У радянські часи було відзнято десятки фільмів про героїв Вітчизняної війни – льотчиків, розвідників, танкістів і звичайних солдатів-піхотинців, які самовіддано захищали рідну землю, йшли на вірну смерть заради Батьківщини, проявляючи героїзм на кожному кроці.
В основу більшості з таких стрічок покладена історія реальних людей, дещо прикрашена радянською пропагандою. Але ж герої були реальними. А про скількох таких воїнів історія мовчить – їхні імена виринають з запилених архівів лише завдяки праці істориків. Багата на «забутих героїв» і земля Кіровоградщини.
Про одного з них – Івана Митрофановича Осику – є невеличкий запис у «Книзі пам’яті Кіровоградської області». Зокрема сказано, що І.Осика – уродженець села Григорівка Світловодського району (4 липня 1922 р.н.) – зник без вісти 22 серпня 1944 року в Польщі.
Ця інформація підтверджена і наказом головного управління кадрів народного комісаріату оборони СРСР по особовому складу Червоної Армії від 10 листопада 1944 року № 03669, де вказано, що ад’ютант ескадрильї 108-го гвардійського штурмового авіаційного полку 6-ї гвардійської штурмової авіаційної дивізії гвардії молодший лейтенант Осика Іван – в Червоній Армії з 1940 року, кандидат в члени ВКП(б), не повернувся з бойового завдання 22 серпня 1944 року з району Сандомира і вважається без вісти зниклим.
З історії війни відомо, що тоді радянські війська готувалися до великого наступу у Польщі, саме там авіація 2-ї повітряної армії здійснила до 17 000 бойових вильотів.
Чомусь чиновники з наркомату оборони СРСР не долучили до особової справи воїна, який числився зниклим без вісти, трофейну картку військовополоненого офіцера, де вказано, що молодший лейтенант Іван Осика 22 серпня 1944 року насправді був взятий у полон біля м. Сандомир (Польща).
Під № 4098 він знаходився у таборі для військовополонених (шталаг люфтваффе) № 2 у Лодзі (тоді Ліцманштадт). 22 жовтня 1944 року здійснив втечу, проте 27 жовтня був спійманий і 30 жовтня 1944 року переданий до гестапо у м. Франкфурт-на-Майні.
Подальша доля героя-льотчика невідома, але дві перехрещені червоні лінії на картці військовополоненого свідчать про те, що з лабет гестапо він не вирвався і живим не залишився. Втікача, як правило, після затримання повертали до табору, з якого він утікав, виставляли перед шеренгою в’язнів, комендант табору виголошував перед ними промову про “невиправного більшовика”, який, незважаючи на гуманність німецьких властей до льотчиків, здійснив втечу, а тому засуджується до смерті або до каторжних робіт у концтаборі уже не як військовополонений, а політв’язень-ворог рейху…
Спроба знайти хоч якісь сліди нашого земляка, який зник у лихолітті воєнного часу, не увінчалася успіхом. Вдалося лише відшукати дані на командира літака-штурмовика Іл-2, на якому воював Осика – гвардії старшого лейтенанта Шилова Віталія Степановича, 1919 року народження який також потрапив у ворожу неволю. Проте він залишився живим – у 1945 році був визволений з полону, пройшов спецперевірку-фільтрацію і у вересні 1946 року був звільнений у запас, станом на 1985 рік проживав у Астрахані.
Земляки Івана Осики на Світловодщині можуть гордитися доблесним соколом, який хоробро штурмував ворожі позиції, а потім з підбитими крилами намагався вирватися з неволі. Не судилося… Його подвиг достойний наслідування нинішніми українськими воїнами, які захищають незалежність Батьківщини.
Василь Даценко, історик, для Першої електронної газети.