Ми домовляємось зустрітись із Сергієм біля церкви, що в центрі Олександрівки. І я, і він приїхали в це селище, щоб поговорити про життя: до великої війни, під час російського полону і після страхіть, які довелось пережити. Сергій Сірий – із Старої Осоти, що в Олександрівській громаді.
Він – один із тисяч військових, який пережив російський полон. Його разом із 139 іншими захисниками обміняли на російських злочинців 31 грудня 2022 року. Попри те, що минуло чимало часу після повернення додому, Сергій і досі адаптовується до життя поза військом: після контузії відчутні проблеми з тиском і досі погано спить, а ще має незавершену історію «стосунків» з державою.
“Мама сказала: “Тільки не їдь додому” – і я почав збиратись в Україну”
До початку повномасштабного вторгнення Сергій – за освітою слюсар – працював у Польщі.
Коли мама написала смс: “Сину, нас обстрілюють ракетами. Тільки не їдь додому”, миттєво прийняв рішення повертатись в Україну. Попередивши начальника на роботі, разом із другом за день добрались до польсько-українського кордону, а 28 лютого вранці він почув гул літаків на станції Фундукліївка – за кільканадцять кілометрів від рідного села.
-Чому ти не послухав маму?
-У мене кум служить, це моя країна, тут поховані мої предки. Чому я маю комусь уступати?
Приїхавши додому, відразу пішов в Олександрівський ТЦК, де вже стояли черги інших чоловіків, які бажали стати на захист країні, там йому дали дві години, щоб зібрати речі. Оскільки Сергій уже мав досвід строкової служби, його мобілізували до складу 57 мотопіхотної бригади, де він приступив до виконання обов’язків солдата взводу матеріально-технічного забезпечення. Разом із своїм підрозділом працювали на Херсонщині, Харківщині, Донеччині.
У полон Сергій потрапив на Донбасі на початку грудня 2022 року. Далі – його пряма мова:
“Бахмут ще був наш, нам несподівано дали завдання поміняти хлопців на бойових позиціях. Завезли на територію якогось заводу, дали по дві гранати і трохи патронів, мовляв, все одно ненадовго. Ми поміняли хлопців, ставши на місця кулеметників на спостережному пункті, проте згодом побачили, що до нас наближається ворог. Ми знали, що це «вагнерівці». Їх було дуже багато, нас – 24 чоловіки. Під ранок ми побачили, що наступають з трьох сторін. Я спустився вниз, передав, що нам потрібна допомога, проте її ми так і не дочекались – за кілька хвилин ворог був у наших окопах. Тесть (військовий з позивним Тесть через те, що мав доньок, до яких женихались його побратими – Авт.) зумів ліквідувати трьох росіян, ми відібрали в них зброю та рації, та було пізно – я почув, що наших хлопців у сусідніх бліндажах добивають. Раптом до нас в бліндаж залетіла граната, вона вибухнула, і я відчув, що запекло в нозі, попросив побратима дістати аптечку, зумів якось перебинтувати ногу, і ми почули: «Виползайтє, живимі будєтє».
Сергій виповз першим. Під дулами автоматів українських військових поклали на землю, обшукуючи і знімаючи з них одяг.
«Важкопоранених почали дострілювати (Тестя перед тим убили пострілом у голову). Знаєте, я такого ніколи не бачив: мороз, а вони знімають із замерзлих тіл берці, не можуть зняти, сваряться між собою, кому буде це взуття. Нас поставили на коліна, почали вибивати у буквальному розумінні інформацію про чисельність особового складу. «Вагнерівці» думали, що я спецпризначенець, бо в мене було якісна форма та всі “приблуди” (я сам це все собі купив, не економив на обмундируванні). Усіх почали роздягати, щоб обдивитись, чи немає серед нас когось із патріотичними татуюваннями. Мене врятувало те, що я весь був у крові і вони, мабуть, погидували здирати з мене брудний одяг. А якби зняли, то побачили б», – Сергій задирає рукав на червоній спортивній кофті і показує велике тату тризуба, яке у нього ще з 2013 року.
