро, вони не лише зганяли людей на проплачені мітинги, а й «запрошували до себе на гостину» місцевих активістів, свідомих луганчан, які мали сміливість висловлюватися за єдину Україну.
«Людей без пояснень забирають з дому, з вулиці, зупиняють машини. Багато моїх друзів з Просвіти побувало «у гостях» у сепаратистів. Я не горів бажанням з ними зустрічатися, тому коли студпрофком запропонував поїхати в іншу область, я погодився», – зазначив Дмитро.
До того ж, і вищі навчальні заклади (4 виші), і гуртожитки в Луганську захопили загони сепаратистів. Деяким студентам окупанти дозволили забрати свої речі, інші ж заставали свої кімнати з вибитими дверима і перекинутими меблями. Сепаратисти закидали гасла, що таким чином рятують студентів від можливих атак бандерівських військ по місцях скупчення населення. Врешті, одні будівлі були пристосовані до проживання їхніх загонів, а на дахах інших з’явилися зенітні установки.
Здати екзамени і отримати дипломи про вищу освіту, за словами Богданова, також вдалося не всім. У Східноукраїнському національному університеті терористи влаштували свою базу, але викладачам дозволили забрати всі документи, журнали, наукові доробки. А Медичний університет, наприклад, розігнали без попереджень і пояснень. ЗНО для школярів скасували, адже провести тести було взагалі не реально. А випускникам вишів довелося захищати дипломні роботи в незвичайних умовах – кому по телефону, кому в он-лайн режимі. Викладачі йшли на всі можливі й неможливі поступки, щоб забезпечити своїх випускників документами про вищу освіту, адже всі розуміли, що відбувається в регіоні. Дмитро ж приїхав до Кіровограда без диплома – документ йому мали б вручити наприкінці червня.
Сепаратисти називають себе народним ополченням, а ми їх – вантажниками з центрального ринку
Розповідаючи про нову владу, студент характеризує ситуацію кількома влучними фразами: є міський голова Луганська Сергій Кравченко, який саджає квіти і ремонтує дороги; а ще є голова сепаратистів Валерій Болотов, який дає прес-конференції і воює з українцями.
За словами Дмитра, луганчани жартують, що він – звичайний вантажник з центрального ринку, бо звідки взявся – не зрозуміло, а поведінка явно не як в інтелігента. В його оточенні є чимало таких самих «озброєних вантажників», є незначна частина найманців-чеченців і колишніх українських правоохоронців і військовослужбовців (у тому числі ветерани), які перейшли на бік сепаратистів, залякані самим фактом існування Правого Сектору. «Вся ця когорта називає себе народним ополченням, хоча представників справжнього українського народу там… самі розумієте – немає», – зазначив Богданов.
Характеризуючи ставлення місцевих до легітимної української влади в особі Президента Петра Порошенка, Дмитро пояснив, що луганчани його не визнають: до якогось моменту вони вважали легітимним Януковича (навіть після його втечі), а потім з’явився Болотов, який для багатьох став уособленням боротьби і змін.
Розповідаючи про те, як у Луганську обирали Президента, він зазначив, що практично всі виборчі дільниці не працювали, а по місту були розвішані оголошення: «Якщо ви знаєте, де працює дільниця, повідомте – ми приїдемо і закриємо її».
«Я ходив містом у пошуку робочої дільниці, щоб віддати свій голос і ледь не втрапив у халепу… Під час пошуків зустрів «дружніх озброєних людей», які запитали мене «чого ти тут шляєшся?». Але, слава Богу, на цьому все й закінчилося. Мене вони не чіпали, бо були зайняті захопленням якоїсь машини», – пригадує Дмитро.
Як можна було взяти СБУ, якщо пів-Луганська завчасно знало про штурм?
Виявляється, сепаратисти роз’їжджають Луганськом на новеньких сітроенах, які нещодавно придбала українська влада для місцевих правоохоронців. От тільки надпис «Міліція» вони замінили на «ЛНР». Також терористи значно поповнили свої «майнові» запаси зброєю і боєприпасами від місцевих міліціонерів і СБУ-шників.
