24 лютого 1918 року до приміщення Єлисаветградської міської думи увійшов чоловік у потертій шкірянці, форменому кашкеті з погнутою кокардою невідомо чиєї армії і револьвером на правому боці…
Не вітаючись з присутніми, подав міському голові папірця. Наказав прочитати і підписати. Голова схилився над аркушем, уважно вчитуючись у написане. «Ультиматум міській думі. За постановою виконавчого комітету ради робітничих і селянських депутатів я призначений комісаром міської управи і мені надано право розпустити міську думу та прийняти всі справи, що знаходяться у її віданні. Тому з сьогоднішнього дня думу ліквідовую, при цьому наказую передати усі документи мені. У випадку відмови мною будуть вжиті належні заходи. Міська управа з усіма службовцями залишається при виконанні своїх обов’язків під моїм контролем доти, доки не здасть своїх повноважень тим, хто мною буде вказаний.
Примітка. Всі особи, помічені у невиконанні своїх обов’язків, будуть негайно заарештовані. Комісар міської управи В. Спренжен. Міський голова, відтепер уже колишній, поставив свій каліграфічний підпис під наказом, підвівся з крісла: – Прошу. Всі справи у цьому столі і сейфі… Дозвольте відкланятися… Так несподівано закінчилася кар’єра тридцятого (і останнього у дорадянські часи) міського голови Єлисаветграда Григорія Йосиповича Волохина.
Він встигав скрізь
Родовід Волохиних бере свій початок із середини VIII століття, коли на береги Інгулу з Волохії (Молдавія) перебралося кілька волоських сімей. Був серед них і татарин Ерлінго. Переселившись на нові землі разом з українськими селянами, російськими старообрядцями, греками, Ерлінго прийняв православ’я (у ті часи це було звичайне явище). Його охрестили Волохиним – як пам’ять залишеної батьківщини.
Старші покоління Волохиних своїх слідів в історії міста не залишили. Першим представником роду, про якого є письмові згадки, був Йосип. Від своїх діда й батька він успадкував професію будівельника – майстра на всі руки. Немало будинків на Чечорах, де компактно селилися волохи, зведено їхніми руками. 1856 року у сім’ї Йосипа Волохина народився син. Його назвали Григорієм.
Про юнацькі роки Грицька відомостей небагато. Прізвище його знаходимо у списках учнів земського реального училища за 1872-1873 навчальний рік серед другокурсників, у одному журналі з Панасом Тобілевичем (майбутнім Панасом Саксаганським) і Миколою Левитським. У цьому ж закладі навчався старший брат Григорія Олександр. Маємо також спогади Євгена Чикаленка про те, як вони разом з Григорієм Волохиним та Олександром Тарковським робили спробу вступити до Київського університету. Але наміри випускників «реалки», незважаючи на впливових протеже, виявилися марними: стати студентами університету могли лиш випускники класичної гімназії.
Григорію не судилося стати вченим. У історію рідного міста він увійшов, насамперед, як невтомний будівельник і громадський діяч. Матеріально сім’я Волохиних була забезпечена сповна. Від батька Григорій успадкував близько 1800 десятин землі у селі Братолюбівці (тепер Долинський район). У ті часи багаті землевласники мешкали, в основному, у містах. Як дворяни, мали перебувати на державній службі. Григорій Йосипович обіймав скромну посаду керівника будівельного комітету, що діяв при міській думі. У місті під його наглядом споруджено чотири цегельні лавки (магазини) на Перспективній, впорядковано багато вулиць, парків, скверів.
Керуючий Держбанком В.І. Нікітін, міський голова Г. Й. Волохин, гласний думи І. Г. Дубровинський
Григорій Волохин співпрацював із міським землеміром Павлом Рябковим, архітекторами Яковом Паученком та Олександром Лишневським. Результатом їхньої праці було будівництво красивих об’єктів, які й сьогодні прикрашають обласний центр і є пам’ятками архітектури: лікарні св. Ганни (пологовий будинок №2), Гольденберга (лікарня №3), будинки Вайсенберга (управління охорони здоров’я), приватні будинки (музей О. Осмьоркіна), Барського (краєзнавчий музей). Всі вони будувалися за безпосередньої участі Григорія Волохина.
