Освітній візит за програмою «Активні Громадяни» зібрав у Лондоні більше 20 осіб з різних куточків світу. Кілька заявлених учасників не змогли приїхати, бо так і не отримали британської візи. Та попри це компанія зібралася дуже екзотична – М’янма, Бангладеш, Південна Корея, Шрі-Ланка, Німеччина, Польща, Естонія, Україна, Кенія і Судан (іммігранти) і власне Великобританія (Англія, Ольстер, Шотландія). Усі – члени багатотисячної родини «Активних Громадян».
Хтось працює за програмою вже 5 років і розробляє власні проєкти, хтось долучився буквально місяць-два тому і ще не визначився, у якій сфері хоче реалізуватися. Ми ж презентували своє, рідне – «Бабу Єльку» і Агенцію сталого розвитку «Хмарочос».
Краще побачити, ніж почути
Аеропорт Гатвік вразив своєю креативністю і повагою до королеви. Два її гігантські портрети в молодому і срібному віці прикрашають одну зі стін летовища, яку туристи бачать першою по прибуттю. Фішка цих портретів у тому, що зроблені вони з тисяч маленьких фото мешканців різних куточків Британії. Цей креативний задум має глибокий символізм, демонструючи міцний зв’язок між королевою і її народом.
Таксі-електрокар їхало зовсім безшумно гладенькими, як скельце, британськими дорогами. При цьому таксист-індієць не замовкав ні на мить. Коли дізнався, що я з України, розказав, що знає, як варити самогонку, чув про сало, його родичі колись відпочивали в Криму, а товариша обікрали у Києві.
Про таксування каже, що робота прибуткова, але важка – три скарги від клієнтів і водій втрачає ліцензію. А без неї як мінімум пів року вже не зможе сісти за кермо. Тому він попросив написати повідомлення у Ватсапі зі словами вдячності про сервіс і про відсутність претензій.
За вікном авто побутувала дуже мила картина: охайні будиночки у 1,5-2 поверхи з маленькими газончиками, підстриженими деревцями і різдвяними прикрасами.
Від лицарів тамплієрів до «Активних Громадян»
Готель, у якому Британська Рада поселила учасників тренінгу, був не звичайним – величезне помістя, оточене лісами і полями. Кількасот років тому тут була резиденція Ордену тамплієрів, хранителів католицької церкви і вірних воїнів Папи Римського. Храмовики були найбагатшим релігійним і лицарським орденом у світі, що досі демонструє інтер’єр будівлі.
Завдяки своєму трепетному ставленню до історичних подій і всього, пов’язаного з королівською родиною, нинішні власники маєтку вирішили не вносити кардинальних змін у планування та оздоблення будівлі та призначення навколишніх угідь. Тут стіни й стелі досі прикрашені ліпниною з лицарськими гербами, стародавніми тканими гобеленами, різьбленням і позолотою, портретами Генріха IV, а навколо бродять благородні олені і гасають білки.
Центрального опалення в готелі немає, як і в усій країні. Тут кожен сам турбується про себе: хтось ставить сонячні панелі, хтось обігрівачі, але майже в кожному будинку є традиційний камін, яким активно користуються в холодну пору. Про це свідчать численні димарі. А ще тут майже немає пластикових вікон і дверей: у старих будівлях їх не ставлять, щоб вберегти історичний дух, а в нових – бо вважають шкідливими для природи і здоров’я. Пластик я бачила лише в Уельсі – у бідних районах з соціальним житлом. Але про це згодом.
У готелі, крім багатої оздоби, вражали і самі кімнати. Вони були… кардинально протилежними – дуже скромними. Та найцікавіше – політика готелю. Якщо людині дістався номер із проблемами (протікає унітаз, слабкий тиск гарячої води, немає батарейок в пульті, перегоріла лампочка, розбите вікно…), то про це персонал мовчатиме з дуже привітливим виразом обличчя. І вирішення цих проблем залежить лише від характеру поселенця.
