Днями у КДПУ ім. В. Винниченка прийшли герої з добровольчих батальйонів, які розповіли студентам як їм було там, де край світу міриться життям.«Іду я з автоматом. Зустрічний вітається: «Слава Україні!». А що він мені ще може сказати? Я ж з автоматом» – розповідає про місцевих жителів доброволець Василь (з Новгородки, служив у складі батальйону «Донбас», отримав поранення). Чоловік розказує, що хотів піти з війська, адже добровольців нічим не забезпечували, навіть елементарними найнеобхіднішими речами. Але йому зателефонував друг, який, дізнавшись про добровільну службу Василя, надіслав йому бронежилет. «А потім я пожалівся йому, що машину треба. «Машину треба? Буде!». – відказав друг. “І як мені тепер кидати, коли вже є бойова машина?”, – жартує Василь.
А фінансування від держави і справді «кульгає». Про це спецпризначенець Роман відказує коротко: «Держава допомагає. Держава думає, що допомагає. Ось парадну форму видали. І берці теж. Але в них неможливо ходити, бо частина шкіри лишається у берцях. Найкраще фінансується Нацгвардія».
«Зброя у зоні АТО ділиться на три типи: перша – їде, друга – стріляє, третя – у Нацгвардії», – жартівливо додає «кіборг» Дмитро (чоловік служив у складі 93 бригади, отримав поранення).
«Позиція «Небо» це наші очі та вуха, – кажуть бійці. – Це найнебезпечніша позиція. Коли там сидиш, думка в голові одна: «Дожити до кінця зміни». Звідусіль стріляють, а сховатись нікуди». Зміна на «Небі», між іншим, триває 12 годин. Солдати розповідають, що саме ця позиція зараз знищена. Це і є те славнозвісне “Небо”:
Герої показували багато фотографій з передової.
Перший блокпост, де мішки ще не зовсім надійні. “Ми тут ще без бронежилетів бігали відчайдушні, бо то була надто велика розкіш” – говорить Дмитро.
А це великодня композиція із зони АТО.
З отаким оснащенням герої ідуть у бій: зброя і перекус – “снікерси”.
«Це наш найперший сепаратист, – жартує Дмитро, показуючи фото собачки з жовто-блакитною стрічкою замість нашийника. – У нас було багато собак. Люди їх лишають прив’язними, покидаючи домівки. Можливо, з надією, що невдовзі повернуться. Ми на передовій чуємо як вони виють. Якось хотіли позбавити їх страждань, але не змогли вистрелити у собаку, яка повними радості очима дивилась – рада бачити людей». За пів року біля хлопців зібралось близько 20 собак.
«Через ЗМІ до народу надходить не повна інформація. Зокрема, і про втрати. Чи буде паніка, якщо розповісти все? Це від людини залежить. Але люди принаймні знатимуть. Ми от повернулись у місто – тут у всіх все добре. Відбувається щось там на Сході, але все нормально загалом”, – розмірковує Роман.
«Коли з грабіжниками перестануть вітатись – можна буде говорити про якісь зміни у суспільстві. Але в нас вони досі є «як всі». І ми продовжуємо слухати шансон, – говорить Василь, – Ми рухаємось у правильному напрямку, хоч і повільно».