Окремо слід сказати про дві будівлі, споруджені на власні кошти Григорія Йосиповича. У будинку, де не одне покоління кіровоградців переглядали фільми у кінотеатрах ім. Дзержинського (опісля «Інгул»), навчалися у музичному училищі, на другому поверсі жила сім’я Волохиних, а на першому з кінця Х1Х століття містився кінематограф «Ілюзіон». Г. Волохин одним з перших у Російській імперії збудував для нового виду мистецтва приміщення, придбав апаратуру і найняв фахівців, щоб жителі міста мали можливість дивитися кіно.
Моральні якості – бездоганні
Активна громадська діяльність Григорія Йосипович розпочалася з 1898 року. Саме тоді його обрали гласним (депутатом) міської думи. На той час у 42-річного Волохина була досить велика родина – дружина і семеро дітей: п’ятеро синів і дві доньки. Турбот вистачало, але глава сімейства встигав скрізь – і на роботі, і вдома.
Дружній шарж (світлини з видання «Ежегодник ”Голоса Юга” 1913 год»)
За три роки його обирають гласним земства і турбот у енергійного чоловіка додається: відтепер йому доводиться дбати про розвиток будівельної галузі у всьому повіті. І не тільки будівельної. Спілкування і дружба під час навчання у реальному училищі з Панасом Тобілевичем, Миколою Левитським, Євгеном Чикаленком позитивно вплинуло на світогляд Григорія. У ньому пробуджується український національний дух, він поринає у художній світ Тараса Шевченка, Івана Франка, Панаса Мирного.
У березні 1911 року з ініціативи Григорія Йосиповича у Єлисаветграді було проведено вечір-концерт пам’яті Шевченка у зв’язку з 50-річчям від дня народження народного поета. Пізніше гласний земства Волохин організував збір коштів на спорудження пам’ятника Тарасу у Києві до 100-літнього ювілею автора «Кобзаря», особисто вклав у благородну справу значну суму. На той час Волохин займав посаду міського голови і як очільник міста запросив до себе відомого італійського скульптора Антоніо Шортино (Шіортино), – автора багатьох статуй і погрудь Шевченка. Італієць у 1911 та 1913 рока брав участь у конкурсах на проект пам’ятника Шевченкові для Києва.
Об’єднаний комітет із спорудження пам’ятника поету визнав проект Шортино 1914 року найкращим, однак встановленню монумента завадила Перша світова війна. Один із бюстів майстра Волохин замовив для рідного міста. Бюст було встановлено на кургані поблизу реального училища, нагорнутому ще у 1871 році учнями і викладачами ремісничо- грамотної школи, заснованої і збудованої коштом патріота – українця офіцера Миколи Федоровського. (Бюст стояв на кургані до більшовицького перевороту 1917 року, його пошкодили російські чорносотенці).
26 січня 1911 року гласні міської думи обирали нового, тридцятого за рахунком, починаючи з 1787 року, міського голову. Бажаючих зайняти керівне крісло було небагато. Попередній голова, Микола Іванов, перебував на посаді п’ять років. Дуже вже ця посада була не приваблива, як і саме місто. Про його стан місцевий поет склав жартівливу «Арію нового голови» й опублікував у газеті «Голос Юга».
В душе волнуясь и скорбя,
Пропеть готов я перед вами.
О, город, город, кто тебя
Облил горячими слезами?
Чей конь копыта не сломал
На мостовых твоих избитых,
Кто, поскользнувшись, не упал
На тротуарах, льдом покрытых?
Кто не ругал водопровод,
Внезапно воду потерявший,
Кто освещенье не клянет,
От тьмы кромешной пострадавший?
(До речі, дехто із сучасних дослідників історії міста, «оспівуючи» діяльність двадцять восьмого міського голови О. Пашутіна, називав роки його правління, про які йдеться у «Арії…», «золотим віком Єлисаветграда». Нічого собі «золото», яке «ругают» і «клянут»)!