За словами Дмитра, коли сепаратисти вдалися до захоплення Обласного УМВС, правоохоронці намагалися чинити їм опір, але врешті здалися. А от працівники СБУ навіть про людське око не опиралися захопленню. «СБУ взяли швидко, – зазначив студент. – Я тільки не розумію, як можна було взяти СБУ, якщо пів-Луганська завчасно знало про штурм? Тим більше, що поряд на вулиці стояв чималий підрозділ міліції, який міг вступити в бій, але не зробив цього. А скільки людей зі зброєю було в приміщенні – ми ж не знаємо. У нас говорять, що все це проплачено», – розповідає переселенець і додає, що в результаті бездіяльності СБУ до сепаратистів потрапив чималий арсенал зброї.
Єдиним місцем, яке закріпили за собою українські військові є луганський аеропорт, який хоча й не працює, зате наш.
Місцева преса адаптувалася до нової «влади»
Чималу підмогу сепаратистам в боротьбі за деребан України надають російські ЗМІ і ті місцеві журналісти, які «адаптувалися» до нової влади.
Практично всі українські телеканали після захоплення Луганської телевишки були замінені на російські – «Росія 24», «LifeNews» тощо. Але на кабельному ще можна знайти 1-2 українських канали (Новий, наприклад працює). Проте відеосюжети тут знімають лише російські тележурналісти.
Щодо друкованої й електронної преси, то вона, за словами Дмитра, розділилася на три частини: одні акредитувалися в ЛНР і відкрито працюють під замовлення терористів, другі працюють під тиском і висловлюються дуже обережно, але без відкритої пропаганди ЛНР, а треті – або зовсім зачинилися, або ледь не всім колективом виїхали до інших міст.
Взагалі, як зазначив студент, на вулицях міста небезпечно з’являтися з фото чи відеокамерами, тим більше щось фіксувати. Адже сепаратисти сприймають таку людину за ворожого журналіста і хто знає, чим може закінчитися їхня профілактична бесіда.
Найстрашніші страшилки Луганська – це Правий сектор, бандерівці і Київська хунта
Як розповів Першій електронній Дмитро, мешканців Луганська залякують міфами про кровожерливий Правий сектор і страшних бандерівців. Людям вселили думку, що Правий сектор – це втілення зла, що всі представники цієї політичної сили – вороги, а прапор України – ледь не стяг якоїсь терористичної організації. Наприклад, терористи забрали до себе на два дні «в гості» журналіста просто за те, що в його машині був прикріплений український прапорець.
«Нас із лютого лякають, що до Луганська їдуть 80 автобусів від «Правого сектору», які нас вбиватимуть. Вони вже кілька місяців їдуть-їдуть і ніяк не доїдуть. А тут з’явилися сепаратисти, які вже героїчно ловлять правосекторців у Луганську. Особисто я хотів би нарешті побачити, що ж він собою уявляє той Правий сектор…», – зізнався Дмитро.
За його словами, терористи використовують міф про ПС для того, щоб контролювати населення. Прикриваючись підозрами у причетності до Правого сектору, вони виловлюють і ліквідовують луганських активістів.
«Люди в Луганську не дуже розуміють за що вони. Більшість виступають проти Правого сектору – це відсотків 60. Вони не знають, що таке ПС і хто туди входить, але вони вже проти. Я не знаю жодного луганчанина, який був би членом ПС чи принаймні бачив їх на власні очі! Також дуже модне нині слово «хунта», «Київська хунта», яку бояться не менше правосекторців». – розповів хлопець.
Як він пояснив, у Луганську хунта і бандерівці у поєднанні з Правим сектором утворюють мікс найжахливіших страшилок, у які дорослі вірять, як діти.
При цьому переважна більшість населення (відсотків 60 за підрахунками Дмитра) виступають одночасно проти ПС і за Єдину Україну. Багато місцевих підтримують ідею федералізації (10-15%), ототожнюючи її з приєднанням до Росії і не думаючи про реальні наслідки такого кроку. Але майже всі, незалежно від політичних переконань, виступають проти війни – таких 95%.
