Галина Іванівна Кузьменко – відома на Кіровоградщині та за її межами бізнес-леді, науковиця, громадська діячка і меценатка. Це людина неабияких досягнень, про що свідчить низка нагород, зокрема і державних: орден княгині Ольги ІІІ ступеня, нагрудний знак “Почесний працівник авіаційного транспорту”, знак “За заслуги” І та ІІ ступеня Кіровоградської міської ради, почесний знак “За досягнення в галузі якості”, почесна відзнака Орден “За високий професіоналізм”, золотий знак Українського союзу промисловців і підприємців, почесна відзнака Торгово-промислової палати України, почесне звання “Заслужений економіст України”. А ще вона людина глибокої творчої душі.
Про пошуки себе, самовираження через літературу і віднайдення власного “рецепту” щастя, Галина Іванівна розповіла Першій електронній газеті.
– Що Вас спонукає до творчості?
До творчості мене спонукає невтомність, щире бажання встигнути зробити якомога більше хорошого, корисного, якісного. Ще зі школи, крім навчання, в мене був нескінчений список проектів, в яких я була не просто активним учасником, а ще й модератором і натхненником: написання сценаріїв для свят, віршів-присвят, була ведучою на різних заходах, співала, танцювала, декламувала вірші на концертах. Активність народжує нові ідеї, задуми.
Творчість – солодкий мед, коли хвалять, і ризики, гіркий полин, коли критикують. Та ризики дуже важливі для людини, адже це спонукає творчому зростанню. Творчість вимагає наполегливості та навиків, що поліпшуються з практикою, постійним розвитком. Дякую Богу за споріднені душі, сонце, небо, весь Всесвіт, дружбу і любов, яку я відчуваю кожної хвилинки. Все це має великий вплив на мене, стосується мене.
Для гарного настрою потрібно зробити багато речей самостійно – для себе і для свого оточення. А ще створити відповідну атмосферу. Наприклад, вази з живими квітами додають яскравість і різноманітність нескінченому потоку ідей. Там де я, там мають бути квіти. Картини природи зцілюють душу і нагадують, що після плідної, ефективної праці приходить активний, бажаний відпочинок. Люблю гарні картини дарувати і собі, і близьким людям.
Зустріч з друзями, родичами, колегами, прогулянка містом, похід в театр, бібліотеку, музей – це моменти, які я дуже ціную. З дитинства люблю книги, які читаємо в родинному колі. Досі за тиждень читаю до 10 – 15 книг. Рада, коли зустрічаюсь з внуками, вони для мене, а я для них по черзі читаємо книги.
– Що для Вас означає натхнення?
У кожен період життя – це різні речі, події, люди, природа, музика, подорожі, цікаві книги.
На моєму життєвому шляху було багато людей, які відіграли важливу роль, посприяли моєму світосприйняттю, становленню, вибору професії; міста проживання, які надихнули на творчість.
Головною такою людиною є мій батько Струтинський Іван Семенович (на жаль, у травні 2006 році він пішов у засвіти). Від нього йшла нереально творча енергетика, коли ми спілкувалися. Його кожне слово було вагомим, підтримка сильною. Я і зараз подумки звертаюсь до нього, щоб отримати відповідь на свої вагання в творчості і зробити вірний крок. Прочитайте мою книгу «Слово про батька». Недавно вийшла в світ моя двадцять третя книга і третя книга віршів «Сади щастя», присвячена моїм батькам, рідному краю – місцю сили для мене.
Надзвичайно особлива людина для мене – це кохана людина, мій чоловік Шмаєвич Леонід Ізраілович – штурман-інструктор першого класу, експерт з питань авіаційної галузі, успішна, високо духовна особистість, громадський діяч, меценат, заслужений працівник транспорту України, ветеран праці, почесний працівник авіаційного транспорту, лауреат премії імені Володимира Винниченка обласної газети “Народне слово”. Він зробив вагомий внесок в розвиток ринкових відносин в Україні, розвиток регіону, підготовку кадрів, залучення інвестиційних проектів, особливо в Кіровоградську область.
Він першим читає мої дописи, вірші, есе, оповідання, наукові статті, підручники, методички, монографії, публіцистику. Щиро підказує, ділиться своїм багажем знань, маючи енциклопедичні знання, великий досвід, неповторну індивідуальність.
Мені пощастило з вчителями, родичами, начальниками, друзями, колегами. Я таких людей називаю самородками.
Часто геніальні думки, вірші, сюжети мені приходять біля моря, річки, океану. Важливо зупинитись на хвилинку і записати. Подорож, зустріч з цікавими людьми – це перезавантаження мого мозку, потік нових ідей, джерело для чуттєвих віршів. Особливий стан приходить, коли я на природі, в саду, серед квітів чи дерев. Мене надихає кожна рослинка, краплинка роси, комаха. Ця божественна краса не може не надихати, дарує гармонію, нові ідеї, поетичні рядки.
