Воїн 34-го батальйону Дмитро Степаненко (селище Вільшанка Кіровоградської області) за часи служби в зоні проведення АТО, яка досі триває, назбирав силу-силенну фронтових історій про важкі і цікаві будні солдатів і війну з сепаратистами. Своїми історіями він поділився з журналістами:
Козуль чекали. Лише стадо вискочило із зеленки, чотири кулі прошили першу. П’ятеро мисливців потім дружно розказували, як все було чудово, хоча хтось-таки не попав. М’ясо саме маринувалося, коли з поста прийшов Фотограф. Ну і який це досвідчений мисливець спокійно їстиме здобич дилетантів-новачків? Особливо, якщо ціле стадо потенційної здобичі десь собі спокійненько пасеться. Та ще й сердитий, що пропустив полювання.
– Піду прогуляюся, – буркнув, закинув за спину автомат і пішов.
До заходу сонця залишалося дві години…
Перша партія шашлику вже досмажувалася, на запах сходилися сапери і медики, галас з кожною хвилиною наростав, і телефонний дзвінок почули не відразу.
– Алло! Та тихіше ж ви! А ну ще раз… Повтори ВЕЛИКИМИ БУКВАМИ!.. Мужики, Фотограф загубився! Просить, щоб його знайшли.
Ну от, маєш. Жили – не тужили, а тут дилема: з одного боку, треба товариша виручати, а з іншого – сам винен. Та й шашлик не чекатиме… Бажано врегулювати ситуацію дистанційно.
– Фотограф, а ти куди ішов взагалі?
– До Клебан–Бика (величезний ставок в заповіднику), там ярочки, кущі, лісосмуги. Не помітив, з якого боку від мене сонце сіло.
– А що зараз навколо?
– Одні дерева.
– Так вилазь, тормоз, на дерево і роздивись навкруги.
– Підходящого нема, всі якісь тонкі, до вершини все одно не долізу.
Таки правда, Фотограф метр шириною в плечах і 120 кг живої ваги, такому лише по гілках стрибати…
– О, а ну очі підніми. Небо сьогодні чисте, зірки видно добре. Клебан–Бик майже точно на південь від базового табору. Шукай Північну зірку і шуруй прямо на неї, не промахнешся.
– А я не знаю, як шукати Північну зірку…
– ххх, клоун, ххх!
– пі–пі–пі, дитя асфальту, пі–пі–пі!
– Мать-перемать, з твоїм Фотографом!
– Ми зараз запустимо освітлювальну ракету, а ти дивись уважно вгору, з якого боку горітиме.
– Добре.
…
– Ну як, видно?
– Ні… зовсім нічого.
– Та де ж тебе нечистий носить?
– І гради, як на зло, не літають… так би по ним зорієнтувався.
– Порийся в кишенях, може завалялась пара трасерів.
– Та толку ритись, мій автомат 5,45 мм, а я з собою взяв 7,62 мм з глушником. Жодного трасера, я вже ріжки перетрусив.
– Довго йшов?
– Години чотири.
– Чорт, а він у Горлівку в темряві не забреде?
– При швидкості 6 кілометрів на годину, чотири години, 24 кілометри виходить. До Горлівки по прямій 27 км, але ж він не йшов по прямій. Тим більше по дорозі Дзержинськ, а за ним ряд клапанів.
– Клапани його не пропустять. Скоріше, пристрелять в темряві, коли почують, як він через кущі проламується.
– Та він реально далеко. Ракету не побачив, ішов кілька годин… Як же його шукати вночі на такій величезній території?
– Фотограф, збирай дрова і пали вогонь. Зігрієшся, заодно вогонь вночі буде далеко видно. Якщо щось підстрелив, поїж.
– Ні одної козулі не бачив, ні разу не вистрілив.
– А якщо він вийшов на передову десь між клапанами? Вогонь розводити не можна, відразу з мінометів накриють.
– Та яка передова!… Ну добре, хай залізе в ярок і там вогонь розводить. До ранку не замерзне, а вдень ми його швидко знайдемо.
– Фотограф, ти лише далеко не відходь від того місця, де зараз, бо можеш із зони покриття мобілки вийти.
Тут якраз і шашличок допікся. Після вечері кількість охочих пограти в квест «Пошуки Фотографа» збільшилася. Набрали освітлювальних ракет, патронів з трасуючими кулями, пива, ліхтариків і вирушили.
Знайшли Фотографа посеред ночі за 15 км від табору, на іншій стороні озера. На ранок всі були вдома.
Козуля – тварина стадна, і полювати на неї краще гуртом.