Як видно з вірша, робота міського голову чекала не проста. Щоденну, поточну залишимо за рамками нашої розповіді. Згадаємо лиш ті добрі справи, які назавжди увійшли в історію міста і пов’язані з громадською діяльністю Григорія Йосиповича. Одна з них стосується благодійної акції, проведеної під керівництвом міського голови у березні 1912 року. Подібний захід у нашому місті був першим і поки що єдиним.
Попередній рік був у повіті засушливий, неврожайний. Місто вже з осені відчуло нестачу продуктів харчування, особливо хліба. Населення перебувало на межі голоду, насамперед нижчі прошарки. За таких умов міський голова організовує благодійну акцію під назвою «Колосок жита у Єлисаветграді». Мета її –зібрати кошти і закупити зерно для навчальних закладів, лікарень, притулків.
З цією метою було створене Центральне бюро. Очолив його міський голова, його заступником став керуючий відділення держбанку В.П. Нікітін, секретарем І. Г. Дубровинський. Були визначені три районні комітети, до яких входили авторитетні люди міста, здебільшого жінки. Учасникам акції виділили транспорт, відповідні агітаційні матеріали. Зранку до вечора вулицями міста роз’їжджали яскраво оформлені фаетони, зупиняючись проти державних установ, багатих будинків, готелів.
Протягом тижня благодійники зібрали значну суму грошей. Місцева газета «Голос Юга» у номері від 2 квітня розповіла читачам про проведену акцію, вмістила кілька фотознімків, зроблених на місці подій у всіх районах міста. На зібрані у такий спосіб гроші міська влада закупила зерно, борошно, овочі, фрукти і розподілили їх між лікувальними та благодійними закладами, що дало можливість уникнути перебоїв з харчуванням хворих та нужденних.
Міська ратуша (тепер обласна рада та ОДА (приміщення перебудоване)
Предметом особливого піклування міського голови було опікування навчальних закладів. За його найактивнішої участі було споруджено приміщення громадської жіночої гімназії, яка до того багато років тулилася в орендованих пристосованих приміщеннях. У фундамент будови, закладений 6 квітня 1902 року (старий корпус університету ім. В. Винниченка), було вмонтовано табличку з прізвищами людей, які брали безпосередню участь у будівництві гімназії. Серед них значиться прізвище спадкоємного почесного громадянина міського голови Григорія Волохина. У той час він був членом будівельної комісії і опікунської ради закладу, входив до батьківського комітету, очолював Товариство допомоги бідним гімназистам. Пізніше, вже як міський голова, Волохин був почесним опікуном чоловічої гімназії.
Будинок, споруджений на кошти Г. Волохина (ліцей мистецтв)
Звернемо увагу на підзаголовок даного розділу. Справді, моральні якості міського голови були бездоганними. Ось один приклад. Наймолодший син Григорія Йосиповича, Анатолій, не зміг з першого разу вступити до гімназії. Сьогодні таке й не уявити: син міського голови, почесного опікуна закладу, збудованого батьком, не вступає до гімназії, бо на якесь питання не зміг відповісти. Варто відзначити, що Андрій у майбутньому закінчив гімназію з відзнакою.
Педагогічний інститут (університет) – 50-ті роки минулого століття
Турбуючись про освіту дітей «бідного і нижчого станів», Григорій Волохин багато робив для розвитку у місті освіти, культури, відкриття відповідних закладів. З його ініціативи та особистої участі 2 лютого 1899 року відкрито громадську бібліотеку. Пожертвування на її будівництво вносили багато знаних у місті людей. Приклад подавав міський голова та його найближче оточення по роботі та громадській діяльності: банківський працівник та історик Яків Шульгин, землевласник Олександр Тарковський, міський землемір Павло Рябков, лікар Панас Михалевич та інші благодійники.
Зовнішній вигляд Єлисаветградської окружної бібліотеки
Григорій Йосипович був серед тих громадських активістів, хто безкоштовно забезпечував бібліотеку книжками, канцтоварами, влаштовував музично-театральні вечори, збори від яких спрямовувалися на розвиток закладу. До постановки концертів залучалися театральні колективи і окремі виконавці, у їх числі уславлені на той час Марко Кропивницький, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, Любов Лінницька, їхні колеги та учні.
