Під самим Кропивницьким, у селищі Сонячне та на однойменній вулиці з родиною живе жінка, яка кілька місяців тому стала відомою на всю країну. Тридцятирічній Людмилі Філяренко у жовтні 2016 у груди імплантували механічне серце. Вона стала другою і поки що останньою людиною в Україні, якій провели таку операцію.
Про те, як це — жити з механічним імплантатом, Людмила поділилася з читачами ІА Дивись.info.
***
— Вам чай чи каву? — з порогу питається Людмила. Вона зустрічає нас у домашньому халаті з ведмедиками та у капцях. Почувши у відповідь «чай», перебирається на кухню, де вправними рухами дістає дві чашки. Ллється окріп.
— А ви хіба з нами не почаюєте? — питаю я.
— Ні. Я вже на сьогодні добову норму соку зранку випила, чай не хочу, — Людмила сідає за стіл та ставить на коліна сумку. Її вона мусить постійно носити на плечі.
Збоку виглядає так, наче у ній коштовності, саме тому жінка не випускає торбинку з рук. Але там інша цінність — акумулятори, які живлять сьогодні її серце.
Необережність, яка обернулася бідою
П’ять років тому Людмила захворіла на грип. Жінка каже, що долікуватися повністю чи то не змогла, чи то не встигла, чи то самі лікарі не догледіли. Не до того було: то з чоловіком розходилася і сходилася, то роботою у магазині зайнята була, ще і дитина маленька… Як наслідок — почалися ускладнення. Згодом лікарі поставили діагноз — міокардит (запальне захворювання серцевого м’язу інфекційної, інфекційно-алергічної або інфекційно-токсичної природи, у більшості випадків пов’язане з імунними зсувами, — авт.ред.).
— Міокардит мені ставили два роки, — згадує Людмила. — А паралельно я постійно потрапляла до лікарні. Банальна ангіна перетворювалася на запалення легень. Коли стало геть худо, тоді вже почали шукати лікарів, лікарні… — жінка запахує халат щільніше.
Місцеві лікарі порадили Людмилі звернутися до Інституту серця. Так вона і потрапила до Києва, де Гаврило Ковтун (заступник директора Інституту серця, — авт.ред.) встановив їй діагноз дилатаційна кардіоміопатія (захворювання міокарду з вираженим порушенням насосної функції серця та дилатацією (розширенням) обох шлуночків, — авт.ред.).
— М’язи серця збільшуються, але слабнуть. І вони не скорочуються, — простими словами Людмила намагається пояснити, що ж було не так з її серцем. — Загалом робота серця яка? Перекачувати рідину. А воно не ганяє. От якщо у здорової людини там 75% фракція викиду, то у мене перед операцією було 8%. І стан був відповідний.
Відтак, за словами Людмили, директор Інституту серця Борис Тодуров не став зволікати та запропонував зробити імплантацію механічного серця. Сьогодні жінка підозрює: лікарі боялися, що вона довше не протягне. Навіть операцію зробили на день раніше, ніж планували спочатку.
— На всіх етапах мене особисто консультував Борис Михайлович (Тодуров, — авт.ред.). І мені все зробили абсолютно безкоштовно. І за це я неабияк вдячна, бо ж таких грошей (близько 118 тисяч євро, — авт.ред.) у мене не було.
За даними офіційного видання МОЗ, серцево-судинні захворювання є основною причиною смертності та інвалідності населення у більшості країн світу. Очікується, що до 2030 р. понад 23 млн осіб помре від цих недуг, і вони утримають першість серед причин смерті населення планети. Однак якщо у розвинених країнах світу кількість смертей від ССЗ знижується, то в інших — стрімко зростає. Україна — серед останніх.
Живляча торба
— Пропонуємо поставити вам механічне серце. Це механізм, який врятує вам життя на даному етапі.
— Звісно, я погоджуюся!
Приблизно так виглядала розмова Людмили і Бориса Тодурова у лікарні. Жінка каже, що відмовлятися від такої пропозиції було б нерозумно. На той час вона вже навіть не могла встати з ліжка. Зайвих питань Людмила не ставила. Пояснює: довірилася досвіду і вмінням лікаря.
— Мені об’яснили, що це за механізм. Одразу сказали, що це як насос. Приєднується до серця така турбинка, яка буде ганяти кров. Як і будь-який насос вона працює від чогось. Ось — від акумулятора, — Людмила демонструє торбинку та починає розповідати, що ховається усередині. — Не сильно розбираюся, але щось тягаю з собою і дивлюся, скільки заряду лишилося.
