Наприкінці червня цього року у селищі Новгородка на Кіровоградщині відкрили гуртожиток для переселенців. Проект реалізували за кошти Європейського союзу та Кіровоградської облради. Журналісти проекту “Українська правда. Життя” завітали до гуртожитку і поспілкувалися з його мешканцями.
“Лягаю на ліжко, закриваю очі та уявляю свою квартиру: як там у мене все було, де що стояло.
Я прожила у Донецьку 45 років і ніколи би не подумала, що на старості доведеться жити у гуртожитку”, – каже Алла Яківна.
Їй – 76. Вона живе у гуртожитку для переселенців півтора місяці.
За три роки після початку війни, жінка встигла кілька разів переїхати, пожити у племінниці, у внука сестри, аж поки не потрапила сюди.
Власних дітей Алла Яківна не має, погано ходить і просить сусідів купувати їй їжу. Умови гуртожитку їй подобаються, окрім сусіда, який сушить на підлозі в кімнаті свіжі абрикоси.
Селище Новгородка розташоване за 40 кілометрів на південь від Кропивницького.
Невеличкий районний центр, через головну вулицю якого проходить траса Київ – Кривий Ріг. Цілодобово придорожні будинки здригаються від постійного руху переповнених вантажівок.
Саме тут наприкінці червня цього року відкрили гуртожиток для переселенців. Відремонтована п’ятиповерхова будівля видніється за кілька метрів від будівлі місцевого профтехучилища з написом “Победа коммунизма неизбежна“.
Ще в радянські часи тут жили студенти, а останні декілька років будинок просто стояв і руйнувався.
Гуртожиток для переселенців відбудували в рамках проекту “Побудуємо майбутнє разом”, який профінансували Кіровоградська обласна рада і Європейський союз. Відкриття затягнулося на 9 місяців через затримки із фінансуванням, тому понад 200 людей у списку на поселення змушені були почекати.
Дочекалися не всі: нині тут заселені лише 17 кімнат із понад 70. Керівництво очікує, що з кінця серпня заселятися будуть активніше.
У селищі є лікарня, три школи та два дитячі садочки. Другий, “Світлячок”, ремонтували одночасно із гуртожитком також за кошти ЄС. До вересня минулого року він був закинутий протягом 13 років. У садочку очікують, що восени наберуть групу дітей переселенців.
“НАЙБІЛЬШЕ Я БОЮСЯ БЛОКПОСТІВ”
У кімнаті Алли Яківни мало речей: на столі дві пари окулярів, радіоприймач і ліки. На вікні квітчасті штори, що придбала сама.
Жінка народилася на Хмельниччині, але в 25 переїхала у Донецьк і стала інженером у проектній організації.
У однокімнатну квартиру, що розташована у Петровському районі Донецька, снаряд залетів у ту ж ніч, коли вона виїхала з міста. Снаряд потрапив у помешкання через вікно, збив люстру і розтрощив броньовані двері, біля яких Алла Яківна зазвичай ховалася.
Відтоді у Донецьк вона не поверталася, хоча й зізнається, що якби не війна, ніколи б звідти не поїхала.
“Найбільше я боюся блокпостів. Люди там дуже довго стоять і, здається, я уже не витримаю”, – розповідає жінка.
Із самого ранку вона порається на кухні: ліпить вареники із сиром і акуратно кидає їх у невеличку каструлю. Пригощає скуштувати.
Директорка гуртожитку Лідія Огир зізнається, що після відкриття очікували побачити тут більше мешканців. Частина людей у роз’їздах чи на відпочинку, інші мають незакінчені попередні договори оренди, а хтось за ці дев’ять місяців встиг знайти роботу в більших містах, тому там і залишилися.
Ще одна родина знімає будинок у Новгородці і чекає до осені, поки підростуть качки та кури, а вже потім поселяться у гуртожиток.
На першому поверсі облаштована актова зала: кілька рядів стільців, полиці із книжками, які працівники принесли з дому. У бібліотеці є доробки Івана Франка та Івана Кочерги поруч із Солженіциним і Бузиною. Весь стіл заставлений жіночими журналами.
У кутку стоїть старий телевізор “Оризон”. Його директорка гуртожитку також принесла з дому.
Із кожним мешканцем підписують договір на півроку. У разі порушення умов, а зокрема несплати – з гуртожитку можуть виселити.
