Забутий Богом мікрорайон! Така думка виникає, коли мандруєш вулицями і провулками Солодкої Балки. Їх небагато: вул. Дагестанська, пр. Дагестанський, тупик Дагестанський; вул. Теплична, пр. Тепличний, Кабардинський, Товарний, Київський тупик. Вулиці й провулки — без твердого покриття. У 1947 році вони навіть не мали назв, а весь мікрорайон мав 78 номерів.
Свою назву, за думкою краєзнавців, район отримав після будівництва залізничної товарної станції. Тоді ж біля неї спорудили склади вантажів. Найбільше було «солодких», тобто для зберігання цукру.
Але у старожилів власна версія. Вони стверджують таке. Якось злодій поцупив мішок цукру і чкурнув у напрямку цієї балки. Однак його помітив наряд поліції і кинувся навздогін. Розуміючи, що втекти з лантухом неможливо, крадій втопив ношу в колодязі. Вода через декілька днів стала солодкою. З тієї пори, доводять старожили, балку прозвали Солодкою…
Єлисаветградський землемір, відвідавши околицю 15 вересня 1915 року написав таке: «…Окраина занимает невыгодное положение. Нижняя часть ее при весенних наводнениях заливается рекой Ингулом и для построек неудобна. В настоящее время занята садами Киреевых, раньше Макеевых. Земля, согласно межевой книге, находится вне черты городских владений. Составляет специально обмежеванную дачу. Верхняя часть окраины гористая, изрезана глубокими оврагами и косогорами. Жители, здесь селившиеся, строились без утвержденных планов. Следствием явилась окраина, известная под названием землянка.
Название произошло, вероятно, потому, что по балке, на которой развернулось предместье, имеется сладкая вода, добываемая из колодцев. Здесь нет освещения, водопровода, мостовых. На каждом шагу непроездные переулки, представляющие сточные канавы во время дождя, а в обыкновенное время — для выливания помоев и свалки нечистот».
Архітектор міста, перевіривши роботу підлеглого землеміра, зазначив: «…Рельеф слабый, крайне волнист, прорезан оврагами, с массой мелких усадеб, все постройки жмутся друг к другу по крутым склонам, и, нередко, крыша постройки одного владения является продолжением другого». У резолюції вказав: зводити будинки на Солодкій Балці – безглуздя! І заборонив видавати дозвіл на будівництво осель.
Така жорстка позиція мала підґрунтя. Після Другої світової війни місцеві газетярі повідомили, що на початку ХХ ст. геологи, проводячи розвідувальні роботи в районі Мотузянки, залізничної станції та її околиці, на території заводу Єльворті знайшли білу глину, білий камінь, мінеральні джерела, 20-метровий шар родовищ трепелу. Останній, як відомо, чудовна сировина, для виготовлення легкої теплої цегли. З неї ще у І чверті ХХ ст. було зведено декілька будинків у місті. До то ж, із трепелу можна виготовляти, зв’язуючи розчин, водостійкий бетон та цемент. Тому сьогодні, володіючи такою інформацією, чи варто докоряти згаданому посадовцю? Плин часу довів його правоту. Бо вже в 1918 році під час правління гетьмана Павла Скоропадського, як встановили українські контррозвідники, майор розвідки кайзерівської Німеччини декілька тижнів разом з помічниками вивчав звіти геологорозвідувальних партій у міському архіві. Точнісінько так німці, за свідченнями підпільників, робили під час окупації Кіровограда в 1941-1944 роках.
Варто докладніше зупинитися на ще одному моменті. Версій про назву мікрорайону існує безліч. Та чи варто їх перелічувати, коли простіше з’їздити до Одеси, де зберігаються документи Херсонської духовної консисторії, виписати метричні данні прихожан Ковалівської церкви, а потім порівняти їх з алфавітним списком городян Єлисаветграда, який зберігається в обласному архіві? Тоді і стане зрозумілим, коли заснували мікрорайон.
