Сергій – підприємець з Кіровоградщини. Одружений, має дитину. У 1999 році пішов до армії. Через рік служби продовжив навчання у школі прапорщиків. Коли отримав звістку, що треба йти захищати країну, довго не роздумував. Вдома ніхто не був проти, адже усі в родині військові.
«Я вважаю, якщо держава не матиме власну армію, вона найматиме за великі гроші чужу. А кому воно треба?» – розмірковує поранений військовий.
Сергій потрапив у зону АТО 23 квітня 2014 року. Служив на станції «Майорській», де й отримав поранення. Недалеко розірвалася міна й осколки потрапили в тіло чоловіка. Зараз, як зазначає військовий, уламки ще знаходяться у нього в нозі та біля серця.
«Коли потрапив перший раз під обстріл, чесне слово, волосся дибки стало. Такого просто ніколи не бачив. Ходимо по гільзах, патронах, гранатах. Пощастило, що залишився живим».
Сергій перебуває на лікування вже три місяці. Говорить, що встиг побувати в багатьох лікарнях, але перебрався до кіровоградського шпиталю, аби бути ближче до рідних.
Чи йтиме військовий після одужання на передову ще невідомо. «Побачимо по ситуації, як держава реагуватиме. Адже там нас просто знищують. Повинна бути вогнева підтримка, а так нас просто «роздавлять» і все», – говорить Сергій.
Сергій розповідає, що майже усім військових забезпечують волонтери. «І одяг, і теплі речі, і все для більш-менш зручних умов життя». Щодо місцевих жителів, то українські військові діляться з ними своїми продуктами: «Ми їм допомагали. Продуктів у нас було достатньо. Ми ділились ними із місцевими, роздавали тим, хто їх потребував. Пощастило, що зима була не дуже холодною, вистачало найнеобхідніших речей, грілися, шукали притулку».
Про стосунки на лінії вогню чоловік розповідає категорично: «Було, що хлопці брали полонених. А я – ні. Не бачу потреби. Знаю як наших там вороги катують, знущаються. Тому я завжди брав із собою гранату, щоб у разі чого підірвати себе, але не здатися в полон».
Сергій говорить, що був готовий захищати країну і вважає, що ми все ж переможемо, але на все потрібен час. «Рік-два і все налагодиться».
Ті, хто захищають нашу країну і забезпечує нам мирне життя, ходять під серцем у Бога. Ми чекаємо на їх повернення додому.
Каріна Барбой, студентка КДПУ ім. В. Винниченка ім. В. Винниченка, для Першої електронної