До речі, за весь тиждень я практично не зустрічала корінних британців. Усі, з ким видавалося спілкуватися, – переселенці в першому чи другому поколінні. Африка, Азія, Франція, Німеччина, Польща, Норвегія – далеко не вся тутешня географія. Ці люди називають себе глобальними громадянами і не прив’язуються до конкретного міста. Вони готові змінити прописку у будь-який момент, але де не жили б, проявляють громадську активність і збурюють життя навколо себе.
Класика й екзотика в одній тарілці
У вишуканому ресторані, який цілком відповідає духу епохи, дуже привітний персонал пропонує класичний англійський сніданок і свіжу пресу. А щойно помічають, що ви перестали жувати і читати, підбіжать з повним чайником запашної кави.
Класичний англійський сніданок складається з яєчні, солодких бобів, бекону чи смажених ковбасок; альтернатива – малесенька порція вівсянки з йогуртом і фруктами. Доповнює все різноманітна здоба, сік, чай чи кава. Поживно і смачно. Але якщо їсти це кожен день, то дуже швидко набридає і шлунок оголошує бойкот.
Для нашої компанії цих два прийоми їжі складалися з одноманітного меню східної кухні: щоразу пропарений рис і куряча грудинка, щедро приправлені карі та іншими спеціями, ще одна м’ясна страва на вибір (теж дуже гостра), салат зі свіжої зелені чи печених овочів з олією і кунжутом, сирні тістечка і звичайна вода.
Для більшості учасників візиту це меню не викликало жодних проблем, адже майже всі – представники Азії. А от український шлунок з такою кількістю спецій двічі на день протягом тижня не впорався. Рятували ліки від алергії і печії, спаковані в дорожню аптечку, а також супермаркет і медитація.
Оскільки їсти я практично не могла, то багато розмовляла, доки всі жували. Мабуть, саме завдяки цьому вже за кілька днів іноземці за моїм столиком почали говорити «смачного» і «дякую» українською.
Чим вражала Україна
Найпершим і одним з найважливіших етапів навчання «Активних Громадян» був міжнаціональний культурний базар, на якому всі учасники представляли свої держави і громадські проєкти, пропагуючи власну національну культуру і життєву позицію. Про таку форму роботи всі учасники були завчасно попереджені окремим листом з інструкціями щодо підготовки і проведення заходу.
Проте, як виявилося на місці, далеко не кожен читав листи від Британської ради, а прочитавши – зрозумів по-своєму. Хтось розгорнув експозицію виробів народних майстрів, хтось влаштував торгівлю сувенірами, хтось розважав гостей традиційними солодощами і грою на музичних інструментах. Одні демонстрували відеопрезентації на лептопі, інші – показували фото і розказували різні історії.
Наш презентаційний стіл був накритий традиційно – по-багатому. Гостинці для поїздки збирали своїми силами. До цієї справи долучилося і кілька народних умільців з Кропивницького. Крім численних картин, витинанок, вишивок, ляльок, глиняних і дерев’яних виробів, магнітиків і світловідбивачів ручної роботи, солодощів, брошурок і прапорів, повезли до Лондона і духовні скарби нашого народу.
Основу нашої презентації склали світлини з експедицій «Баби Єльки», майже столітні фото Марії Маган з Івангорода, старовинний пісний рушник від Варвари Діхтяр із села Вищі Верещаки і вишита сорочка, яку колись пошила і носила мама жительки Кримок Катерини Кондратенко. Саме ці скарби чарували і приманювали до українського майданчика десятки гостей!
Люди не могли повірити, що ці раритети не музейні експонати, а нещодавно зібрані по селах речі. Британці стверджували, що у них вже все давно досліджено і знайти щось подібне неможливо навіть у глибинці. Азійці боялися торкнутися до тієї ж сорочки, бо у них подібні «кощунства» заборонені законом і ніхто не може навіть упритул роздивлятися старовинні експонати.
А представники Африки замислилися: у них досі не усвідомили важливість збереження традиційної народної культури. Вони мріють про життя у вільній і багатій Європі з європейською пропискою і громадянством.
