Наш край часом називають столицею української хореографії, якщо це так, то Анатолій Кривохижа – король цієї столиці. 1 грудня легендарному митцеві, народному артистові України виповниться 90.
«Цей колектив можна вважати кращим у світі»
Для багатьох це ім’я невідоме, але для тих, хто в останні десятиліття був причетний до хореографічного мистецтва, воно говорить дуже багато. Художній керівник свого часу уславленої «Ятрані», з якої вийшла ціла плеяда талановитих хореографів, потім – не менш знамениті «Зоряни», врешті – один із засновників єдиного у своєму роді музею хореографічного мистецтва.
А шлях його до танцю був непростим. Ще будучи дитиною побачив виступ групи Миколи Анкудінова і загорівся мрією сценічного танцю. Анкудінов у тодішньому, ще довоєнному Кіровограді, був епохою. Послідовник танцювальних традицій театру корифеїв (добрі класичні традиції сценічного народного танцю закладалися ще ними, може, тому й тримаються так міцно) він десять років стояв на чолі розвитку хореографічного мистецтва краю: дитячий колектив працював при палаці піонерів, дорослі танцювали у клубі «Металіст», а кращі танцівники поповнювали балетну трупу обласного музично-драматичного театру імені М.Кропивницького.
Але всього цього тоді юний Анатолій Кривохижа ще не знав і страшенно хотів записатися до танцювальної групи, виступ якої побачив. Але батько, простий український селянин, не сприймав танець як можливу майбутню професію сина. Повірив батько у танцювальну зірку сина лише у 60-му. Коли на той час уже відомий хореографічний ансамбль «Ятрань» повернувся з Москви, де тріумфально виступив під час декади українського мистецтва, з орденом Трудового Червоного Прапора.
Та перед тим ще була війна. Анатолій Кривохижа належить до тих, хто пройшов її рядовим від початку до кінця. Якось, коли перебував у госпіталі на території Австрії, перед пораненими виступила концертна група у складі якої були й земляки-кіровоградці, вихованці Миколи Анкудінова. Молодому бійцеві Анатолію Кривохижі страшенно кортіло підійти до них, признатися до земляків, розказати як він любить танець і мріє про нього, але посоромився свого непрезентабельного вигляду. І все ж та зустріч, вважає Анатолій Михайлович, остаточно вирішила його професійну долю: на танцюристів дивилися, як на святих.
Читайте також: Анатолій Кривохижа: Кіровоградщина – мій танцювальний рай (ФОТО)
Вчився і перші кроки робив далеко від дому – Челябінськ, Омськ. Гомель, Дніпропетровськ, і тільки у 1957 повернувся до рідного Кіровограда.
І відразу ж почав активно працювати з танцювальною групою, поступово й назва знайшлася – «Ятрань». Готували різні народні танці, в основному російські, цей матеріал тоді був краще знайомий Кривохижі.
Але знайомство з Павлом Вірським, який і запросив їх до участі у декаді українського мистецтва в Москві, круто змінило напрям творчих пошуків Кривохижі. І сьогодні через роки й роки, він визнає, що вплив Вірського став визначальним у його творчому житті. А великий митець радив перейти від сценічного ефекту до поглибленої роботи над народним оригіналом. Тоді Кривохижі довелося прискіпливо працювати з фондами інституту фольклору та етнографії, розпитувати, переглядати старі записи. Створили оркестр і вокальну групу. А в Києві до того ж дуже обережно ставились до обрядових елементів у програмі.
–Зніміть колядки, – не раз попереджали, – все одно потім виріжуть.
–Та ми покажем, а ви потім робіть що хочете, – відмахувався від особливо пильних.
Так поступово «Ятрань» освоїла у танцювальних номерах весь річний обрядовий цикл українського календаря. Спочатку були вдалі номери, потім цілі програми і дворічна підготовка до закордонних гастролей. Гастролі пройшли тріумфально. США, Канада, Англія. Зали не раз стоячи аплодували «Ятрані», її українському духові, який вона зуміла принести на далекі континенти. І коли? В роки глухого застою та фактично холодної війни! Хто хоч раз бачив танці «Ятрані», тому важко забути той шал народної стихії, зодягнутий у вивірену до крихти естетику танцю, що підносить душу радістю і гордістю, зворушенням і вдячністю. А кілька років тому у квартирі Кривохижі пролунав дзвінок з Філадельфії – просили відродити «Ятрань» і знову приїхати на гастролі. Навіть цікавилися, скільки потрібно на це коштів, та, на жаль, це вже неможливо.