– Чи потрібно Вам як людині мистецтва шукати самотности і тиші?
Тиша – мій магічний друг. Я повинна чути. Мені важливо бути в спокої і слухати тишу. Коли народжується вірш, я спочатку чую мелодію, ритм, а потім зʼявляється якась неповторно важлива фраза, яка чіпляє моє серце, душу. Я відчуваю потік енергії, особливий стан. За 15-20 хвилин єдності внутрішнього світу з зовнішнім в тиші народжується вірш.
А от самотність я не люблю. Дякую всім, хто знає мою особливість і, знаходячись поруч, дарують мені кілька хвилин благодатної тиші.
– Які письменники впливали або впливають на Вас та Вашу творчість?
До кожного автора відношуся з глибокою повагою. Список авторів, який я люблю, неймовірно великий. На чільному місці в моїй бібліотеці “Кобзар” Тараса Шевченка. Кожна книга для мене справжній скарб. Адже вона є засобом збереження і передачі знань, досвіду минулих поколінь, найкращий друг, учитель та наставник, допомогає розширити горизонти, уникнути помилок.
Віддаю перевагу паперовим книгам, не зважаючи на те, що вони важкі і займають багато місця. Книга в моїх руках створює власну, неймовірно комфортну атмосферу. Люблю доторкнутися до кожної сторінки, погладити текст, насолодитися обкладинкою, шифром, прочитати на одному диханні, перечитати те, що запало в душу, виписати цікаві фрази, цитати.
Люблю історичні книги. В моїй домашній бібліотеці більше трьох тисяч книг. Більше тридцяти тисяч книг з власної бібліотеки моя сімʼя передала в бібліотеки області, України. У всіх книг шлях в мою бібліотеку був не простим.
За деякими книгами потрібно було вистояти кілька годин черги чи виграти підписку, інші куплені на здану макулатуру. Є книги, якими я нагороджена за відмінне навчання, згодом за ефективну роботу. Практично всі книги, спонукають, надихають мене до написання своїх книг.
– Як, на Вашу думку, можна розпізнати справжній талант?
Талант – це особливі природні здібності, які є в кожній людині. Потенціал потрібно розвивати й поліпшувати завдяки навчанню чи самостійно, наполегливій системності, завзятості, тренуванню. Ми ж не уявляємо собі, що можна стати музикантом, не оволодівши інструментом. Навіть якщо у людини абсолютний музичний слух, вона все одно ще мусить навчитися ремесла. Хоча є випадки, коли людина, не знаючи нотної грамоти, грає на багатьох інструментах. Таким був і мій батько Іван Семенович. Грав на баяні, гітарі, сопілці, балалайці, гармошці. Захоплююсь творчістю Віктора Степановича Косенко – українського композитора, піаніста, педагога, який ще у віці шести років, не знаючи нот, на слух грав «Патетичну сонату» Бетховена. Таких прикладів багато.
Талант – це фантастична річ. Жоден з «бітлів» не знав музичних нот. Хоча будь яка творчість – це поєднання вроджених здібностей і технічних навичок, та не завжди є сприятливі умови, щоб їх реалізувати.
Важливо знайти власне покликання і зосередитися на розвитку сильних сторін, щоб реалізувати свій потенціал і досягти успіху в обраній галузі. Головне вірити в свої сили, не боятися перешкод, до всього братися з любовʼю, виконувати з великим задоволенням і хист проявиться, заграє всіма фарбами веселки і подарує радість зовнішньому світу.
– Що для Вас творче щастя?
Я вважаю, що щастя — це вміння бачити красу у звичайних речах.
Творче щастя базується на особистих відчуттях, йдеться про здатність пізнавати світ. Кожна людина прагне, аби її інші почули, відчули, зрозуміли, полюбили. Для цього потрібно навчитися слухати інших. Саме творчість дуже сприяє у цьому. Для початку слухаєш інших, потім вони почують тебе, сприйматимуть твою творчість.
Творче щастя – це можливість в період життя реалізувати всі свої творчі задуми.
– Ви більше «сова» чи «жайворонок»?
Природна схильність організму до сну в певний час, яку зазвичай називають “жайворонком” або “совою” мене по доброму вражає. Я легко прокидаюсь вранці і якщо потрібно можу приступити до роботи. Мені не важко працювати і з вечора до ранку.
Мені зараз складно однозначно сказати чи «сова» чи «жаворонок» я. У творчості я повністю покладаюсь на свою музу, яка приходить до мене в зручний для неї час доби. В останні роки я зробила висновок, що моя муза також полюбляє висоту. Багато віршів, оповідань я написала в салоні авіалайнерів на висоті 7-11 тисяч метрів над землею. Задум про книгу «Наука як покликання» народився на висоті 11 тисяч метрів на рейсі Рига – Київ, командиром екіпажу якого по щасливому збігу обставин був мій бувший колега.
