За 120 кілометрів від Кропивницького уздовж берегів Дніпра розкошує Успенка – давнє село, яке береже традиції і щедру вдачу своїх жителів. Історія Успенки, що в Онуфріївській громаді, глибока – засноване село у XVII столітті переселенцями з Волині. У 1740 році на місці Успенки вже існувала слобода Плахтіївка, у 1752 році в Плахтіївці з’явилися військові поселенці – тут розміщувалась 5 рота новосербського Пандурського полку. Назву «Успенка» село дістало завдяки церкві Успіння Пресвятої Богородиці, збудованої в селі у 1744 році (але, звісно, не збереженої до наших днів). Нині у селі живе до тисячі жителів, з деким із них ми познайомились під час нашої останньої в осінньому сезоні-2024 експедиції. Агентом в Успенці стала староста села Тетяна Плітка. Нам пощастило – пані Тетяна саме мала відпустку, адже з перших днів війни вона мобілізувалась, ставши до лав тероборони.
Параска Антонівна: «у шляпі і за кермом»
Парасці Марченко 86 років, більше половини свого віку вона… працювала таксисткою. Каже, що в дорогах провела «почти всю свою сознатєльну жизнь». Чотири роки тому вона ще не покидала кермо своєї «Волинянки».
Про це бабуся Параска розповідала нам, прийшовши в гості до своєї сестри. Удвох вони згадували своїх дідів-прадідів, мов діти, голубили кошеня і переказували спогади про своє дитинство.
«Судьба мене закинула у Світловодськ, у Таборище. Так як я була без жилья, мені на думку прийшло щось опановувать. Пішла здала на права. Посадили мене на самосвала. Тоді доручили освоїть другий клас і їздить на «Москвичі». Поїздила я на «Москвичі», і мені захотілося на «Волгі» поїздить у таксі. Декілька років я їздила на тій машині. Любила дуже цю роботу, ніколи не заморювалася. Потом здала на мотоцикліста, в мене був «Днєпр». Ці права получила, а тоді купила машину «Волинянку» і їздила до послєднього. Коли пішла на пенсію, то на вєлік пересіла, бо вже кінець», – оповідає бабуся.
Пригадує, що місцеві досить скептично ставилися до її роботи і навіть до… зовнішнього вигляду.
«Як приїхала в село, а тоді ще в брюках женщини не ходили. Це даже не розкажеш, як уже називали. У шляпі ж приїхала і за рульом», – сміється пані Параска.
Ми довго намагалися вмовити бабусю розповісти більше про цей період, проте вона відмахнулася від прохань, додавши, що попри все сказане в її сторону, вона за роки, проведені за кермом, «не вивчилась ругать, курить і водку пить», тож ні про що не шкодує.
Її рідний дід Микола (по матері) був одним із тих, хто розкуркулював своїх односельців і свою… доньку. Якось він разом із однодумцями прийшов «трясти» родину своєї доньки Одарки 1912 та її чоловіка Антона 1909 р.н. Мама встигла заховати трохи квасолі у горщику, поставивши його в піч. Одна із жінок – Галина Гончар – ретельно обшукала дім і, врешті, знайшла горщик і забрала його. Батько хоча й очолював цю бригаду, та стояв у дворі й навіть не наважився зайти в хату.
«Оця Гончарка, що ходила в цій бригаді, забрала якось у одної жінки платок великий. Наділа на себе і ото по всіх хатах, де вони щось збирали, вона показувала, що вона предана росії. Щастя в неї не було», – згадує бабуся Параска.
У її діда і батька не лише відібрали майно, а й зруйнували життя, виславши майже всю родину на Урал.
«Діда забрали, під конвоєм послали його як куркуля, а бабу Ганну і семеро синів малих на возик і на Урал привезли поїздом, викинувши в лісі перед зимою. То в кого були дітки більші, то рили ями і там існували. А мого батька слідом за дєдом забрали на 10 год на Сєвєр рубать ліс. Коли Сталін видав указ «Син за батька не отвічає», наш батько повернувся. А був син у нього маленький, він зустрів його: «Чий ти?» – «Одарчин!» – «А де твій батько?» – «На Сєвєрі дрова рубає» – «А що він тобі привезе?» – «Красну сорочку!».
Питаємо, чи розповідав її батько щось про пережите у засланні. Жінка хитає головою, каже, що він дуже боявся і до останнього відмовлявся переповідати дітям події тих часів.
«Він був, як мишка, нікому нічого не казав, бо боявся. Я знаю, що батько зустрічався з тими людьми, які його розкуркулювали, навіть разом працювали на фермі. Але він нікому і слова не сказав. Ми постійно з братом добивалися, щоб розказав, через кого таке сталося. Відмахувався, що воно нам не треба. Отак залякані люди були й боялися против начальства піти й розказати правду».
Врешті-решт, у всіх причетних до розкуркулювання доля склалася не найкращим чином. Бабуся Параска вірить, що це їх наздогнала кара Господня за лихо, яке вони вчинили.
