Сьогодні, 29 липня, виповнюється два роки з того дня, коли загинула група 3-го окремого полку спеціального призначення, яка виконувала бойове завдання з порятунку екіпажу збитого українського військового літака в районі міста Сніжного, що в Донецькій області. Поблизу села Латишевого Шахтарського району спецпризначенців із засідки атакували терористи.
Унаслідок атаки терористів загинули 11 наших бійців (за іншими даними – 12 або 8). Троє з них – кіровоградці (тепер – місто Кропивницький): головний сержант роти старшина Олексій Глобенко, заступник командира розвідгрупи старшина Андрій Шершень та водій автомобільного відділення спеціальних машин старший солдат Сергій Гришин.
З Кіровоградської області загинули Анатолій Бузуляк, Лев Панков, Ярослав Шимчик.
Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” Олексія Глобенка нагороджено орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
Народився він 9 травня 1988 року в селі Глиняному Голованівського району. Навчався в місті Гайвороні у школі та в професійному аграрному ліцеї, де опанував фах муляра. Про різнобічний розвиток хлопця свідчить те, що в ліцеї він відвідував хореографічний гурток. І коли викладачці потрібно було кудись терміново відлучилася, то вона залишала всю групу на Олексія: дівчата і хлопці визнавали його авторитет. Згодом він потрапив на строкову службу в 3-й окремий полк спеціального призначення. Відслуживши, лишився у військовій частині контрактником. Олексія однополчани вважали щасливчиком, адже під час АТО смерть двічі оминала його: під Донецьком життя ледь не обірвала куля ворожого снайпера, згодом він лише завдяки щасливому випадку не потрапив на борт літака Іл-76, збитого терористами над аеропортом Луганська.
– Він мене взяв із дитиною, дуже добре ставився до нас, хорошим був сім’янином. А познайомили нас мої подруги, – розповідає Тетяна Соловйова – дружина Олексія Глобенка. – Ми були в кав’ярні, я відлучилася, а коли повернулася, то побачила, що за нашим столиком уже хлопці сидять. Поспілкувалися, обмінялися номерами телефонів. Я й не думала, що він подзвонить, але минув деякий час – і він зателефонував. Так ми почали зустрічатися. Потім я потрапила у скрутну ситуацію: працювала в поштовому відділенні, грошей не вистачало, щоб винаймати квартиру, тож зібралася їхати до мами в Малу Виску. Олексій запропонував дпомогу. Він відшукав житло, так ми почали жити разом. Через три роки я завагітніла, у нас народився син Владислав, зараз йому три роки… Перед продовженням військового контракту Олексій вагався, чи варто це робити, а я наполягла. Бо де ще в Кіровограді можна заробити чотири тисячі і щоб їх вчасно платили? Думали, ще один термін відслужить – і все… Хто ж знав, що буде війна? Тепер каюся: чи не я винна в його загибелі? Кажуть, із часом біль від втрати вгамовується, а мені з кожним днем на душі стає все важче. Наприкінці лютого чи на початку березня минулого року чоловіка разом іншими спецпризначенцями відправили у Крим. Там Олексій був два місяці, потім йому дали тижневу відпустку, а далі – на схід. Якось Олексій приїжджав додому, побув чотири дні, а невдовзі його не стало. Друзі чоловіка розповідають, що група зупинилися на відпочинок в ангарі на околиці села Латишевого. Звідкись узявся ворожий танк і почав розстрілювати ангар. Хлопці вибігли, а Олексія потім знайшли вбитим біля машини. Це сталося 29 липня об одинадцятій вечора. Зранку я з ним розмовляла по телефону. Їм дали наказ збиратися, сказав мені, що більше не може розмовляти, вимкнув телефон – і більше я його не чула. Зазвичай він не дзвонив день – два, інколи – три. У такому разі надсилав смс, що живий-здоровий, щоб я не хвилювалася. А тут вівторок, середа, четвер, п’ятниця – і ніякої звістки. Уже в суботу мені зателефонували з військової частини й сказали, щоб я приїхала на упізнання…
Читайте також: На Донеччині затримали сепаратиста через якого загинула група спецпризначенців 3 полку
Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” Андрія Шершеня нагороджено орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
Народився він 22 серпня 1981 року в Старій Жадові, селі Сторожинецького району Чернівецькоі області. У село Хлібодарівку Чаплинського району Херсонської області разом з батьками переїхав 1985-го. У 1999 році закінчив Хлібодарівську школу, навчався в КДПУ ім. В. Винниченка на фізико-математичному факультеті.
За покликом серця Андрій Олексійович став військовим. Був заступником командира розвідувальної групи 3-го окремого полку спеціального призначення, учасником парашутної команди полку (здійснив понад 200 стрибків з різних видів парашутів), інструктором зі стрільби. Брав участь у миротворчих операціях – у Іраку та Кувейті (2003–2004 роки) і знову в Іраку (2005 рік), у міжнародних військово-спортивних змаганнях підрозділів спеціального призначення. Був одружений з Антоніною Шершень, яка ростить їхнього чотирирічного сина.
