Євгенію Луценку 26 років. Він родом з Помічної. Проте зараз працює у Новоукраїнському ТЦК. Має різні “паперові” обов’язки, зокрема і розносити повістки. Зустрічаючи його на вулиці, чимало людей ховаються з поля зору, тікають, а інші кричать, сваряться, проклинають.
На працівників ТЦК часто кажуть, що вони ховаються за спинами справжніх солдатів, пороху не нюхали, війни не бачили, пуза в кабінетах повід’їдали. Важко заперечити – є й такі. Скрізь є, не тільки в ТЦК. Проте є й воїни, які згубивши здоров’я на фронті, намагаються хоч якось залишатися в строю і працювати на спільну перемогу. Євгеній один із них.
Про мрію стати десантником, російське вторгнення і свій перший бій, поранення, інвалідність, повернення до життя і службу в ТЦК Євгеній Луценко розповів Першій електронній газеті.
«З самого дитинства я мріяв бути десантником. Ця ідея жила в мені завжди. Службу розпочав ще в Національній гвардії під час строкової служби, але навіть тоді думки про десантно-штурмові війська не полишали мене. У 2018 році я вже намагався туди потрапити, але тоді не вийшло. Після армії я повернувся до цивільного життя — працював помічником машиніста тепловоза. Проте з часом зрозумів, що моє місце все ж у війську. Так я знову опинився у військкоматі, і цього разу підписав контракт із десантно-штурмовими військами, ставши частиною 79-ї окремої десантно-штурмової бригади в Миколаєві.
Коли почалася повномасштабна війна, ми були на полігоні в Житомирі, готувалися до виконання завдань в ООС. І тут раптом все перевернулося. Перші вибухи. Ми навіть не одразу зрозуміли, що це справжня війна. Зв’язку не було, інтернету теж, тому спочатку здалося, що це просто масштабні навчання. Але коли зателефонував додому, батьки підтвердили, що почалося…
Нашу бригаду швидко перекинули на схід: Харківська область, Краматорськ, Слов’янськ. Дорогою нам випала можливість проїхати через моє рідне місто — Помічну. Я тоді вискочив з потяга, аби побачити батька. Усього 10 хвилин. Сказав йому, що їду в Миколаїв, хоча насправді все було зовсім інакше. Уже тоді зв’язок із родиною був ускладнений: аби зателефонувати, потрібно було шукати місце, де ловить сигнал, і підключати роумінг. Я говорив батькам, що все спокійно, що ми копаємо окопи під Миколаєвом. Вони раділи і не хвилювалися, а я і був спокійний, що вони не переживають, і водночас було соромно, що я їх обманюю. Тепер розумію, що все одно треба було говорити правду.
…Мене направили на Ізюмський напрямок. На той момент Ізюм був окупований, а ми тримали оборону в селах Кам’янка і Суха Кам’янка — там, де межують Харківська і Донецька області. Ці місця перетворилися на руїни. Жодної вцілілої хати. Так було і в селі Довгеньке, де лінія фронту пролягала прямо крізь нього. Село кілька разів переходило з рук у руки.
Нас привезли до села вночі. Наше завдання було утримати його, попри постійні обстріли. Навколо все вибухало, і часом ми не розуміли, де свої, а де чужі. Ми жили в підвалі чи не єдиного вцілілого будинку. На позиції виходили у вириті нами ж окопи. Поряд із нами, у сусідньому підвалі, ховалася жінка з шестирічною донькою, яку звали Рита. Як тільки ми прибули, жінка одразу принесла нам гарячу воду. Ми ж, повертаючись після “вилазок”, приносили дівчинці іграшки. Видно було, що родина небагата, але щира.
Ми довго переконували їх евакуюватися. Жінка казала: “Куди нам іти?” Але все-таки вони поїхали. У селі залишилися лежачі старі люди, яких ми намагалися підгодовувати.
…Обстріли мінометами, спроби прориву танків — це було наше щоденне життя. Але ми трималися. Там, де колись жило до тисячі людей, тепер не лишилося жодної вцілілої хати…
Ми пробули там майже місяць, на позиціях. Чув, що хлопці кидають позиції, але ж це неправильно. Наприклад, ми думали, що лісосмуга наша, бо там якась наша бригада стоїть. А виявляється, всі все кинули й поїхали…
У квітні 2023 року я отримав чергове поранення. Раніше були контузії, але до того я якось справлявся, і осколки мене ще не зачіпали.
