Минуло вже 72 роки після страшних подій Другої Світової війни. На Кіровоградщині залишилося чимало місць, які нагадують про ті жахливі і трагічні події – про боротьбу з фашизмом, про війну за волю, про криваві розправи карателів і тисячі невинних жертв серед мирного населення.
Цього тижня кіровоградські журналісти за підтримки Департаменту культури і туризму пройшлися військовими стежками нашої області, щоб вкотре пригадати минуле і вшанувати пам’ять жертв війни.
Спочатку дорога (якщо ті ями, якими ми їхали можна назвати дорогою) привела нас до зеленої садиби «Землянка», що в селі Сабатинівка Ульяновського району. Тут вже 7 років ледь не щодня відбуваються екскурсії для гостей з різних районі і областей, сюди частенько заїжджають на відпочинок як місцеві мешканці, так і мандрівники, адже садиба нагадує райський куточок, де можна віддалитися від міської суєти і насолодитися благодатним затишком і дарами матінки-природи. Найбільше людей приваблює можливість вільно порибалити (а в наші часи тотальної оренди це задоволення доступне не кожному) і пожити у реконструйованих солдатських хатинках часів Другої Світової.
Зупинка у Гайворонському районі швидко вивела нас з лірично-рамонтичного настрою і змусила серце зжатися від болю. Тут – у селі Хащуватому – перед очами постав грандіозний скорботний меморіал, зведений на місці трагічної гибелі понад тисячу українських євреїв, серед яких за документальними свідченнями було 376 діток. Фашисти розстрілювали їх протягом кількох днів – 16-20 лютого 1942 року.
Директор місцевої школи Олена Вдовиченко, перевтілившись у екскурсовода, розповіла кілька історій про Хащуватську трагедію: територія, відведена фашистами під братську могилу, була залита кров’ю невинно розстріляних, а тіла жертв не вміщалися до підготовлених ям, тож в процесі розправи їх довелося розкопувати ще.
Екскурсовод процитувала нам уривок із книжки краєзнавця Леоніда Солгутовського «Нариси з історії Гайворонського району»:
«…На світанку 16 лютого 1942 року у село Хащувате було стягнуто чи не всіх поліцаїв району, усього 50—60 запроданців. Усе було наперед продумано, розраховано. Окремим сім’ям, ще задовго до цього жахливого дня, не дозволяли жити в своїх будинках, в одну хату зганяли по 4—5 сімей, реєстрували їх і видавали спеціальний номер будинку, заборонивши під загрозою розстрілу далеко відходити від нього.
12 лютого погнали всіх чоловіків чистити від снігу яму-глинище, яка пізніше стала для них, їхніх жінок, дітей і близьких могилою. У самий день розстрілу між поліцаями були розподілені обов’язки. Одні — заганяли населення до клубу, другі — з клубу конвоювали до місця знищення, третя група безпосередньо проводила розстріл, а решта — як голодні собаки, тягли з опустілих від мешканців хат усе, що роками наживалося чесною працею.
Із кінотеатру о 8-й годині ранку вивели першу групу — 20 чоловік – і розстріляли. Так почалася кривава оргія сп’янілих від крові душогубів. Крики і стогін дорослих, плач і зойк дітей, глухі постріли й окрики садистів було чути над селом. …Так було знищено єврейське містечко, яке проіснувало кілька віків».
Основним будівельним матеріалом для меморіалу стала глина з місцевого кар’єру. Щороку сюди 16 лютого та 9 травня приїздять люди з близького та далекого зарубіжжя — Росії, Узбекистану, США, Ізраїлю, Німеччини, щоб помолитися перед Стіною Плачу, на якій викарбувані прізвища розстріляних.
Тут же, у Хащуватій, ми відвідали народний музей історії 5-ої Гвардійської танкової армії,який знаходиться в місцевій школі. Мешканці села зібрали тут чималу колекцію з речей своїх земляків. Які захищали Україну в Другій світовій війні: зброю,посвідчення та інші документи, речі особистого користування. Тут є навіть годинник 40-х років, який досі працює і показує правильний час. У цій же школі є куточок, присвячений бійцям АТО – зараз на передовій несуть службу 16 воїнів з Хащуватої.
Заряджені духом скорботи, ми попрощалися з Гайворонщиною і, раді, що все це залишилося за спиною, вирушили до Голованівського району. Тут на нас чекав ще один меморіал – присвячений жителям району, які були закатовані фашистами на вересні 1941 року. На пам’ятнику зображено руки, що наче тягнуться до життя та просять не вбивати. Дивлячись на їхні сірі скам’янілі зморшки, відчуваєш, як мурашки біжать по шкірі. Меморіал зведено біля дуба-велета, який вже кількасот років стоїть на варті Голочанського лісництва і не одну трагедію побачив на своєму віку.
Останнім місцем у нашому маршруті став музей ракетних військ стратегічного призначення, що біля селища Побузького. Це єдина у Європі військова точка-музей. Тут навіть зберігається ракета «Сатана (Р-36М)» – найпотужніша з усіх міжконтинентальних балістичних ракет, вага її-211 тонн, максимальна дальність стрільби — 15000 км, точність стрільби — 0,5 км. Ми бродили підземними тунелями і шахтами на глибині 3 метри під землею, слухаючи історії екскурсоводів про те, яка страшна небезпека загрожує світу.
Повертаючись в Кіровоград пізньої ночі, я дивилася крізь вікно автобуса у затягнене чорними хмарами нічне небо. І лише одна думка крутилася в голові: як добре, що воно (небо наді мною) все ще мирне. Кажуть, що історія циклічна – вона повторюється з певною періодичністю. І на кожне покоління випадає своя війна і свій мир, своя радість і своя трагедія. Якщо цьому вірити, то зараз нас спіткало те ж саме, що ще 70 років тому переживали наші батьки, дідусі… Якийсь занадто короткий цикл вийшов. Але радує одне – після війни завжди наступає мир. І колись ми і наші діти їздитимемо на екскурсії бойовими стежками Донбасу і слухатимемо історії про те, як наші мужні воїни захистили волю і суверенітет України та її народу.
Анна Панченко і Світлана Томашевська, Перша електронна газета.
Фото Анни Панченко.