Як живе Луганськ сьогодні
За словами переселенця, багато активних людей з Луганська переїхали до Дніпропетровська і Києва, щоб продовжувати допомагати армії, підтримувати народ, вести громадську діяльність. У той же час в самому Луганську настав культурний, політичний і соціальний колапс, адже всі освітні, громадські, інвестиційні та інші проекти згорнули. Єдина організація, якій більш-менш вдається працювати на теренах Луганщини – це Червоний Хрест.
У місті дуже піднявся криміналітет: з’явилося багато «незрозумілих людей», які прикриваючись то однією, то іншою стороною, займаються мародерством. На думку Дмитра, жити важко не стільки через небезпеку, скільки через моральних тиск. «Дивно, коли по суботах лунають звуки феєрверків з весіль, а люди виглядають у вікно, щоб зрозуміти – салют це чи ще одна перестрілка. Потім, правда, навчилися розрізняти. Але грати такі гучні весілля у таких складний час якось не зовсім правильно», – зазначає хлопець.
Весь смак федералізації прихильники сепаратизму відчують вже найближчим часом, адже у Луганську зачинилося Держказначейство. Досі воно справно виплачувало людям пенсії, субсидії тощо. Як розповідає Дмитро, пенсіонери, наприклад, взагалі не розуміли, що виплати їм нараховуються з українського бюджету, а не від самопроголошеної ЛНР. Вони відмахувалися фразами на кшталт «Болотов нам платить пенсію, а більше нічого й не треба!»
Так само припинили свою роботу більшість місцевих підприємств, адже їм немає де брати сировину й матеріали, нема куди відправляти свою продукцію. Всіх працівників відправили у 1-2 тижневі чи взагалі безстрокові відпустки за власний рахунок (так сталося і з батьками Дмитра).
Бізнес в основному закривається і переїжджав інші міста (переважно до столиці). «Ринки працюють потроху. На них, правда, ніхто не ходить, але працюють. У магазинах є продукти (це для людей головне). Ціни дещо підвищились, але терпіти можна. Люди намагаються якось жити, щось робити. Війна війною, а їсти хочеться… Магазини техніки теж в основному зачинилися і вивезли товари. А от «Комфі», наприклад, працює. Мені днями навіть смс прийшла про знижки». – розповідає студент.
На його думку, люди в Луганську банально не розуміють ситуацію: вони не стільки прагнуть незалежності від України, як не хочуть підкорятися міфічній «київській хунті». Їм хочеться змін, але вони не знають, яких саме. Реально ж вони не думають, що буде з Луганщиною після федералізації чи приєднання до Росії.
Україна єдина і Україна мій дім
У Кіровограді Дмитро і його друзі студенти нарешті відчули дух миру і спокою. Принаймні, у цьому запевнив сам Дмитро. Наше місто справило на нього дуже приємне враження: спокій і затишок, поєднання досягнень сучасної цивілізації з потужним духом минулого, а ще привітні люди і дуже виховані водії (хлопець їхав з вокзалу у 112-й маршрутці). Прогулявшись вуличками Кіровограда, Дмитро зазначив, що місто з радянською назвою вражає яскравою європейською архітектурою. Особливо в серце хлопця запав наш театр. Він навіть хотів потрапити всередину, але директор спочатку відмовився пускати чужого студента до «святая-святих» – театру Корифеїв. Нащастя, він все-таки змінив свою думку і в день закриття театрально сезону мрія хлопця збулася. Поділившись враженнями, Діма зізнався, що у Луганську такої краси немає. Сподобався йому і наш педагогічний університет, який зустрів студента яскравими картинами на стінах і сотнями квітів на підвіконнях.
Пригадуючи нещодавно покинуту домівку, хлопець наголосив, що ні він, ні інші студенти-переселенці покищо не планують залишатися в Кіровограді на постійне проживання, адже не вважають себе біженцями: «Я не біженець – я ж не тікав: лише тимчасово переселився в іншу кімнату, доки в моїй іде ремонт. Сподіваюся, що скоро повернуся в свій оновлений дім».
Світлана Томашевська, Перша електронна газета.