На чотирьох спорудах (колишньому військовому манежному, палацовому, штабному і навчальному корпусах) на розі вулиць Дворцова і Кавалерійська Кіровограда на охоронних дошках вказано однаковий 1848-й рік. В упорядкованому О. Пашутіним “Історичному нарисі м. Єлисаветграда” йдеться, що почали зводити ці будинки для приїздів царя та місцевого військового керівництва навесні того ж таки 1848 року. Отже, всі роботи, принаймні, зовнішні, мали бути завершені, практично, за півроку до осінньо-зимових дощів і холодів, а здати приміщення в експлуатацію, виходить, мали до кінця року.
Чи реально було звести за 6–8 місяців цегляний 89-метровий манеж і три великих триповерхових приміщення так, щоб це було на 100% безпечно та комфортно для царя, його сім’ї і свити? А ще ж треба врахувати, що на той час ще не існувало залізниці, автомобілів, кранів, широкої мережі водоводу, електрики. До речі, у місті, де й на центральній вулиці (Великій перспективній) зустрічалися дерев’яні будинки під соломою, тоді не було досвідчених й кваліфікованих будівельників, які могли б так швидко і якісно втілити в життя архітектурний проект. Підтвердженням тому є власне будівництво “палацу”, до якого спочатку забули зробити … вхід.
“Приміщення було зведене в три поверхи. І так, як матеріал подавався на будову з усіх боків риштуваннями, прилаштованими до широких вікон, – зрозуміло, що всі ревізори, в тому числі і начальник штабу, входили до приміщення риштуваннями. Але хто повірить, що одного разу при новому огляді фасаду виявилося, що у величезному палаці немає ніде дверей!?”, – згадував російський поет П. Фет, який тоді служив в місті.
Додамо, що спорудження меншого, двоповерхового приміщення міської управи з її службами (тепер – облдержадміністрація), розпочатого водночас із будівництвом військового містечка на Ковалівці, завершилося на два роки пізніше. Стільки ж часу зводилися на початку ХХ століття і громадська жіноча гімназія (нинішній старий корпус педуніверситету) та Пушкінське училище (школа № 7).
У згаданому “Історичному нарисі” стверджується, що після закладення палацово-штабних приміщень восени 1847 року наступний його Миколи І до міста відбувся 1852 року. У спогадах же “старого солдата” в “Русской старине” (1892 рік) вказується, що 1851 року (цей рік згадує поет П. Фет) цар в’їхав на колясці через заставу, зупинився на головній вулиці і піднявся східцями до палацу. Головною ж вулицею тоді вважалася Велика Перспективна, на якій, до речі, за спогадами олександрійського краєзнавця В. Никифорова, Микола Ізупинявся, зокрема, і в будинку Дружиніна.
Фет згадував, як, ховаючись від спеки, піднявся дерев’яною кладкою до ще недобудованого палацу, щоб перекурити. Того дня на сусідньому плацу мало відбутися тренування юнкерів перед демонстрацією царю. З цього робимо висновок, що на початку 1850-х царський палац ще не був готовим до розміщення приїжджих. Гадаємо, що споруда “палац” на початку нинішньої вулиці Дворцової зведена не 1848-го, як свідчить пам’ятна дошка, а не раніше рубежу 1851 – 1852 років, а сусідні військові корпуси по вулиці Кавалерійська – ще пізніше, скоріш за все. Відповідно, 1848 рік є не датою завершення будівництва, а його початку.
Мемуарист Фет згадує, що головним будівельником палацу був столичний надвірний радник, штатський інженер, архітектор Шохін, який у Єлисаветграді увійшов до “Височайше затвердженої комісії”, яка керувала спорудженням. Також до будівельної комісії входили інженер Роде та інженерний полковник Мельцер, який прибув з Петербурга для нагляду за будівництвом. Але за принципом “семи няньок”, як уже йшлося, будівля споруджувалася спочатку без дверей. Коли це помітили, Шохін за добу втратив розум і через два дні помер.
Місце Шохіна у будівельній комісії зайняв В.П. Верлоп (Верлон, Верлен). Тищенко в енциклопедії “Мистецтво України” пише, що голландському підданому Вільгельму Верлону 1848 року за проект шляхового палацу петербурзька Академія мистецтв надала звання вільного художника. Очевидно, невдовзі після цього він і прибув до міста на Інгулі, де й завершував будівництво палацу, “брав участь у проектуванні і спорудженні штабних будівель для резервного кавалерійського корпусу”. Вірогідно, він осів у Єлисаветграді. У документах, датованих 1880-ми роками, членами місцевого товариства поширення грамотності та ремесел значаться К.В. та В.К. Верлопи (очевидно, син і внук внук будівничого). А 1891 року місто придбало у голландського підданого В.К. Верлопа цегельний завод на Озерній Балці. Тож цей сімейний “підряд” міг охоплювати процес від проектування будинків до забезпечення цеглою та керівництва спорудженням.
А що нам відомо про його попередника? Можливо, це був Федір Шохін – старший брат відомих московських архітекторів Миколи та Дмитра Шохіних. Якщо другий помер 1895-го, а третій – 1845 років (обоє в Москві), то дата і місце смерті Федора Олександровича невідомі. Це може пояснюватися саме похованням його у провінційному місті. Народився він 1812 року (це співпадає із Фетовою згадкою про єлисаветградського Шохіна “середніх років”), закінчив архітектурну школу при експедиції Кремлівського будівництва та Московське двірцеве архітектурне училище. 1835 року отримав звання архітектору-помічника ІІІ класу. У 1838 – 1846 роках Ф. Шохін був помічником архітектора на спорудженні Великого Кремлівського палацу. Тож, можемо припустити, що саме його було призначено головним будівничим палацу для царів у Єлисаветграді.
Втім, є й ще одне прізвище. В “Історико-містобудівному аналізі розвитку м. Кіровограда” 1985 року молодий кіровоградський архітектор О. Кецко писала, що проектно-будівельними роботами військового містечка на Ковалівці керував одеський архітектор Шумілін, котрий переїхав із сім’єю на постійне проживання до Єлисаветграда. Кіровоградський краєзнавець П. Босий називає Шуміліна автором вказаного проекту, а архітектора Верлена – виконавцем.
То ж хто був автором проекту споруд на Палацово-Кавалерійському-Орджонікідзевському перехресті – Верлоп (Верлон), Шумілін чи Шохін? Відповідь, напевне, все ж відноситься до компетенції фахових архітекторів, мистецтвознавців.
А те, чому нинішній склад міської ради безграмотно назвав одну з центральних вулиць словом, якого немає в жодній мові світу – “Дворцова” (в українській “Палацова”, в російській “Дворцовая”), мабуть не пояснить екс-мер Саінсус і не знає більшість депутатів…
Сергій ШЕВЧЕНКО, для Першої електронної газети.