Під потягом і в потязі
Під час тренінгу ми знайомилися не лише з Лондоном і презентували свої проекти далеко за його межами, коли невеличкими групами мандрували різними куточками Британії. Мій шлях проліг від одного з найгарніших залізничних вокзалів – Падінгтон, де знімали відомий фільм про ведмедика Падінгтона – до столиці Уельсу – приморського міста Кардіфф.
Дорога виявилася непростою, адже передріздвяна доба – це період різкого підвищення рівня суїцидів у Великобританії. Кожного дня у когось з британців «здають нерви», і вони стрибають під потяги через самотність чи нездатність матеріально забезпечити багате відзначення Різдва для своєї родини.
А от потяги там надзвичайні: з електронною реєстрацією квитків, сенсорними інформаційними табло, спеціальними відділами для багажу, м’якими кріслами, килимами. Окремо відзначу ідеально чистий і величезний туалет. Тут електронні замки, зорієнтуватися допомагає голос комп’ютерної програми, є окремі контейнери для різного виду сміття, сенсорна подача води і мила. Сюди вільно може заїхати мама з дитячим візочком, переповити чи навіть помити дитину. При цьому саме потяги і метро – основні вид транспорту у Великобританії. Таксі тут дуже розкішні (зі шкіряними сидіннями, вмонтованими терміналами безготівкового розрахунку, додатковими розкладними сидіннями, напоями для пасажирів та іншим сервісом) і дуже дорогі. Наприклад, сім кілометрів від готелю до найближчої залізничної станції мені обійшлися у майже 600 грн. І це ще був економваріант.
«Щось з нашими людьми не так»
Уельс – найбідніший регіон Великобританії з найменшою кількістю населення, але і цим людям не вистачає робочих місць. Крупного виробництва тут немає, а рибний промисел, який складає основу економіки, останнім часом занепадає. Особливо ситуація погіршилася після оголошення Брекзиту. Ми ж побували тут у переддень парламентський виборів, на яких вирішувалося чи продовжуватиме Британія цей шлях, чи залишиться у європейській родині.
«Я ненавиджу Бориса Джонса за те, що він зробив з цією країною!» – вигукнула під час дуже палкої промови активна громадянка Рада.
Вона – інвалід (толерантні британці не цураються цього терміну!). В юному віці їй діагностували м’язову дистрофію. Мозок жінки почав відмирати разом з тілом. За прогнозами лікарів, вона не дожила б до 21 року. Зараз Раді майже 40. Вона має люблячого чоловіка, двох непосидючих дітей і докторський ступінь в Оксфордському університеті. Жінка не просто захистила наукову дисертацію, а на власному прикладі довела, що завдяки фізичним і розумовим вправам мозок може регенеруватися, а м’язова дистрофія зупинитися. Рада – активна громадська діячка. А після чергової перемоги консерваторів на чолі з Джонсом вирішила піти в політику.
«Бо щось з нашими людьми не так, раз вони обирають телепнів і популістів, які відкрито руйнують їхню країну», – пояснила жінка.
Бідні люди багатої країни
Парадокс Британії у тому, що людина тут може мати роботу і зарплату, але жити на вулиці. Безхатькам тут ніхто не дивується, бо зустрічають їх на кожному кроці.
Попри те, що в країні активно розвивається інфраструктура, будують переважно не житло, а офіси. Та й більшість людей не мають власного помешкання, а орендують його. Кому ж взагалі не пощастило – ночують по спеціальних хостелах для безпритульних чи взагалі на вулиці. Українських морозів у них, на щастя, не буває. До речі, за офіційною статистикою, у двохмільйонному Лондоні на 53 зареєстрованих жителів припадає 1 безпритульний.
Вони можуть спорудити «нічліжку» з коробок під вітринами фешенебельного бутіка, на сходах театру, під вікнами мерії… І ніхто їх звідти не гнатиме, бо ж «свобода» і «демократія», і все таке…
Для лондонських безхатьків не проблема випорожнитися на тротуарі на очах у сотень перехожих і жити собі далі, мов нічого поганого не сталося. І люди снуватимуть повз те лайно, навіть не відвернувши носа. Вони просто не бачать нічого навколо – занадто зайняті власними життєвими маршрутами. Від місцевих дізналася, що лондонські вуличні безхатьки в основному п’янички чи наркозалежні, тому люди свідомо їх не помічають.