За словами чоловіка, із 24 осіб, які тримали цю територію, в полон потрапило восьмеро. Інші загинули або зникли безвісти. Тим, хто вижив, «вагнерівці» сказали, що українських військових зрадив їхній командир…
«Вагнерівці» розіп’яли свого за українську сім-картку
Військовим вдягли пов’язки і повезли у невідомому напрямку. На той час Сергій втратив чимало крові, був майже без свідомості, крім того, дуже замерз, адже їх везли до в’язниці роздягнутими. Все ж по приїзду в невідому будівлю пораненим надали елементарну допомогу: лікар витягнув осколки і перебинтував рани (до слова, цього хірурга з Москви «вагнерівці» також тримали у камері замкненим, щоправда, камера була комфортніша за приміщення, де перебували українські військові).
«У «медичній» камері я лежав з хлопцем на ім’я Андрій на шматку лінолеуму.
Коли було дуже холодно, ми ним вкривались, коли теплішало – він був за матрац. В Андрія – поранена челюсть, потрібно було робити перев’язки.
Потім мене перевели у звичайну камеру, там умови “покращені” – кому пощастило, той спав на дерев’яних піддонах», – згадує Сергій.
Піддони застеляли папером чи картоном, що видобували з упаковок російських сухпаїв, які полоненим раз на кілька днів видавали «вагнерівці». Один російський пайок (а він був досить низької якості, згадує Сергій) чоловіки були змушені ділити на трьох, проте з їжі полоненим доставалась хіба що каша – тушонку, шоколад та інші калорійні продукти «вагнерівці» забирали. Якщо забували витягнути з пайка сухий спирт і запальничку, то з каші варили «суп» на воді, якої теж бракувало.
Після тривалого часу перебування в антисанітарних умовах у Сергія почалось запалення в ранах, його знову перевели в «медичну» камеру, там від одного з нових «пацієнтів» і дізнався, що місце, де вони перебувають, – Первомайськ Луганської області, колишня взуттєва фабрика, «адаптована» «вагнерівцями» під тюрму.
Під час полону Сергія двічі водили на розстріл: виводили за межі камери, в темний тунель, клацали затвором над головою… «Я думав: “Оце так бездарно я помру?”Але вертали назад», – каже Сергій.
У в’язниці постійно стояли крики, але не завжди українських полонених.
“Своїх вони не жаліють. У той час, як ми після полону відразу їхали в лікарню, на реабілітацію, то їхніх полонених з України спочатку направляли у в’язницю – на них чекали допити, а вже тоді, можливо, воля.
Бачив, як «вагнерівці» свого ж «колегу» у прямому розумінні цього слова розіп’яли, бо знайшли в нього українську сім-картку. Щоб не кричав, запхали до рота шматок ганчірки, так він і помер на тому розп’ятті…» – ділиться моторошними спогадами Сергій.
“Хочете знайти? Ідіть і шукайте”
Сестра Таня почала шукати Сергія після того, як він протягом двох тижнів не виходив на зв’язок. У ТЦК розвели руками, порадивши дзвонити у військову частину. Там відповіли щось на зразок “Хочете знайти? Ідіть і шукайте”. Таня й пішла: їздила в Київ на мітинги родичів безвісти зниклих, збирала інформацію по крихті через знайомих, у той час як маму Сергія викликали на впізнання тіл. Двічі вони їздила у Львів та в Харків, а якось на півдорозі її завернули – на тілі, яке могло належати її сину, не знайшли татуювання у вигляді герба.
Під час перебування Сергія у «вагнерівській» в’язниці відбулося два обміни. На третій у списки включили і його прізвище. Це було 30 грудня 2022 року – приблизно через місяць після перебування у полоні.
«Нас було 50 чоловік, четверо дуже тяжких, то їх ми по черзі несли на руках. Півтора кілометри йшли так званим коридором, який «вагнерівці» обіцяли не обстрілювати. Йшли роздягнені, хто в чому… У декого з хлопців росіяни забирали навіть труси і шкарпетки. Вже на вільній території нас посадили в українські бронеавтомобілі, згодом пересадили в автобуси, зайшли представники СБУ, привітались, пояснили, що зараз нас повезуть в госпіталь. Видали пакети з одягом, їжею. Майже миттєво зайнялись відновленням документів. У госпіталі нас перевірили на ковід і дозволили подзвонити рідним. Першій, звісно, подзвонив мамі – вона довго не вірила, адже, як я зрозумів, сім’я вже мала справу з шахраями. Потім набрав сестру, та теж не йняла віри, бо вже готувалась їхати на зустріч із представником «вагнерівців», щоб за три тисячі доларів викупляти мене з полону».