СПЕЦІАЛЬНІ ТАРИФИ ДЛЯ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ
Поки будівлю ремонтували, Лідія Огир працювала координатором роботи з внутрішньо переміщеними особами, а тепер очолює комунальне госпрозрахункове підприємство “Комфорт”. Його створили спеціально для обслуговування гуртожитку.
Кожен поверх будівлі поділений на блоки по вісім кімнат. Менші мають площу близько 14 квадратних метрів і коштують 633 гривні. За трохи більші, площею у 18 квадратів, треба віддати 833 гривні. Комунальні рахуються окремо.
Будівля повністю обслуговується електроенергією: воду нагрівають 150-ти літрові бойлери, опалення також електричне. Кожна кімната має на електрику власний лічильник.
До липня включно електрику для мешканців рахували по 90 копійок за кіловат, але із серпня тариф змінився на 1,68. Таку постанову видала НКРЕКП – про спеціальні тарифи, що відпускаються юридичним особам, які є власниками майна, що використовують для компактного поселення переселенці.
Тарифи за комунальні послуги лякають майже усіх жителів. Є побоювання, що взимку плата за комунальні буде надто високою.
На кожному блоці є кухня, два туалети та дві душові кабіни. У самих кімнатах із меблів: ліжко з матрацом, шафа, стіл і стілець. Все нове.
У приміщенні нові металопластикові вікна, нова сантехніка, відремонтована підлога. Від старого гуртожитку залишилася лише сама коробка, та і вона схована під жовтою фарбою.
Роботи у Новгородці мало. Так кажуть переселенці, але Лідія Огир переконана, що це не зовсім так. Нині уже четверо переселенців працевлаштовані у гуртожитку і вакансії ще є. Робочі місця є у місцевій лікарні, дитячому садку та кількох магазинах. У районному центрі зайнятості наразі є 16 пропозицій.
Директорка переконана, що все залежить від того, яку роботу людина хоче і чи взагалі налаштована працювати.
На першому поверсі гуртожитку є кілька вільних кімнат, які переселенці за бажанням зможуть орендувати і відкрити тут власну справу.
Поки що в одній із них складають допомогу від місцевих: на ліжку лежить одяг, на підлозі у кілька рядків взуття різного розміру. У соціальних мережах Новгородки місцевих агітують допомагати переселенцям: радять приносити речі в пакетах і класти туди записки із побажаннями.
НАТАЛЯ І ЇЇ ДОЧКА ВІТА
“Тут кажуть сапати сапкою, а у нас казали – сапати тяпкою. Тут прєлесть, тут харашо, а коли гуртожиток весь заселять, буде ще краще”.
Енергійна і товариська Наталя має добрі очі, смагляву шкіру і темне волосся. Охоче розповідає про себе. Вона разом із дочкою виїхала із околиць Кіровська Луганської області у квітні 2015-го.
Жила спочатку в Олександрії, потім у селищі поблизу, а тепер переселилася у Новгородку. Тут і працює – має півставки прибиральниці у гуртожитку.
Вдома працювала сезонно у сільському господарстві, взимку – на біржі. Підробляла у людей: копала городи, прибирала. Дочка Віта нині навчається у Олександрійському училищі культури.
Вітину школу знищили, тому півтора року дівчина не навчалася, а закінчила школу уже в Олександрії.
“Вдома вона танцювала. У хаті було піаніно, з Кіровська приїжджали вчителі. Война почалася і школу розбили. І будинку нашого теж уже немає”, – розповідає Наталя.
Вона мріяла жити у Кропивницькому, але й тут влаштувалася непогано, знайшла друзів.
Окрім прибирання, Наталя доглядає клумби. Біля гуртожитку мешканці висадили дерева. Під вікнами ростуть айстри і чорнобривці. Поруч старий стадіон, де місцеві випасають гусей.
ЛАРИСА І ВОЛОДИМИР
На другому поверсі у двох окремих кімнатах живе подружжя – Лариса та Володимир. Він у більшій кімнаті, вона – у меншій.
Кожен має власний телевізор. Антени для них Володимир зробив із двох металевих бляшанок пива.
Вони разом уже 47 років. Жили у Донецьку біля самого аеропорту. Після початку війни переїхали у Кропивницький, де довгий час знімали квартиру. Власна квартира у Донецьку – зруйнована.