А колись в Нью-Йорку в мене зʼявився високий творчий підйом після вдалих, позитивних переговорів в штаб-квартирі ООН. Я практично без відпочинку і сну дві доби в готельному номері Манхетена писала фрази зі словами вдячності. Були невеличкі перерви, щоб приготувати каву і знову продовжити запис цінних фраз. Повернувшись додому, я створила чотири книги, як символ життя людини (весна, літо, осінь, зима), розмістивши на кожній сторінці фрази вдячності. Ці книги чималим тиражем розлетілися по світу за місяць. На днях в телефонній розмові одна прекрасна леді повідомила мені, що вона перечитує час від часу ці книги. Хоча пройшло більше пʼятнадцяти років виходу їх в світ. Говорить мила пані, що усвідомлення змісту цитат про вдячність гармонізує її внутрішній стан, наповнює душу світлом радості. Час від часу вона практикує це дійство.
– Як вважаєте, чи можна жити без улюбленої праці?
Праця не мислила без людини, а людина без праці. Улюблена праця звеличує людину, дарує їй неповторні миттєвості, створює сильну основу, щоб твердо стояти на землі.
Без праці людина не може мати щастя і морального задоволення. Без улюбленої справи людина не живе, а існує. Головне відчути радість праці, і тоді життя наповниться іншим змістом, стане яскравіше, вагоміше, цікавіше, бажаніше і романтичніше.
– З чого почалась ваша літературна, культурно-просвітницька діяльність?
У мене таке враження, що хтось мене за руку веде. Після сорока років практичної діяльності в сфері економіки, повернутися до дитячої мрії і почати знову писати вірші, оповідання, есе – це зі сфери фантастики. Хоча батько мені говорив, що для всього свій час і мрії збуваються. Вірші я почала писати ще до школи. Пробувала розказати свої вірші в колі сімʼї.
Сім’я — це джерело любові, культури, традицій, довіри, навчання для дітей. В колі своїх рідних я відчувала себе важливою, прийнятою, захищеною, цінною, щасливою. Я для себе знала, що мої батьки найкращі в світі, завжди будуть поруч, підтримають і допоможуть. А потім з’явився перший серйозний поетичний твір у Лозуватській середній школі Ульяновського району (нині Голованівського району) Кіровоградської області. Щось невідворотне й сильне вразило мене в поемі «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка, і я відкрила своє серце слову. Написавши вірша на кілька сторінок, я показала свій твір вчительці української мови і літератури Раїсі Іванівні Талпі, яка мене похвалила і благословила на подальшу творчість, включивши в редколегію шкільної газети. Сьогодні в бібліотеці двадцять три моїх книги. Це лише початок. Я на це сподіваюсь.
– Чи важлива роль письменника?
Роль письменника у суспільстві надзвичайно важлива. Письменник — це очі, думки та совість суспільства. Честність, спроможність хоробро дивитися у вічі дійсності і відкрито говорити правду являють справжнього письменника. Його пильні спостереження, влучні здогадки та передбачення є відгуком часу і в той же самий час — формотворчим элементом історичного періоду та його культурного пласту.
– Які Ваші плани та сподівання на майбутнє? І що хотіли б змінити, зокрема у сучасній літературі?
Як і кожна людина, я мрію про закінчення війни, про те, щоб всі діти повернулися додому, щоб життя в Україні було безпечним, комфортним, цікавим. Мої плани на сьогодення і майбутнє не змінні- творити добро.
З історії відомо, що найкраща література постає внаслідок найгірших історичних подій. Я не мрію і не бажаю ідеальної літератури. Адже може виявитися, що за неї треба надто дорого заплатити. Але я мрію про таку українську літературу, яка буде здатна охопити і задовольнити інтереси всіх верств населення. Необхідно зробити так, щоб українська література перестала бути літературою недолугості і меншовартості, болю та страждання. Вона має спонукати любити читати, пишатися історичною спадщиною, культурою, традиціями.
Також було б добре представити якомога ширше сучасну українську літературу, адже сьогодні цього дуже не вистачає. Не має тісного звʼязку між письменником, поетом та школою, дитсадком. Для бібліотек виділяються незначні кошти на поповнення бібліотечних фондів. Мізерний бюджет на друкування книг. Професія бібліотекаря, вчителя, вихователя непрестижні. Буваючи в школах, на запитання кого учні знають з сучасних письменників, не отримую відповіді. А сучасна література може допомогти пояснити історію, минуле, архаїчні поняття.
Всесвіт нескінченно цікавий. І література – це атом цього світу, який дозволяє кожній людині відкривати його. Українська література органічна частина культури і літератури світової. А світова в усій її цілісності і багатоманітті без української немислима.
– Що найбільше Вам приносить радість?
Найбільше у житті мені приносить радість займатися улюбленою роботою. Я її маю. В цьому плані я – щаслива людина.
Мені дуже приємно бачити, що моя творчість приносить задоволення іншим людям. Це також велике щастя.
Станіслав Новицький для Першої електронної газети