А от в Уельсі до безпритульних ставляться по-іншому, адже тут на вулиці можуть опинитися цілком пристойні люди, навіть працевлаштовані. Вони живуть не в коробках, а в туристичних наметах, мають спальні мішки, перуть одяг у вбиральнях готелів чи ресторанів, а сушать – на вітринах чи деревах. Біля їхніх наметів зазвичай стоять дві коробки для пожертв – одягу і їжі. Грошей не просять. Бачила, як двірник прибирав біля магазину відомого бренду «Зара» і чемно запитав безхатька:
«Вибачте, сер. Можна підняти ваші речі, бо я мушу тут підмести?».
Баба Єлька підкорює серця (замість П.С.)
Дуже важко вразити людину у саме серце. Особливо, коли це серце – чуже, не знайоме. Та під час цієї мандрівки я переконалася, що перед «Бабою Єлькою» відкриваються навіть найзагартованіші серця. Мабуть, парадокс «Баби Єльки» у тому, що її треба просто відчути. І тоді, зайшовши у ваше серце лиш раз, вона залишиться там жити навічно.
Так сталося і з учасниками міжнародного візиту. Ці люди приїхали з власними проєктами й ідеями. Хтось організовує дозвілля для молоді, хтось – курси для молодих матусь, хтось збирає гроші на лікування раку, хтось спеціалізується на спортивних івентах. Але з-поміж них не було жодного культурного проєкту, створеного на національному ґрунті, на народній пам’яті, на ідеї зв’язку поколінь. Більш того, вони чесно зізнавалися, що навіть не думали про подібне, бо ж цим має займатися держава. Або, що гірше, не розуміли взагалі, навіщо комусь треба їздити вимираючими селами і спілкуватися з тими бабусями, збирати якісь старі речі…
А потім ми ввімкнули відео, яке підготували спеціально для цього візиту.
І вони заглянули в сяючі очі тих бабусь. Подивилися на їхні натруджені руки, зморшкуваті, але світлі і добрі обличчя, сиві пасма волосся, напіврозвалені мазанки й ошатно вбрані у вишивки й мережива хати. І зазвучала народна пісня, і крига скресла.
«О Боже! Ви вразили мене в саме серце… Я багато років мрію зібрати історію свого роду, записати його пісні і легенди… Але весь час зайнята чимось іншим… А життя минає, люди старіють і відлітають. Не стає берегинь, які могли б розповісти мені усе… Настав час перестати мріяти і почати працювати! Дякую, що відкрили мені очі! Тепер я не відкладатиму. Я просто зроблю це!» – сказала Жаклін, успішна юристка й відома громадська діячка з Лондона, яка ще зовсім юною дівчинкою перебралася в Європу з Кенії.
Її тихий упевнений голос розірвав тривалу тишу, яка запанувала після закінчення відео.
«Так, тепер я розумію, що таке «Баба Єлька», – додала Нузрат зі Шрі-Ланки. – «Баба Єлька» – це любов. Любов до України».
Презентаційне відео "Баби Єльки" для освітньої поїздки у Великобританію
Це мотиваційне відео, створене Aleksandr Maiorov за сценарієм Світлана Листюк, стало вирішальним під час відбору кандидатів на освітню поїздку до Великобританії. Проект "Баба Єлька" так зацікавив іноземців, що вони захотіли дізнатися більше. Ми нікому не зізнаємося, що робили його в "авральному" режимі і на гіпершвидкості, бо вийшло класно))) Окрема подяка за музику Максиму Величко Max VelychkoДивіться і насолоджуйтеся!#БабаЄлька #НоваГазета #АктивніГромадяни
Опубліковано Баба Єлька Четвер, 31 жовтня 2019 р.