“Знайти житло спочатку було не просто. Якось власниця квартири передумала нам здавати її, коли дізналася, що ми з Донецька. Це вже після того, як ми дали завдаток”, – розповідає пані Лариса.
Жінка була економістом, працювала начальником відділу маркетингу, а тепер на пенсії.
Чоловік хворіє, тому значну частину доходів родина витрачає на лікування.
Володимир показує свою кімнату, запрошує спробувати різнокольорові цукати власного виробництва. Малесенькі шматочки фруктів виявляються солодкими і нічим не відрізняються від магазинних.
У кімнатах подружжя речей також не багато: на полицях кілька книжок, над ліжком лампа, на столі – вазони.
Виїжджали з Донецька влітку 2014, мали із собою по одній невеликій валізі. Більшість речей довелося купувати вже тут, або брати у людей. Зимовий одяг, наприклад, подружжя отримало у подарунок від церкви.
ОЛЕНА І ВАЛЕРІЙ. ЩОЙНО ОДРУЖЕНІ
На початку серпня у гуртожитку вже встигли відсвяткувати весілля. Одружилися Валерій та Олена.
Валерій місцевий. Понад півтора роки відслужив у АТО. Там, на Луганщині, зустрів свою дружину, місцеву мешканку Олену. Після закінчення служби забрав її із собою. Вона тепер працює у гуртожитку черговим охоронцем.
Недільний вечір мешканці гуртожитку проводять за картами біля свого нового дому. Вмостившись за невеличким столом, грають у дурня і скаржаться на владу. Настають сутінки, але спека не спадає. Валерій мимоволі починає згадувати службу.
Йому за 50, до війська пішов добровольцем. Говорить швидко і заплутано, розповідає про аеропорт і мародерство військових, про те, як ризикуючи життям, возив їжу у селища, де залишися поодинокі місцеві, які втратили зв’язок із зовнішнім світом. Одна із жінок, якій Валерій допоміг, не виїжджала з-під обстрілів через свого собаку.
В якийсь момент Валерій робить паузу. А ще за мить починає ліктем витирати сльози. Усі замовкають і ніяковіють.
Чоловік розповідає про війну багато і детально. Його переповнюють спогади. Через слово лається і не може стримати емоцій: особливо його ображає те, що багатьом військовим не виплатили обіцяні зарплати.
Дружина весь час заспокоює його, аж поки не вмовляє йти спати.
Біля гуртожитку стає тихо, а на вулицях Новгородки – темно. Трасу, замість ліхтарів, освітлюють лише фари автівок, що прямують до Кривого Рогу чи Кропивницького.
КОНФЛІКТІВ ІЗ МІСЦЕВИМИ НЕ БУЛО
“Ми намагаємося їм дати те, що можемо, але, насправді, кожен із них просто хоче додому. А повернутися зможуть не всі: комусь немає куди, а іншим не можна цього робити.
Люди усі різні. Дехто сподівався, що житло буде безкоштовне і з правом приватизації, але цього не сталося і вони відмовилися”, – розповідає директорка Лідія Огир.
Жінка знає історію кожного переселенця і підтримує зв’язок із мешканцями цілодобово. Допомагає з речами, відновленням документів, налагоджує комунікацію переселенців із місцевими.
Поки гуртожиток будувався, у Новгородці відбувалися спеціальні зустрічі та святкування, де місцеві знайомилися з новими сусідами.
Директорка пояснює, що багато мешканців вважають ціну за гуртожиток надто високою, але вона обґрунтована.
У вартість оренди входить заробітна плата для 17 працівників гуртожитку з мінімальною зарплатою у 3200 гривень, а також амортизація меблів.
Мешканцям обіцяють, що вони зможуть оформити субсидію. Із вирішенням цього питання доводиться почекати: для Кіровоградської області такий гуртожиток перший, тому схеми оформлення пільг для нього ще не існує.
Конфліктів із місцевими тут не виникало. Більшість ставляться до реконструкції гуртожитку схвально, деякі – хотіли би, щоб житло краще будували для місцевих. Із часів незалежності у Новгородці збудували всього один новий будинок.
Поки знайомлюся із мешканцями гуртожитку, до директорки приходить молодий хлопець. Питає про кімнату, але отримує чітку відповідь – тут житло лише для переселенців.
Наталія Патрікєєва, спеціально для УП.Життя