Сьогодні, 17 червня, у Кіровоградському обласному художньому музеї зібралась військова родина – 42 батальйон, який рік захищав Україну на Сході.
Протягом минулих трьох тижнів було демобілізовано близько сотні бійців 42-го окремого мотопіхотного батальйону, сформованого рік тому на Кіровоградщині. Семеро з них прибули цієї ночі. На жаль, не всі бійці змогли приїхати на сьогоднішню зустріч в Художній музей, адже вони роз’їхались по домівках у різних областях України.
“Батальйон дуже строкатий, адже бійці зібрані з різних областей України, але незважаючи на це він є Кіровоградським територіальним батальйоном”, – зазначила Олена Степанок – співробітниця художнього музею та дружина загиблого замкомандира по виховній роботі 42-го батальйону Володимира Степанка.
42-й батальйон було сформовано навесні 2014 року, як підрозділ територіальної оборони (з листопада – 42 мотопіхотний батальйон 57 мотопіхотної бригади, командир – підполковник Костянтин Заіченко). Сюди на службу прийшли чоловіки з Кіровоградської, Миколаївської, Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької областей, кілька – з Донеччини. Загалом – 644 бійця, більшість з яких – професійні військові різного віку, мають досвід участі у бойових діях, миротворчих місіях у різних країнах світу.
Хлопці провели 11 місяців в зоні АТО без ротації. Пройшли Іловайськ, Савур-Могилу, Вуглегірськ, Дебальцево. У ЗСУ батальйон отримав прізвисько “Рух Опору”. Сепаратисти охрестили його «Чорним», бо ці бійці в полон не здаються і б’ються до останнього.
Янгольське “обійми”
21 червня минулого року народний ансамбль пісні і танцю “Горлиця” брав участь у концерті для 42 батальйону. Сьогодні уже не просто перед бійцями, а перед героями, які пройшли пекло, виступили ті ж виконавці, що і минулого літа. Відправляючись у зону АТО, військові не чекали, що зустрінуться майже через рік в обласному музеї, щоб послухати ту ж музику на фоні експозицій, присвячених загиблим бойовим побратимам Віктору Голому та Володимиру Степанку.
Цього разу “Горлиця” виконала для воїнів АТО концертну програму “За Україну, за її волю!”, в якій оспівали козацьку славу і щире кохання, а також виконали нестаріючу “Підманула підвела”, підсилюючи її веселими народними танцями.
Кілька пісень подарувала військовим юна кіровоградська співачка Маша Моренко. Від янгольського голосу дівчини, яка під ніжні акорди витягувала слова Океану Ельзи: “Коли настане день – закінчиться війна…”, – тремтіло серце, а потім нишком завмирало від кожного “обійми мене”…
“Я просто військовий…”
Метою зустрічі було спілкування. Бійці батальйону рік не були вдома, їх родиною став батальйон. “Від родини після демобілізації не відмовляються,” – зазначив один із бійців, не називаючи свого імені. – Я соромлюсь. Напишіть просто “військовий”. Так склалось: герої не часто називають своїх імен. Та і мало хто вважає себе героєм. Я робив те, що зробив би кожен. Який же я герой?”.
Ці чоловіки відмовляються від слави. Захист країни вважають своїм обов’язком, покликанням, звичайною справою. А ми ж завдячуємо їм тим, що не чуємо вибухів і пострілів.
Дружина одного з військових, яка й організувала цю зустріч, Ірина зазначина: “Ми, родини військових, повинні триматися разом. Один прутик легко зламати, а якщо їх багато – вони сильні”.
“Нам треба залишатись людьми, сильними людьми, підтримувати один одного. Тримаємось за любов матерів, дружин, дітей. Треба бути для них прикладом. Я розумію, що тяжко, бачити як гинуть ваші товариші, але потрібно залишатись людьми. Можливо, за тих, хто пішов, хто лишився там. Тримати добро на цьому світі за них”, – зі сльозами на очах розповідає і згадує загиблого чоловіка Олена Степанок.
“Дядя у формі все склав і повіз героям на війну”
Кіровоградка Наталія почула на радіо, що у музеї відбудеться зустріч із бійцями, і прийшла привітати їх зі своїм внуком Ігорем. Восьмирічний хлопчик приїхав із Олександрії і написав для героїв віршик. А ще Ігор похвалився, що раніше малював малюнки і писав листи спецпризначенцям, які бабуся передавала воїнам разом з домашньою випічкою: “Я написав про себе і попросив повертатись додому живими з перемогою. Дядя у формі все склав і повіз героям на війну”.
Діти з усієї України просять у солдатів миру, просять перемоги, просять їх повертатись живими. І 42-й батальйон виконав прохання дітей, як зміг. Вони повернулись не всі. За рік служби 20 воїнів згоріли у полум’ї війни, двоє – зникли безвісти. А деякі з демобілізованих вирішили знову повернутися під кулі, захищати державу і родину, яка так нечасто бачить вдома свого героя. Але частинка серця кожного воїна назавжди залишиться там, на Сході, де гинули побратими, де лунали вибухи і літали “Гради”, де гриміла земля і руйнувалися міста, але не гинула віра у життя, мир і перемогу.
Ольга Ткаченко, Перша електронна газета