Сестра Параски Антонівни Любов Бузько 1950 р.н. зберігає у шифаньєрі дві старовинні домоткані сорочки, вишиті червоним та чорним хрестиком. Кому вони належали? Можливо, мамі Домасі, можливо, бабусі Мар’яні. На жаль, точної інформації не збереглося – сорочки разом із сувійчиком домотканого полотна лежали у «сундуку», який успадкувала від мами Любов Іванівна. До Етнолабораторії «Баба Єлька» Любов Іванівна передала старовинний вишитий рушник на домотканому полотні. Тепер його птахи щебетатимуть у стінах нашого музею.
«Матросівська» Надія
«Матросівські» – так в Успенці казали на родину 88-річної Надії Колісник (у дівоцтві Ткаченко). Усе через те, що її прапрадід служив «у матросах» 25 років. «Про нас не знали, що ми – ТкаченкИ. Нас знали, що ми – МатросИ по-вуличному», – пояснює Надія Сергіївна.
Бабуся Надя має велику родину: двоє синів, четверо онуків та трьох правнуків. Одного із своїх синів, Сергія, вона народила… морозної листопадової ночі просто на вулиці.
«Ми до акушерки пішли з чоловіком. Дійшли до дядини нашої, перейшли місток, а воно болить… Я як закричу, що буду вмирать. А чоловік мене на руки і тіки спіли перейти місток і все… Він піджак на землю і побіг в село. А я закричала і народила. Скинула платок із себе, помацала, чи ворушиться, платком дитя укрила. Пуповину тоді ножом перерізали. Мене тоді з тим піджаком взяв дядько Іван та й поніс до їх додому. Оце я родила якраз в три часа ночі. Сірьожа і не болів, осьо 59 год буде через місяць», – спокійно розповідає бабуся Надя, а ми ціпеніємо від почутого.
Ціпеніти нам довелось не один раз під час спілкування з бабусею. Вона сиділа на, стровинному дивані із деревяною спинкою та дзеркалом, у хаті із закритими віконницями і розповідала про свої приготування до… власного похорону.
«Ноччю, як немає сна, начинаю щитать, скільки до мене на похорон прийде подружок», – розповідаючи, починає діставати вузлики «на смерть» з гардеропу.
«На похорони таке приготовила. Оце носовики на свічки. Оце покрівець, тепер же ж такі труни, не як раньше. А оце платочок положуть мені, може ж там на роботу буду ходити, абошо, переміняця. Шарф не хочу, якби я вмерла молодою, а так мені шарф не йде. А отаке на подушку надіть, я люблю вишите», – жінка поступово витягує речі з пакетів і перераховує їхній «склад».
Усе перекладене м’ятою та полином від молі, дбайливо складене і підписане. У бабусі Надії філософське ставлення до смерті. Її вона сприймає як щось буденне, відмахується рукою і каже, що вмирати не страшно. Свій вузлик вона почала збирати вже після шістдесяти років.
«Вєчного ж нічого не має, скільки не живи, а туди збирайся. Страшно було у молодих годах, а тепер тіки за те й думаєш. Вже ж времня, туди треба».
Попри приготування до відходу у потойбіччя, від бабусі Наді ми вперше почули про успенську традицію ховатись від смерті. Так робили її батьки, так роблять і досі: на завершення різдвяних свят, 21 січня, в Успенці прийнято гарно випити, таким чином сховавшись на цілий рік від лиха. Ще одна традиція, про яку ми вперше почули – це купатись 1 травня, щоб дощі були хороші.
Знову співає «Козачка»
Під час експедиції в Онуфріївську громаду минулого року ми вже знайомились із колективом «Козачка». Тоді жінки вразили нас своїм багатоголоссям та репертуаром. Цього разу ми не змогли не попросити їх заспівати. Попри війну, попри дітей, які на фронті, вони погодились. Не співали вже сім місяців, але пісню сприймають скоріше не як розвагу – як спосіб утримати свою душу на місці, як медитацію чи терапію.
«Пісня – це життя. Як немає від дитини з фронту день-два-три вісточки, а я знаю, що він зараз на Курщині, я починаю співать. Два рази поранений, тричі контужений. Каже мені «Ма, співайте! Ми спереді будемо захищати, а ви захищайте всередині…» – каже Лідія Іванівна Дуденко.
Звісно, одного дня в Успенці – занадто мало, щоб скласти враження про село. А це значить, що ми приїдемо ще, адже знаємо про традицію в’язання віників, про традиційну випічку – коні й барині. Успенка запам’ятається нам золотом Дніпра, мозаїкою зупинок, щедрістю місцевих жителів (навезли до Етнолаборатоії рушників, килимів і віників), різьбленими віконницями і оцим ось «Ма, співайте», від якого мурахи по шкірі.
Фото: Олександра Майорова.
Ініціатива «Стань агентом Баби Єльки» реалізується громадською організацією «Баба Єлька» завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID), та проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні».
Нагадаємо, «Досвідання, компанія!». «Баба Єлька» відвідала Троянку
Читайте також: від чумаків до голубців: «Баба Єлька» побувала в Журавлинці