А тоді, пригадує Анатолій Михайлович, їхній перший концерт відбувся у Нью-Йорку в Радіосітімюзикхол, пройшов він з великим успіхом. А через якийсь час у газеті «Нью-Йорк-таймс» з’явилась рецензія: «Ми бачили ансамбль Мойсеєва з його експресією, ансамбль Вірського з його філософською розсудливістю, а в «Ятрані» є усе це, але з більшою природністю. І тому треба вважати цей колектив кращим у світі».
Анатолій Кривохижа припускає: саме це стало початком кінця «Ятрані». Кому сподобається, коли про твого конкурента таке пишуть фактично на весь світ?
А тут ще одна біда: двоє хлопців, учасників ансамблю, скупляючись у супермаркеті, випадково чи спеціально, не заплатили за ковбасу. Це помітили, їх оштрафували. І ця пляма стала ніби постійною причиною заборони подальших закордонних гастролей. Багато хто вважає, що той казус був не випадковим, а старанно спровокованим – не могло КДБ допустити такого українського тріумфу.
Правда, офіційно ніхто нічого не забороняв. І «Ятрань» десятки разів викликали на перегляди з приводу гастролей то в Канаду, то в Японію, то в Італію. Якось в кулуарах одного такого перегляду в Одеському оперному театрі до Анатолія Михайловича підійшов чоловік у цивільному і попередив: «Вам пропонуватимуть гастролі в Канаді, то ви відмовтеся, скажіть, що ви вже заангажовані в Італію!» І Анатолій Михайлович зрозумів – цю стіну не проб’єш, це надломило його. Десять років колектив був невиїздним.
«З благословення української Терпсіхори»
Не можна сказати, що йому взагалі не давали працювати. Ні, справ було багато. Інший би тільки мріяти міг про підготовку до виступів зведених колективів під час відкриття та закриття Олімпіади-80, всесвітнього фестивалю молоді. Ансамбль танцю Башкирії, Київський балет на льоду, де ставив вікопомний «Цвіт папороті». Але все це не приносило тієї радості, того піднесення творення, яке мав у «Ятрані». Помандрувавши по чужих колективах, Анатолій Кривохижа відчув, як він каже, що сам від себе не втечеш, і повернувся до Кіровограда, де очолив тоді (середина 80-их) зовсім молодий колектив «Зоряни» обласної філармонії. Тут втілював те, що з таким розмахом розпочав у «Ятрані» – фольклорні, обрядові вокально-хореографічні сюжети, постановки зримої пісні. Не дарма пізніше «Зорян» назвали не просто ансамблем – театром пісні, музики і танцю.
Тоді на заваді стала фінансова криза 90-их. Артисти масово виїздили за кордон, щоб заробити на життя, бо ж були періоди, коли навіть невеличкі зарплати не виплачувались по кілька місяців. Але «Зоряни» вистояли завдяки ентузіазму та господарській жилці директора Кіровоградської філармонії Миколи Кравченка, творчому запалу провідної солістки народної артистки України Антоніни Червінської, того ж Анатолія Кривохижі.
Та не все складалося так просто, як хотілося б. Ось що про цей період своєї творчості пише Анатолій Михайлович у спогадах про пережите:
«З новим запрошенням мене на роботу до філармонії, відбулася зустріч із Тарасом Левицьким, а пізніше з Володимиром Назаровим, які повернули мені творчий стан та життя у радості. Почалась робота над створенням нової мистецької форми, яка б відповідала формі театру.
