Уже рік (з грудня минулого року) в зоні АТО трудиться психологічний десант на чолі з Андрієм Фоменком. Тренери-психологи працюють з загонами спецпризначення і мобілізованими збройних сил– як на передовій, так і в мирному тилу (навчальних центрах, госпіталях, військових частинах).
Їздять тренери на передову – чим доведеться. Буває, що просто підсідають у волонтерські екіпажі («Мобільна волонтерська група» Наталі Салімової, «Громадської варти») і підлаштовуються під їхні маршрути. Іноді власним транспортом добираються. Тоді і паливо самотужки шукають – до різних меценатів, організацій звертаються (як от благодійний фонд Станіслава Березкіна «Добротвір» та групи німецьких волонтерів Анни Печерськи). Але кожен виїзд вартий докладених зусиль, як би важко не давалася його підготовка й організація.
Про чергову поїздку в АТО Першій електронній газеті розповів. Андрій Фоменко.
Журналіст: Скільки часу тривають ваші поїздки?
Андрій: Від двох до п’яти днів. Залежить від того, які ми завдання перед собою ставимо і з ким їдемо (чи своїм ходом, чи до когось підсідаємо). Крайня поїздка була з середи по понеділок (на початку грудня).
Ж: А окрім вас з бійцями працюють інші психологи?
А: Звісно. Там, де є, на місцях працюють постійні штатні психологи. Вони роблять величезний об’єм роботи, викладаються з усіх сил. Але з одним, на жаль, вони не можуть справитись – не можуть відсторонитись від групи і подивитися на неї збоку. Бо психолог, який живе і працює в групі, переймається проблемами свого колективу, відчуває їх на собі (одноманітна їжа, відсутність душу, холод або спека і т.д.). Ще вони не помічають, як змінюються хлопці, які живуть поряд, у кого з них наростає агресія, а в кого депресія. Зі сторони це помітніше.
Ж: А на який контингент розраховані ваші тренінги? Ви розповідаєте про роботу і з мобілізованими, і з професійними військовими… До них же, мабуть, треба різний підхід?
А: Всі ці тренінги потрібні передусім тим хлопцям, які навіть не проходили строкової служби. Вони не були готові не тільки до війни, а й до служби в польових умовах. Самі офіцери іноді не знають, як ладнати зі своїми підлеглими. А їх у нас тисячі – скільки було хвиль мобілізації, скільки геть зелених пішли на фронт! Їм просто необхідна психологічна підготовка і розвантаження. І це ні в якому разі не можна робити на рівні стосунків «я навчаю – ти учись», це треба робити разом – під час спільних тренувань, спільного заняття спортом, спільних посиденьок за вечерею. Бо психолог, який хоче чомусь навчити солдата, сам не може бути слабаком чи «рухлею». А ще має бути висока мотивація, психологічний настрій і реальне бажання навчити корисному і допомогти.
Ж: Цього разу з якими підрозділами працювали і над чим?
А: Навідували спецпризначенців, які служать в секторах В і С. Спочатку ми заїхали до хлопців, з якими вже працювали. Промоніторили ситуацію в загоні щодо психологічного супроводу і підтримки, намагалися виявити проблемні моменти і допомогти з їх вирішенням. Коли працюєш з групою, а потім повертаєшся до неї через деякий час – одразу видно, чи відбулися якісь зміни. От ми їх і відслідковуємо, оцінюємо на предмет проблем, які потім разом вирішуємо в процесі спілкування.
Ж: Працювали лише з однією групою?
А: Ні. Побули кілька днів там, а потім виїхали до іншого загону. Тут реалізовували програму, яка була розроблена для підготовки військових до участі у бойових діях. Програма ця була апробована на спецпризначенцях і протестована на новій групі бійців. Показала свою ефективність, тож ми активно використовуємо її під час тренування бійців.
Ж: Як вони реагують на психологічні тренінги? Сприймають інформацію?
А: Так. І дуже добре сприймають! Ми (я і мій партнер по роботі Микола Лисиця) з’ясували інтерес хлопців до спорту. Ми обоє маємо значний спортивний досвід, тож тут у нас з хлопцями виявилося багато спільного. Використали це для налагодження дружніх і довірливих стосунків.
Ж: А про який саме спортивний досвід йдеться, бо я, нажаль, у спорті не дуже орієнтуюсь…?
А: Я кандидат в майстри спорту з дзюдо, а Микола – досвідчений боксер, офіційний спаринг-партнер нашого відомого боксера Олександра Черв’яка. Ми провели з хлопцями тренування, Коля дав майстер клас по функціональним навантаженням у боксі. В процесі вони відкрилися до спілкування і це було класно! А вже наступного дня (був якраз День ЗСУ) ми всі разом почали з чищення зброї і вправ на турніках. Доки розминались і підтягувались, я показував прийоми саморегуляції, техніки зігрівання в екстрених умовах.
