Щось потягло мене на поп-жанри… Таке інколи буває, коли літературна криза приходить. Чи це і є оте дорослішання, коли не за методичкою читаєш, а поглинаєш все, що знайдеш і від чого не починає нудити на 10 сторінці. Одним словом, сьогодні я розповім про книгу голандця Маартена Трооста «Острів, сплетений павуком».
Попереджу одразу, книга «Острів, сплетений павуком» – це мемуари. Але не нудні довгі сповіді-скигління та рефлексії, а безкоштовний спосіб на декілька вечорів поринути у життя тихоокеанського острова Кірібаті (колишня назва Островів Гілберта, колонії Великобританії). Можливо навіть, що десь між рядків живих описів із життя туземців та нав’язливого «слава богу, я там не живу», ви замислитеся над багатьма речами, які часто турбують нас перед сном. Наприклад, що людина по своїй суті руйнівник і егоїст; те, що ми називаємо цивілізацією і культурними цінностями – ніщо інше, як тимчасова угода між людиною та природою про ненапад (і агресор тут, як не крути, не природа); що європейські цінності не такі вже й цінні; що життя без благ цивілізації не так вже й страшне; що для щастя насправді багато не треба; що нічого для нас недоступного вже давно немає… Начебто прописні істини, але коли дивишся на життя на мертвому атолі, його ритм, і як за пару століть щось дике і природнє перетворюється на маргінальне і невизначене, то розумієш – не такі вже вони і банальні.
Головний герой (він же – оповідач, він же мемуарист, він же людина, яка покинула комфорт заради спокою) – неприкаяний житель «столиці світу» – Вашингтону – який ніяк не може знайти свою дорогу. І коли життя дарує йому можливість переїхати на острів у центрі Тихого океану, він без вагань хапається за цей шанс. Хапається… і жодного разу не жалкує. Поступово, вливаючись у примітивне покручене роками колонізаторства життя острова, Маартен пізнає (а ми разом з ним) не просто іншу культуру. Він пізнає інший світ. Не американсько-європейський, зациклений на матерії та відчутті власної значущості, а світ, де закони – це збірник неписаних і неозвучених правил, де система – лише ілюзія, де бруд, лінощі, бідність, чужинська релігія і танці сплелися воєдино, тим самим витворивши щось незвичайне. Ні, не прекрасне, але його теж можна полюбити. Якось по-своєму.
Є у книзі один розділ, який особисто мене збив з пантелику на кілька годин. Це розповідь про битву між японською та американською армією, яка відбулася на островах Кірібаті під час Другої світової війни, у 1943 році (більшість островів архіпелагу Гілберта, в тому числі атол Тарава (сучасна столиця Кірібаті), тоді були окуповані Японією). У тій битві загинули більше 6 000 осіб (!!!). Їхні кістки та черепи і досі розкидані на островах у Тихому океані. Маленький розділ про життя на малесенькому острові, але скільки у цьому факті доказів людського глупства і жорстокості… Поглинаючи ці відкриття вчергове переконуєшся, що ми майже нічого не знаємо про ту війну, що підручники історії – це лише елемент пазлу чужих ідеологій, що захоплені почуттям власної значущості і героїзму, ми ніколи не побачимо картину повністю.
Книга Трооста «Острів, сплетений павуком» – це не просто цікаве чтиво. Це можливість наблизити себе до розуміння сутності речей. І дарма я назвала її попсою. Це чергова спроба маленької людини знайти себе на роздоріжжі величезного світу.