Торбинка сама розміром десь 25 на 10 сантиметрів. Трохи важка. У сумці знаходиться основний комп’ютер, куди записуються всі дані про самопочуття Людмили. Вона має такий самий запасний на випадок, якщо цей перегріється, перемерзне… Поруч із ним — дві батареї. Одна основна, інша — запасна. Заряду в одній вистачає на чотири години. Коли закінчується час на основній батареї, то комп’ютер «переходить» на запасну. При цьому, як зауважує Людмила, з сумки будуть постійно доноситися звуки, мовляв, «Закінчився час на першій батареї». Вдома вона тримає ще два запасних акумулятори.
— Це мені ще пощастило, — перериває «екскурсію» торбою Людмила і сміється. — Я як залізла в Інтернет подивитися, які є ще, то зраділа, що у мене така. Найперший акумулятор взагалі був стаціонарний. Є ще чемодани…
Зрештою, жінка зізнається, що і з такою сумкою незручно. Доводиться звикати. Але тут же додає, ніби виправляючи саму себе: «Якщо вибір «або», «або», то, мені здається, немає такого вибору».
Як зазначають в офіційних джерелах МОЗ, за останні п’ять років, при збільшенні в цілому поширеності хвороб серед дорослого населення, у структурі захворюваності відмічено зростання хвороб системи кровообігу (з 37% у 2009 р. до 38% у 2013 р.). Поширеність більшості серцево-судинних захворювань має тенденцію до зростання в Україні.
Жити в «ув’язненні»
— Так-так, купи щось смачненьке. І миючий засіб. Інше все ніби є ще… — просить Людмила сестру Світлану.
Наразі та збирається до крамниці. Володарка ж механічного серця сама за покупками не ходить. По-перше, каже, важке підіймати не можна, по-друге, слизька дорога, по-третє — лячно виходити одній. Крім того, термометр за вікном фіксує температуру у мінус 10. Відтак, Людмила навідріз відмовляється показувати носа на вулицю.
— Мене ще у лікарні попередили, що коли 10 і більше градусів морозу, виходити не можна. Комп’ютер може перемерзнути, — суворо каже Людмила.
Не захотіла вона прогулятися і при мінус 6 цього ж дня. Лишень віджартувалася та зауважила, що ризики тут недоречні.
Загалом після повернення з лікарні Людмила на вулицю майже не виходить. Вдома ж із нею постійно хтось перебуває. Але жінка переконує: у побуті майже нічого не змінилося. Вона так само може готувати їсти, прибирати. Але тепер частіше замість активної праці береться до вишивання. Більшість робіт — ікони.
— А ще синці у мене зараз робляться на раз. Пальцем ткнув — і вже синець, — жаліється Людмила. Причина цього — низька здатність крові згущуватися. — Я он ногою об ліжко стукнулася і вже три тижні синець не зникає. Тумбочка на ногу впала, а гуля і досі не зійшла. Тому мені і треба, щоби хтось доглядав.
Не дивлячись на це, чи не найжахливішим наслідком операції сьогодні жінка вважає те, що не має змоги нормально купатися. Сама вона цього робити не може, бо і нахилятися боляче, і треба завжди берегти від намокання комп’ютер та уважно стежити, щоби вода не потрапляла у місце на тілі, звідки виходить кабель, який з’єднує її комп’ютером у сумці та батареями. Так, звичайне миття голови перетворюється для жінки на цілий квест, тривалістю у годину і більше.
В іншому ж Людмила ні на що не скаржиться. Їсть добре і майже все. Запевняє: Тодуров і його заступник казали не обмежувати себе ні в чому, окрім шпинату, горішків кеш’ю та ще кількох продуктів, яких вона так одразу і не згадає.
— Я після операції в реанімації сало з картоплею їла! І нічого! — крізь сміх згадує Людмила.
— А хіба можна було? — дивуюся.
— Та, певно, що можна… Навіть не знаю, чи знав про це Тодуров, чи ні…
Відтак, з нововведень для неї сьогодні хіба що дзижчання у грудях (механічне серце шумить у тиші), сон виключно на спині, підзарядка акумуляторів уночі та роздруківка з фізичними вправами, які потрібно виконувати.
— Виконуєте все? — підозріло питаю я.