А потім була революція
Спочатку лютнева 1917 року. Повалено монархію, рухнула імперія. Міська дума на чолі з міським головою Григорієм Волохиним, визнала створену у Києві Українську Центральну Раду, обравши у себе подібний орган самоуправління. Про те, як діяла міська дума та гласні, розповідають архівні документи.
Протягом майже року (березень 1917-лютий 1918) міська дума працювала окремо від так званої ради робітничих і солдатських депутатів. Нею розглядалися, зокрема, питання про референдум щодо проведення Установчих зборів для обрання демократичного уряду, боротьбу з більшовицькими радами, участь у «Позиці свободи», організацію міського осередку військ Центральної Ради «Вільне козацтво», встановленню на державних установах української символіки.
А потім було 24 лютого 1918 року. З нього ми розпочали розповідь. Вал червоної «пролетарської» революції смерчем пронісся над містом, ламаючи людські долі, руйнуючи сімейні гнізда, роками нажите майно. Значна частина аристократичної еліти залишила місто, шукала порятунку в еміграції. Волохин нікуди не виїздив, нікого не залишав. А коли більшовики під натиском німців залишили місто, Григорій Йосипович вже на громадських засадах продовжував працювати на місто, робив він це і при денікінцях – професіоналам завжди є місце.
І лише «диктатурі пролетаріату» колишній міський голова з величезним досвідом і ще повний сил, виявився непотрібним: «гегемон», який і писати не вмів, не те, що управляти складним міським господарством позбавив «буржуя» роботи. До речі, окремі дослідники називають прізвища кількох людей, які начебто були міськими головами після Волохина. Це не відповідає дійсності. За більшовицького режиму ніколи не було органів місцевого самоврядування.
У 1918 – 1920 роках діяли ревкоми разом з чекістами. На зміну їм прийшли так звані ради та їхні виконавчі комітети, основна влада була зосереджена у руках єдиної комуністичної партії. Всі голови виконкомів нею призначалися. Протягом 1919 – 1990 років їх змінилося близько сорока осіб, значна частина їх була розстріляна у роки сталінських репресій. Перші демократичні вибори міського голови відбулися аж у березні 1990 року. Громада обрало своїм очільником Василя Мухіна. Отож, Василь Георгійович по сплині 70 років став другим, після Григорія Волохина, всенародно обраним міським головою.
А що ж Григорій Волохин? Відлучений від улюбленоі справи, без роботи жив чоловік на утриманні дружини і дітей. Життєвий шлях Г. Волохина скінчився на… трамвайній зупинці. Це трапилося влітку 1931- го. Повертався від родичів з вулиці Київської додому (жив він останні роки на Архангельській), чекав на зупинці трамвай. Там і зупинилося серце 75-літнього діда. Поховали його у сімейному склепі на Петропавлівському цвинтарі. Пізніше склеп, церкву та й сам цвинтар розібрали пролетарі по цеглинці, по камінцеві, використовуючи як будівельний матеріал.
Таким, на жаль, довгий час було наше суспільство: бал правили активісти-будівники світлого майбутнього, яке так його і не збудували. Кажуть, добрі люди творять добро і після смерті. У Волохина був грошовий вклад у швейцарському банку. (До революції більшість заможних людей зберігали свої заощадження за кордоном). Дружина знала шифр рахунку. І коли в країні стало дуже сутужно з харчами у голодному 1933-му, вклад колишнього міського голови сім’я одержала. 85 відсотків(!) держава забрала собі, решту віддала родичам. Але й цієї суми сім’ї вистачило, аби пережити голодомор.
Доля усього сімейства Волохиних авторові цих рядків невідома. Знаю лиш, що син Григорія Йосиповича, Анатолій, все життя прожив у рідному місті, працював інженером-будівельником. Шляхом батька пішов його син – Юрій Анатолійович, учасник Другої світової війни, кавалер двох орденів Слави, теж інженер-будівельник. Багато фактів, використаних у цій публікації, я довідався від нього. Втім, про самого внука останнього міського голови часів імперії і першого – Української Народної Республіки, розповідь окрема: Юрій Анатолійович Назаретов того вартий.
Юрій Матівос для Першої електронної газети