Після звільнення Сергій протягом двох тижнів перебував у Дніпрі на лікуванні, потім пройшов ВЛК (у Добропіллі, каже, лікарі його навіть не оглядали і не опитували, попри поранення, контузію та інші проблеми зі здоров’ям, рішення було миттєвим – “придатний”). З військової служби звільнився у травні – відколи колишні військовополонені отримали таке законне право.
У полоні Сергій схуд на 13 кілограмів, повернувся з вибитими зубами та шрамами від поранень і побоїв. Крім втрати ваги, позбувся віри в державу, адже після полону відчуває байдужість соціуму до його проблем.
“Нас звільнили, але через деякий час я зрозумів, що ми нікому не потрібні, крім своєї родини. Поки ти здоровий, тебе беруть у військо. Коли в тебе вибиті зуби чи наслідки контузії і ти не знаєш, до кого звертатись за допомогою, тебе намагаються не помічати.
Землі в громаді для мене як для учасника бойових дій немає, за МРТ в лікарні маю оплачувати повну суму. Коштів за поранення і компенсацію зарплати, поки був у полоні, не отримав через проблеми з документами», – пояснює Сергій.
Адвокатам чоловік не довіряє, каже, що знайомі мають досвід, коли ті просто наживались на військових, вимагаючи завеликий відсоток за свої послуги.
Також Сергій і досі не може пробачити командиру за те, що не відпустив додому, коли захворіла мама. Воїн мав змогу попрощатись із нею лише на похороні.
“Інколи мені здається, що ми вже не повернемо захоплені росіянами території. Причиною цього – величезна корупція, яка присутня скрізь, у тому числі у війську, а ще байдужість до долі людини. Я згадую, як ми на Харківщині шукали по селу в людей трактора, щоб вирити собі окоп, а тим часом у командира був особистий кухар, який готував йому ресторанні страви. Поки ми тримаємо умовну посадку з 30 патронами, мільярди крадуть наближені до військових бюджетів чиновники. Мені доводилось чути, як командири обговорювали між собою, мовляв, а що ж ми будемо робити, як війна закінчиться, нам це не вигідно», – пояснює свої емоції Сергій.
Нагороду “За незламність” отримав Новою поштою
Відчуття приналежності до свого народу, усвідомлення української ідентичності у Сергія з’явилося задовго до російського вторгнення. Каже, що давно розмірковував про близькість Старої Осоти до Холодного Яру, про причетність до козацької історії (та й прізвище має власне козацьке, цілком можливо, що якийсь прапрадід Сірий у минулому проливав кров за Україну). Зацікавився історією Холодного Яру, прочитавши книжку про Чорного Ворона.
«Коли я бачив, як на Херсонщині поля засіяні тілами бурятів, я думав, наскільки методично росія знищує всіх, хто може заявити своє право на самовизначення», – ділиться роздумами Сергій.
5 червня Сергія нагородили медаллю «За незламність». Точніше, за документами він удостоєний нагородою 5 червня, отримав її через пів року … Новою поштою. “Наче через тин кинули,” – каже чоловік, додаючи, що таким спосом «вручили» нагороду ще одному земляку. Однією посилкою.
«Війна навчила розбиратись у людях, я зрозумів, кому друг, а кому просто вигідний. А ще купив собі мотоцикл, люблю десь заїхати у ліс, помилуватись природою, подумати про життя. Стара Осота недалеко від лісу, до дуба Максима Залізняка тут рукою подати. Поїду, посиджу, подумаю… Мабуть, щось маю ще зробити в цьому житті, раз вижив? Але що… Ще не придумав”.
Інна Тільнова. Фото з особистого архіву Сергія Сірого.
Нагадаємо, Фельдшер Степ, або Людина з хрестиком
Читайте також: командир екіпажу FPV-дронів Микола Кудря: «Сказати ворогу «прийдіть пізніше» не вийде»