Солодку Балку промисловість обминула. На її околицях до 30 років ХХ ст. знаходилась залізнична товарна станція, казенний склад спирту, горілчаний завод. Напередодні червня 1941 року працювали ТЕЦ (КРЕС), підприємство з виготовлення металовиробів. На території станції на відкритому повітрі складували бурти зерна. Після 1945-го радгосп «Зоря» на північній околиці збудував теплиці і парники. Вони забезпечували ресторани міста овочами, грибами, городян навесні – розсадою. У 50-их роках минулого століття розмістили тут контору ОРСА з конюшнями, пізніше пристосованими під гаражі, які у 90 р. ХХ ст. переобладнали у макаронних цех та олійню. Підприємство «Укрелектромонтаж» також робило тут перші кроки.
Сьогодні у промисловій зоні мікрорайону працюють ТЕЦ. ТОВ «Три стар», «Олійня», перукарня, заправка блакитного палива, стоянка важких вантажівок.
Горілчаний завод не працює. Переважна більшість жінок мікрорайону цим явищем задоволена. Вони вважають, що життя стало веселішим і спокійнішим.
На питання, як на такому рельєфі тримаються будинки, яку глибину треба копати під фундамент, старожили відповідають коротко: стоять будівлі більше 100 років. Дійсно, на Солодкій балці і сьогодні експлуатують будинок, споруджений в 1902 році. Він, до речі, має відповідну документацію інвентарного бюро міста.
Та й неозброєним оком неважко розгледіти насипний ґрунт під будівлями. На городах проглядаються бетонні із підручних засобів бар’єри, що стримують зсув ґрунту. Тому господарі частенько завозять чорнозем, бо на солонці, глині, піску земля не розщедриться.
І зараз черешні, вині, яблуні, картопля дають слабенький врожай. І навпаки, добре плодоносять виноград та горіхи. Чудово ростуть квіти у порядних домогосподарок, хоча полив мало допомагає. Чому так? Корінні мешканці мікрорайону впевнені: головна запорука успіху городництво – розуміння характеру ґрунту ділянки садиби. Особливо це стає зрозумілим під час аварій підземних комунікацій: на стінах і фундаментах будинків можуть з’являтися тріщини. Тож, жителі Солодкої Балки у більшості – люди завбачливі, із сильним характером. У цьому переконуєшся, коли дізнаєшся, що водогін у мікрорайоні провели в 70-х роках, водяне опалення – у 80-их ХХ ст. Стаціонарне блакитне паливо почало з’являтися на початку ХХІ ст. Сьогодні вулиці освітлені, але дідусі бурчать, що не там де треба. Аптеки, як повелось, немає. В єдиний магазин жителі неохоче роблять візити. Більше полюбляють отоварюватися на міських ринках. Словом, побут у солодкобалків, попри все, відрегульований.
Хоча проблем вистачає. Насамперед, з приватизацією будинків: ціна на документацію – не підйомна малозабезпеченим. Але звинувачувати в цьому міськвиконком, депутатський
корпус міськради – помилка! Хіба вони можуть швидко розібратися із спадщиною попередників?
Однак, впевнені корінні солодкобалківці, головна проблема – вода! Достатньо проїхати вантажівці по вулиці після затяжного дощу – і у колії може з’явитися джерело. Не здивуюся, коли за такої оказії раптом з’явиться мінеральне джерело. Можливо, тому і солодкою була вода раніше? Старожили таке припущення не заперечують. Бо поряд, у парку Космонавтів, (у 60 р. ХХ ст. посадила молодь), котрий сьогодні гострі язики перехрестили у Собачий через занедбаність, знаходиться старе русло річки Інгул. А від нього, впевнені фахівці водних ресурсів міста, сюрпризи не забаряться. Один, можливо, такий. Збудують промисловий об’єкт, ризиковані геологорозвідувальні роботи не проводитимуться, економлячи кошти, а пізніше випливе, що держава, власник, городяни втратили більше, ніж придбали. А могли озолотитися! Кіровоградщина, за словами шахтарів-пенсіонерів, скарбниця елементів таблиці Менделеєва. Тож, можливо, ціни за документацією ділянки, яку приватизовують, тому й високі, що вичерпну відповідь про багатства надр можна почути лише у архівах небесної канцелярії?
Автор висловлює подяку працівникам Кіровоградського обласного архіву за надані матеріали про історію Солодкої балки. А також довгожителям мікрорайону і квартальній Валентині Алєксєєвій, працівниці Кіровського райвиконкому за надану інформацію.
Олег Храпаченко, спеціально для Першої електронної газети