За ідеєю Володимира Назарова я намагався створити перший в Україні Театр музики пісні і танцю у виставах якого розкривалися б сюжети сценічного дійства. Дію образу, ще з часів давньогрецького театру, доповнював костюм який навіть кольором йшов від правди природи, від кольорів веселки, які м’яко поєднані в єдине ціле. Дія вистави відбувалась на фоні приміщення, фасад якого мав вигляд фасаду якогось палацу. У церквах служба здійснюється перед іконостасом, який збудовано за вимогами законів тримірності. За цим принципом, як рельєфний фон, я використовував оркестр на станках у ансамблях «Ятрань» та «Зоряни».
Ще не закінченою моєю роботою зацікавився колега з Америки Тарас Левицький. Він запропонував співпрацю зі своїм ансамблем танцю «Волошки» за участю відомого американського балетмейстера Марка Моріса. На основі ятранської програми, яка була відновлена у колективі «Зоряни» Кіровоградської філармонії, у США була здійснена постановочна робота, на яку були витрачені великі гроші. Відбулися прим’єри підготовлених програм.
Готуючи програму «Зорян» на США, я виходив з побудови нової форми аби відійти від загально прийнятого. На жаль, я не встиг, як планувалось, закінчити цю роботу до їх гастролей, бо директором філармонії було розірвано контракт співпраці, а пізніше все повернулось до попередньої практики набору номерів для метражу виступу. Мені жаль, що перший в Україні театр народної музики пісні і танцю не відбувся сповна.
Чому б нашим професійним колективам з регіонів України не будувати свої програми за таким принципом, де розкривалися б сюжети народного дійства, які б режисерським балансом складових підпорядковувались конкретній темі? Вистави за такими схемами були б змістовнішими, цілісними та професійнішими. Все, що збиралось роками, я використав у своїй творчій роботі та виклав у своїх книжках. Я встиг багато у цьому житті, але закінчую його з відчуттям не реалізованих своїх можливостей. Люди, які через керівні амбіції не дали мені завершити роботу над новою формою, так і не зрозуміли, що знищили майбутнє свого колективу. З собою, кажуть, нічого не забереш, тому я раджу іншим скористатись моїм доробком».
* * *
Анатолій Михайлович впевнений, що роль «Ятрані» ще до кінця не осмислена, не оцінена. Одним з її продовжень можна вважати створення єдиного у своєму роді музею хореографічного мистецтва. Розташований він на хуторі Надія, у родовому гнізді українськихї корифеїв, засновників українського професійного реалістичного театру, які, власне, й вивели український народний танець на сцену.
А розпочався він з того, що колишній учасник «Ятрані», нині відомий в області балетмейстер, керівник народного танцювального ансамблю «Юність» Борис Кокуленко, збираючи матеріал для своєї книги «Степова Терпсіхора», паралельно почав збирати і експонати майбутнього музею. Він спочатку задумувався як міський чи обласний, але народний артист України, голова національної спілки хореографів Мирослав Вантух запропонував зробити його всеукраїнським, фактично ж тут зібрано експонати, які стосуються української хореографії усього світу. Сценограф Павло Босий розробив сучасний проект оформлення музею, тут працюють методичний центр, фільмотека, Кіровоградська облтелерадіокампанія зняла вже кілька фільмів з циклу «З благословення української Терпсихори».
Паростками «Ятрані» можна назвати й хореографічний комплекс Анатолія Короткова, який пройшов і танцювалну, і менеджерську школу в «Ятрані». Тут підготовка майбутніх танцюристів починається з дошкільного віку, далі школа-ліцей і мистецький факультет Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Про цей комплекс, як і про ансамбль «Пролісок» при ньому можна багато розповідати. «Пролісок» має безліч престижних нагород (які, сподіватимемось не загубляться, так, як загубились нагороди «Ятрані», бо ж тепер є музей), його можна назвати одним з кращих не лише в Україні, а й в Європі.
Вихованці Кривохижі та «Ятрані» – і керівники відомих та перспективних колективів «В гостях у казки» та «Росинка» подружжя Русолів і Чайковських.
Такий тільки короткий перелік плодів творчої праці народного артиста Анатолія Кривохижі, який зумів торкнутися глибинних сил духу нашого народу, схованих у танці та пісні, і помноживши їх на власний талант та професіоналізм, досягти вершин.
Світлана Орел для Першої електронної газети