Ж: Розкажіть детальніше про Ваші тренінги. За якою схемою і над чим працюєте?
А: На першому етапі обов’язково проводиться тренінг командотворення. Особливо зі щойно сформованими загонами. Вчимо їх бути єдиним цілим, відповідати за самих себе і один одного. Бо якщо ти людині не довіряєш і не можеш на неї покластися, то в бій чи розвідку ти з нею не підеш. А якщо підеш, то виконання завдання – не гарантовано.
На наступному етапі – швидка психологічна допомога при гострому стресі. Коли ми даємо це хлопцям, то розповідаємо, що таке гострий бойовий стрес і які він має наслідки. Чим він може позначитися на стані здоров’я і психологічному стані зокрема. Вони вчаться, як надавати першу психологічну допомогу іншим (своєму товаришу, партнеру по команді) і самому собі. Плюс ми обговорюємо аспекти першої медичної допомоги, оскільки я медик і санінструктор – нам є про що з хлопцями поговорити і чому один в одного повчитися.
Третій тренінг з саморегуляції – освоюємо прийоми і засоби самоконтролю, покращення психологічного і психофізичного стану через дихання, через самомасаж та інші прийоми впливу на стан людини у тому числі засобами східної медицини.
Ж: А в екстрених умовах вони все це згадають?
А: Суть навіть не в тому, чи згадають вони все, а чи згадають бодай щось. І повірте, окремі методики вони згадують. Знаю на власному досвіді. Колись мав неприємності під час стрибку с парашутом, тоді врятували саме тренування на стапелях під час передстрибкової підготовки. Якщо до чогось готуєшся, шанси на виживання збільшуються. Тому точно знаю, що хоч один з п’яти методів психологічної допомоги, які ми подаємо хлопцям, вони точно запам’ятають. Крім того ми намагаємося підтримувати зворотній зв’язок з хлопцями, з якими ми працювали на тренінгах. Деякі з них самі дзвонять, розпитують, консультуються, хочуть поглибити свої знання. Взагалі дуже важливо встановити місточки, налагодити зв’язки між медиками, психологами, інструкторами, щоб оптимізувати психологічну підтримку хлопців, які беруть участь в бойових діях.
Наступний тренінг «погляд за мінус», який проводять у морзі.
Ж: У МОРЗІ???
А: Так. Навіть лікарям, які не щодня бачать понівечені війною тіла, необхідна була психологічна підготовка, щоб навчитися спокійно сприймати такі поранення, як на війні бувають. А для військового, який бачив лише тренування в навчальному центрі і ніколи не бачив наслідків війни – це потрібно ще більше. Щоб для нього не було шоком, якщо його товариш чи він сам отримає поранення, чи, не дай Бог, побачить загиблу людину. Солдат має стримати свої почуття і надати допомогу іншому чи самому собі. Бо лише сконцетрувавшись, не панікуючи, адекватно оцінивши ступінь небезпеки, вони можуть врятувати життя і собі, і ще комусь.
Ж: А хто придумав такий метод?
А: Ця методика – не наше напрацювання. Вона існує давним-давно. Хлопців і раніше водили в морги, де показували розтин тіла. Ми ж відмінили розтин і додали більше психологічного підтексту, більше психологічних прийомів. Ми пропонуємо цей тренінг командирам підрозділів, а вони вже самі вирішують треба це чи не треба їхнім бійцям.
Ж: Були відмови?
А: Були. З різних причин. Іноді просто не вдавалося це організувати з суто технічних причин (моргу поряд небуло).
І останній тренінг – це принципи комунікації на території бойових дій. Сюди входить оптимізація комунікації з місцевим населенням і з рідними по телефону. Тут йдеться про елементарні речі – що можна і що не можна казати в залежності від умов спілкування.
Ж: Хочете сказати, що за рік війни хлопці досі не навчилися, що можна і не можна казати?
А: Всякі випадки бувають. Особливо з мобілізованими. Коли до мами дзвонить спецпризначенець і каже «ми сидимо біля Щастя вже третю добу їмо лише черв’яків і п’ємо воду з калюжі» – це незавжди доречно. Бо мами зазвичай здіймають гам, а це не завжди корисно для самих же військових. Отак сказав, не подумав, а за добу мама дала інтерв’ю в пресі з місцем перебування сина-розвідника.
Ж: Їм же перед відправленням в зону АТО проводять інструктаж щодо особливостей спілкування з цивільними?
А: Проводять. Але сім’я є сім’я, хлопцям хочеться ділитися з рідними всім, що вони бачать і переживають. Крім того, хлопці часто комунікують між собою і зі штабом не по раціях, а по мобільних телефонах. І часто виходить – тут прямим текстом назвали зайву інформацію, тут мамі розказали про свою дислокацію і т.д.