— Через раз, — задовольняє мою цікавіть Людмила, але тут же виправдовується. — Там такі вправи, що я їх за день кілька разів роблю, сама того не помічаючи. Це ж не те, що я постійно сиджу. Встала, нахилилася за чашкою, каструлею, поставила посуд на полицю — і вже рахуй, що виконала. Я ж не спортсменка якась. Та і добре себе почуваю.
Підтримувати задовільний стан організму також допомагають таблетки, які вона приймає чотири рази на день по сім-вісім штук та витрачає на це понад дві тисячі гривень на місяць.
Першу операцію з імплантації механічного серця провели влітку 2016. Тоді Борис Тодуров вживи імплант харків’янину Павлу Дорошку. Обидва серця (і Людмили, і Павла) Україна отримала від Німеччини. Тамтешні виробники надали імпланти в борг, бо ж потрібної суми на момент операцій зібрати не вдалося, – пояснили в установі.
«Є життєва необхідність повернутися на роботу», — каже після цього вона. Але додає, що найближчим часом зробити цього не зможе. Чекатиме, доки не отримає донорське серце.
— Говорили, що є такі люди, які з ним (механічним, — авт.ред.) працюють, але, я ж кажу, що це, по-перше, не для нашого суспільства. Я навіть у маршрутці зараз чому не їжджу? Бо затопчуть і не побачать – чесне слово! Тим більше у таку погоду – це нереально, — трохи емоційно пояснює Людмила.
У надіях і сподіваннях
Зараз вся родина підтримує Людмилу і радіє, що вона вдома, бо ж невдовзі жінка знову може потрапити на операційний стіл.
— У всіх механічні серця працюють вісім і навіть більше років. Але мені максимум дають два роки. Стан може почати погіршуватися, бо я маю проблеми ще і з правим передсердям. Потрібна пересадка живого серця. Борис Михайлович (Тодуров, — авт.ред.) обіцяв, що вдасться зробити операцію навесні, він контролює це особисто. Сказав, що домовлятиметься за мене і за Павла (Павло Дорошко, перший чоловік в Україні, якому імплантували механічне серце, — авт.ред.) в Білорусі.
За її словами, лікар пояснив, що там робити операцію дешевше та відсоток пацієнтів, що виживають, вищий, ніж, наприклад, в Індії.
Коли мова заходить про повторну операцію, обличчя Людмили враз сумніє. Жінка каже, що пересадку можна робити хоч зараз, але потрібні гроші. А це — близько 120 тисяч доларів. Утім, збирати необхідну суму родина жінки не квапиться. Сподіваються, що усе зможе вирішити Борис Тодуров. На питання ж, чому б не підстрахуватися і не почати шукати кошти самотужки, Людмила ніяковіло знизує плечима та каже, трохи ображено, що, мовляв, це не так просто, як може здатися.
— У попередній раз благодійні фонди гроші збирали, до депутатів зверталися, але не кожен депутат, я вам скажу, погоджувався. Справа у тому, що благодійні фонди здебільшого збирають гроші на діток…
Відтак, зараз усі живуть мрією і сподіваннями. Чи не найбільше, каже Людмила, хвилюється за її стан син. Не дивлячись на те, що він ще той розбишака, від матері Артем намагається не відходити надовго.
— Основне, що дійшло до дитини — це те, що не можна, аби сідала батарея. Він тепер сам ходить і перевіряє, скільки часу лишилося. Це теж психологічна травма для нього. Він знає, що це ще не кінець.
Спілкуватися з нами Артем відверто соромиться та постійно відповідає одним чи двома словами. При цьому намагається перевести розмову у зовсім інше русло, і на питання про те, чи підтримує він Людмилу і як, переповідає історію про складні шкільні будні. Але після 20 хвилин розпитувань все ж вдається почути відповідь саме на поставлене питання.
— Ти мрієш кудись поїхати з мамою?
Хлопчик трохи мовчить, а потім тихо, ховаючи очі, киває і каже: «До Білорусі». Країни, куди на трансплантацію донорського серця має їхати Людмила.
На відміну від сина, власниця механічного пристрою про майбутнє поки не говорить.
— Я поки що не планую нічого. Хочу жити нормально. А далі вже знаєте як… проблеми треба вирішувати по мірі їх надходження. Наразі живу моментом.
Сьогодні, за даними Інституту серця, в Європі більше 300 пацієнтів знаходяться на штучній підтримці кровообігу. Зараз в Україні пройшло лише 2 операції з імплантування механічного серця.
А от володарем першого штучного серця на 65 годин став 47-річний Хаскелл Короп, після чого йому був пересаджений донорський орган.
Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО
Фото: Микита ПЕЧЕНИК