…Це сталося 16 квітня. Спочатку був мінометний обстріл. Землею присипає… Встаю, чую дивну тишу. Бачу, наче феєрверки. Вуха прочистив, а навколо все одно тиша… Мене ще й мішками в окопі засипало. Думав, усе минулося. Та коли адреналін спав, на ранок почалася світлобоязнь, з’явилися панічні атаки… Але чомусь я був переконаний, що все минеться.
У нас були протитанкові гармати. Вони сунули танками на село, а ми їх зупиняли. Тоді чимало російських танків залишилося на вулицях сіл, що були на лінії фронту. Коли вони вкотре намагалися забрати в нас село, бій тривав майже добу. Ми трималися до 18-ї години. А потім о 18:00 прилетіло. Вони вирахували, звідки ми ведемо вогонь, і спрямували туди всю свою артилерію. Нас засипало колодами…
Прийшов до тями по груди в землі. Руки витягнув угору, відчув, що земля гаряча. Спочатку подумав, що ніг немає. Не відчував їх. Але коли спробував поворушити пальцями, зрозумів, що є. А ще… Лице таке, ніби хтось скальпелем зняв шкіру разом зі скальпом і по маківці вдарив битою. І відчуття таке, ніби хтось сорочку на тобі рве… Було дуже темно. Напевно, саме так почувається людина, коли її живою закопують у могилу. Нас у бліндажі всіх завалило. Дякуємо побратимам, що відкопали. Хлопці були в сусідньому окопі. Їх теж накрило, але вони вибралися й почали нас відкопувати.
Мій товариш із Миколаєва був зі мною весь час. Його поставили зі мною, і він за мене тримався. Ми разом отримали поранення. Дивлюся, у нього каска пробита, обличчя і шия в крові. Я зі своєї аптечки, яка на мені, шию йому обробив. Усе було в землі. Ми дійшли до підвалу. Там хлопці дали чисту воду, щоб змити кров, змішану з землею.
Ми були першими з нашого відділення, хто отримав такі серйозні поранення. Тож усі заметушилися, викликали евакуацію.
Друг питає: «Женя, що там?». А я дивлюся, а з нього осколки, ніби очима, на мене дивляться. Та кажу йому: «Ні, нічого, усе нормально».
Нас евакуювали. Потім відправили в різні лікарні, і побачилися ми вже через півтора місяця в Житомирі. Він звільнився. У нього група інвалідності, а вдома двоє дітей…
ВЛК після поранення я проходив у Житомирі. Мене там визнали непридатним до служби в десантно-штурмових військах, а придатним до служби в ТЦК. Тривалий час шукав собі частину, довго проходив МСЕК, де мені дали третю групу інвалідності. Так і потрапив у взвод охорони в Новоукраїнці.
Що далі? Не знаю… Стан якийсь дивний, незрозумілий. Раніше спортом займався. А тепер ті навантаження мені заборонені. Назад на залізницю, через медичну комісію вже не пройду…
Раніше все якось на адреналіні було. Швидко рішення приймав, діяти треба було негайно. А тепер усе інакше. Я вагаюся. Бо життя… воно таке крихке. Тепер розумієш, що цінність у зовсім інших речах. Радість у дрібницях, у стосунках з рідними та близькими…»
P.S. Наша розмова з Євгеном була раптово перервана. Він отримав нове завдання — доставляти повістки.
— Як люди зустрічають? — питаємо, перехопивши його вже на виході.
Євген сумно усміхнувся:
— Буває по-всякому. І камінням авто закидають, і проклинають…
Сьогодні на хвилях хайпу, коли всі ТЦКашники – ледь не втілення зла, суспільство кидає тінь на кожного, хто намагається виконати свій обов’язок. І лунають прокльони на голови цих хлопчаків… Дивні ми люди. Як завжди, рівняємо всіх під одну гребінку: і тих, хто смерті в очі дивився, і тих, хто її ніколи не бачив…
Олена Комісаренко для Першої електронної газети
Читайте також:
- Справжня сила не в м’язах, а в незламності духу!
- З агросфери в ЗСУ: як Олександр із Кропивницього нищить ворогів на “Сівалці”