Вперше нас наштовхнув на думку про те, що потрібен тренінг з комунікації, покійний Володимир Степанок (майор, заступник командира 42-го мотопіхотного батальону по роботі з особовим складом). Ми з ним познайомилися за 3 тижні до його гибелі. Він як кадровий офіцер по роботі з особовим складом, мав великий досвід у цій сфері. Якось обмовився, що аби рідних не турбувати мовчанням і не говорити зайвого відправляв «+» через смс. Отримали рідні один плюс – і знають, що все добре. І ніяких тобі зайвих деталей по телефону чи скарг на важку військову службу.
Ж: А Ви що радите бійцям?
А: Ми їм пояснюємо, що можна казати рідним, а що ні, щоб не було «психологічного зараження»: боєць розхвилювався сам, розказав про якісь свої побоювання, передчуття чи проблеми рідним, вони – додумали, ще більше розхвилювалися і давай обривати телефони. Перш за все дзвонять до того ж солдата, який в цей момент може виконувати бойове завдання. Він не може сконцентруватися на виконанні завдання і стає слабкою ланкою в ланцюзі. Відповідно – хлопець може підставити і себе, і групу.
Ж: Тобто краще спілкування з рідними звести до мінімуму?
А: Я ні в якому разі не кажу, що не можна спілкуватися з рідними – можна і треба! Тільки треба робити це з розумом. Я, наприклад, дуже пишаюся тим, що особисто знав покійного підполковника Сергія Сєнчева (заступник командира 3-го полку спецпризначення). Це психолог від Бога і по професії! Це перша людина, яка в зоні бойових дій налагодила стабільний контакт військовослужбовців з рідними через власний лептоп і переносний роутер. Оці сеанси скайп-зв’язку з рідними – були величезним психологічним розвантаженням як для самих бійців, так і для їхніх родин. Тому ми ні в якому разі не намагаємось обмежити контакти солдатів з рідними. Ми намагаємося окультурити цей зв’язок, зробити його безпечним для обох сторін.
Ж: А як щодо спілкування з місцевими? Там є якісь обмеження, застереження?
А: Що стосується комунікації з місцевим населенням, то потреба в ньому виникла через не зовсім доброзичливе ставлення місцевих до наших військових. І хлопці це відчувають. Вони відчувають дискомфорт від такого ставлення. Там, на Сході України, люди на українських солдатів реагують по-різному. Є такі, що поважають, але їх дуже мало. А є такі, які ставляться відверто вороже.
Багато таких, які просто ігнорують – не виражають ніякого конкретного ставлення і це погано, бо від таких людей можна чекати чого завгодно. З ними спілкуватися найважче. Бо коли людина кричить тобі в лице «бандерівець такий-пересякий», то ти сприймаєш його, як гавкучу собаку. А коли тьотя Маша, яка живе в сусідньому селі, мовчки приносить тобі пиріжки тиждень за тижнем, приручає тебе, входить в довіру і отруює… – це вже не можливо передбачити, бо тьотя Маша ніколи свого негативного ставлення до тебе не виражала. Пам’ятаєте випадки про отруєні борщі і мед з гранатою?
Ж: Пам’ятаю…
А: Тому військовим треба бути особливо уважними. Ми вчимо їх візуально розпізнавати загрозу в людині – по одягу, статурі, розмові, міміці і жестах. Один з методів – провокація. От заходить солдат в магазин і вигукує замість «здрасті» «Слава Україні». Всі мовчать, а бабця-прибиральниця десь там з-під вітрини тихенько відказує «Героям Слава». Тоді ти розумієш, що це агресивне середовище, бо навіть бабуся-патріотка боїться тут голос подати. І такими провокативними фразами, як «налийте кави карателю», «продайте сигаретки укропам» тощо можна з’ясувати реальне ставлення людини до українського солдата. Все ж на обличчі написано, хтось посміхнеться, а хто й зблідне й очі відведе. Звичайно, провокація – це крайній засіб, ми радимо й більш м’які і прийнятні.
Ж: Протягом цієї поїздки ви встигли виконати все, що планували?
А: Цілком! Цього разу ми повернулися з відчуттям виконаного об’єму завдань. Всього було достатньо і тренінгів і спорту і душевного спілкування.
Окрім почуття виконаного обов’язку, тренери привезли з передової два державних прапори, щедро розписані словами вдячності і патріотичними гаслами від українських спецпризначенців. Один з прапорів солдати просили передати вихованцям кіровоградського садочка №23 «Супутник», як подяку за дитячі малюнки, що додають воїнам наснаги на фронті і, як обереги, захищають їх в боях. Другий прапор відтепер прикрашає стіну в благодійному фонді «Добротвір», як нагадування про те, що добро завжди поруч.