– Про кожного з них можна сказати багато добрих слів, – розповів молодший сержант Сергій Пасхал, проводжаючи в останню путь своїх загиблих побратимів, серед яких був і старшина Андрій Шершень. – Вони були найкращими, і ми збережемо пам’ять про цих героїв на все життя. Андрій був снайпером, як кажуть, від Бога, світлою головою нашої частини. Він зробив вагомий внесок у розвиток та покращення бойової підготовки всього особового складу нашого полку…
Про кіровоградця пам’ятають і там, де він ріс та закінчив школу: у Хлібодарівській загальноосвітній школі відбувся мітинг з нагоди урочистого відкриття меморіальної дошки увічнення пам’яті випускника Андрія Шершеня, який загинув при виконанні військового обов’язку в зоні АТО. Хлібодарівський сільський голова Віталій Свінціцький, виступаючи перед громадою, запевнив, що Андрія хлібодарівці пам’ятатимуть завжди. Заступник голови районної державної адміністрації Олександр Бурейко поклонився батькам, які виростили і виховали відважного сина, і запевнив їх у підтримці влади. Мати загиблого воїна, Олена Шершень, сказала: “Я пишаюся своїм сином Андрієм, який захищав країну, і вдячна вчителям за те, що вони навчили його любити Україну”.
На цьому заході були присутні військові, які дислокуються на території Чаплинського району Херсонської області, а також директор Хлібодарівської ЗОШ Василь Іванчак, який несе службу в зоні АТО і прибув у тимчасову відпустку. Усі вони хвилиною мовчання вшанували загиблого спецпризначенця.
Андрій був активною людиною – інструктором з альпінізму, снайпінгу, а ще понад усе любив сина Данечку та свою похресницю Даринку. Як тільки в Україні розпочались бойові дії, він власноручно за допомогою волонтерів почав розробляти нову гвинтівку для снайперів, але завершити розпочате не встиг. Та його діло довели до кінця, і на честь загиблого нову гвинтівку назвали “Шершень”.
– Мій чоловік – найпрекрасніша людина з усіх, яких я зустрічала у своєму житті, – розповідає про чоловіка його дружина Антоніна Шершень. – Спочатку навіть повірити не могла, що такі люди існують. Він був дуже добрим, розумним, сильним, мужнім, щирим, людиною слова, честі і гідності, віруючою людиною і завжди носив Бога в серці та думках. Він – людина з великої букви: сильна духом, прекрасна душею і серцем, наповнена любов’ю до всього, за що б не брався. Дуже цінував сім’ю: спочатку ту, в якій виріс, а потім ще одну, яку сам створив. Я безмежно вдячна Богові за те, що він удостоїв мене честі не тільки знати таку прекрасну людину, а ще й бути його вірною дружиною, міцним тилом і його люблячим серцем. Я ніде й ніколи не була настільки щасливою, як поруч із коханим. Коли ми вінчались, то обіцяли одне одному любити і завжди бути поруч, поки смерть не розлучить нас. Лише зараз розумію, що навіть їй це не під силу… Андрій був прекрасним батьком. Для нього наш синочок був дарунком з небес. Увесь свій вільний час він присвячував синові, який зараз постійно повторює: “Коли виросту, буду як тато, таким же великим і сильним, і тебе, мамо, носитиму на ручках…” Якщо б у мене була можливість віддати своє життя, щоб тільки мій коханий жив, я б це зробила без роздумів. Тепер розумію, що саме так вчинив і він…
У січні 2015 року загиблого Сергія Гришина було упізнано за експертизою ДНК. Він одним з перших став на захист рідної землі під час першої хвилі часткової мобілізації в березні. Його товариші по службі кажуть, що він завжди був спокійним та виваженим, а також неперевершеним механіком і водієм. Сергія Гришина представлено до нагородження орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
Народився він 27 грудня 1984 року, протягом 1991–2012 років навчався у школі № 16, потім два роки під час військової строкової служби в місці Шостці Сумської області служив водієм. Після армії – в органах внутрішніх справ, у Кіровоградській виправній колонії № 6 управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Кіровоградській області. У той же час (протягом 2005–2010 років) здобув вищу юридичну освіту в Кіровоградському юридичному інституті Харківського національного університету внутрішніх справ.
Старший солдат Сергій Гришин був мобілізований 19 березня 2014 року і проходив службу водієм роти забезпечення 3-го окремого полку спеціального призначення. У складі розвідгрупи він 29 липня минулого року брав участь у спеціальній операції з пошуку та евакуації пілота збитого літака Су-25. Поблизу міста Сніжного Донецької області спецпризначенці потрапили в оточення поблизу табору сепаратистів. Під час бою особовий склад групи виявив мужність та героїзм, завдавши сепаратистам значних втрат у живій силі і техніці. Того дня із завдання не повернулися багато наших військовослужбовців, серед них був і Сергій Гришин.
– Із дитинства Сергій захоплювався технікою, автомобілями, – розповідає про полеглого спецпризначенця його мати Ніна Михайлівна. – Був порядною і товариською людиною. Мав багато друзів і щиро переймався їхніми проблемами. Завжди був готовий прийти на допомогу і ставив потреби інших вище за власні. Добра його душі, здається, вистачило б на кількох. Він дуже любив життя і все живе на нашій планеті. Коли почалася війна на сході України, одним з перших записався до лав Збройних сил України. У 3-му окремому полку спеціального призначення Сергія відрядили до складу водіїв. Він власноруч відремонтував отриманий у частині “Урал” і на ньому вирушив захищати Україну. У цій автівці і загинув – згорів разом з машиною: коли він вирушив з побратимами на пошук пілота збитого терористами літака, на вояків напали російські найманці. Біля села Латишевого Донецької області Сергій поліг разом з іншими українськими героями.
Підготував Юрій Лісніченко для книги “За Україну, за її волю, за народ”. Надруковано у “Вечірній газеті”