“У кожної людини свій час, щоб прокинутися”: пам’яті Героя Небесної Сотні Віктора Чміленка

Вранці 20 лютого 2014-го Віктор Чміленко намагався відтягнути з лінії вогню пораненого майданівця. У цей момент його зрадницьки наздогнали дві снайперські кулі. Перша потрапила в ліве плече, друга – розірвала шийну артерію. Рани виявилися смертельними.

Життя людини мирної професії, фермера Віктора Чміленка, була без перебільшення постійною боротьбою: за справедливість, землю, яку він обробляв, Україну, майбутнє трьох дітей.

Він нічого не боявся. Не вмів мовчати і залишатися пасивним спостерігачем, коли стикався з несправедливістю. За землю, за справедливість, за майбутнє він все життя воював з місцевою владою. За них же вийшов на Майдан.

Обидва діда Чміленка загинули при «совєтах». У одного відібрали землю, заарештували за критику колективізації і розстріляли. Другого – відправили на Соловки. Звідки він так і не повернувся.

Можливо, саме тому життєвим принципом Віктора Чміленка стало: це моя земля і я не буду жити інакше.

«Я господар на своїй землі, я – влада в моїй країні. Тому що я – частина українського народу, тому що тут полягли в землю мої діди », – говорив він.

Одного разу Чміленко вже став «народним героєм». У 2011-му на його поле з озимою в’їхав автомобіль з мисливцями. Віктор став захищати урожай. Зав’язалася бійка. Фермера побили. Потім проти нього ж відкрили кримінальну справу – за те, що нібито зламав палець одному з мисливців.

Але Чміленко тоді не здався. Голодував під прокуратурою, став героєм багатьох сюжетів на телебаченні. Про нього почула вся Україна.

Коли після того, як влада відмовилася підписувати Угоди про асоціацію з ЄС, Україна сколихнули протести, він теж не міг залишитися осторонь.

«Коли Янукович різко поміняв курс з євроінтеграції, нас це не сильно зворушило, але коли на Майдан вийшли діти, ми не могли їх не підтримати. 24 листопада ми були вже там», – згадує один із побратимів Чміленка Олексій Цокалов.

Із короткими проміжками друзі стояли на Майдані до останнього дня. Постійно – на передньому фланзі. Разом з АвтоМайданом намагалися пробитися до резиденції Януковича в Межигір’ї. У ніч на 11 грудня, коли наметовому містечку на Хрещатику загрожувала зачистка, стояли в перших рядах на Інститутській, стримуючи натиск Беркута.

«Жили то в наметі, то в машині, то в КМДА, то у друзів», – згадує майданівські будні батька його старший син. Теж Віктор.

«Я люблю своїх дітей, тому я тут. І це мій свідомий вибір », – не раз говорив фермер.

Дітей у Чміленка троє – донька Катерина, двійнята Віктор та Ірина. Всі троє не раз за місяці протестів були в столиці разом з батьком. Тільки в останній раз він їхав один. Говорив, я постою за всіх вас.

 «У кожної людини свій час, щоб прокинутися: хтось прокинеться сьогодні, хтось завтра, а когось потрібно буде піднімати. Головне, дати людині час », – говорив герой Небесної Сотні.

“Я вперше зустрів людину, яка мене вразила тим, що вона від землі, такий от самородок, бунтар. Він не хотів і не вмів бути чиїмось рабом, холопом, жити під кимось. Все, що я бачив у Віктору, кричало: «Я хочу бути хазяїном на своїй землі». Але найголовніше те, що він став для мене другом. Якось сталося так, що від мене відійшли друзі. І от зустріч з Віктором – це подарунок у моєму житті. У ньому я зустрів людину, яка вкладається у поняття «справжній друг», який піде за тобою, якому можна довірити все”, – розповідав про Чміля його друг Марк Меєрович.

Друг і бойовий побратим Чміленка Олексій Цоколов – це та людина, яка пройшла з Віктором Майдан і не одну життєву пригоду (так називає Цокалов численні голодування та пікети влади часів Януковича, коли вони разом «відвойовували» власність своєї громади від посягань «покращувачів»). Вони збирали пікети, проганяли горе-чиновників, організовували акції під стінами Верховної Ради України, перекривали дороги.

«Віктор жив у русі. Він часто говорив: «Найстрашніше стояти на узбіччі, коли авто рухається в один бік, в інший. А ти просто спостерігаєш, мотаєш головою туди-сюди, а потрібно завжди бути в русі, – згадує Олексій Цокалов. –  Так часто буває, що поряд з нами живуть прекрасні люди, які заслуговують нашої уваги, але треба щоб сталося щось таке, надзвичайне, щоб ми врешті-решт помітили їх. Подібна ситуація і сталася з Віктором».

Віктор Чміленко загинув 20 лютого 2014-го від кулі снайпера. В нього не було ні зброї, ні обладунків – він біг з помаранчевими ношами рятувати побратима.

Донька Ірина під час одного з інтев’ю розповіла про останню розмову з батьком:

«Того дня із самого ранку ми дивились онлайн-трансляцію, на жаль, ми не могли бути на Майдані (сестри Ірина та Катерина навчалися за кордоном – авт.) Я пам’ятаю як почали нести тіла, і я подзвонила до тата. Він узяв слухавку, але його було погано чули – він стояв десь біля сцени. Я подумала: «Татовий голос чую, все окей, можна бути спокійним». Потім поговорила з мамою, пішла на навчання. Вже пізніше, пам’ятаю у нас була пара французької мови, отримала повідомлення від Віктора (брата – ред.): “Передзвони терміново”. Я передзвонила і почула, що тата більше немає. Я не вірила. Ми розуміли, що він міг отримати поранення, але такої звістки не очікували.

Кажуть, чужих дітей не буває. Так от, тато стояв на Майдані не тільки заради нас. Він і так дав нам усе, що міг. Тато хотів, щоб чужі діти теж мали можливість бути вільними. Він завжди говорив нам: «Краще вмерти борючись, ніж жити на колінах».

22 лютого у Кропивницькому попрощалися із Героєм-земляком. 19 лютого наступного року у Кропивницькому відкрили меморіальну дошку на честь Віктора Чміленка.

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності Віктора Чміленка удостоїли звання Герой України з присвоєнням ордену «Золота Зірка» (посмертно).

У память про Віктора Чміленка кропивницький журналісл Ігор Токар та громадський діяч Олексій Цокалов зняли долументальний фільм «Чміль», який розповідає історію патріотизму Героя України з Бобринеччини.

Оскільки стрічка містить кадри розстрілів на Майдані, переглянути її можна, перейшовши за посиланням на Ютуб.

За матеріалами Першої електронної газети, Громадського Радіо та Української правди.

Залишити коментар:

коментар