Яскраві, підведені, розмальовані, уквітчані квітами і листочками, гронами винограду, прикрашені лебедями і «деревами життя», нові і давно покинуті, та все одно прекрасні. Хати Журавлинки. Це було перше, що ми побачили, в’їхавши у село полатаною дорогою, яка вилася між густими стінами лісосмуг. І якщо доти ми милувалися буйними кронами дерев в осінній позолоті, то завбачивши місцеві будинки – вже не могли відвести очей.
Чумацьким шляхом
«Наше село виникло наприкінці 18 століття, коли сюди – в долину річки Чуматої – переселили кріпаків пана Потоцького з Нерубайки і назвали поселення Нерубайські Хутори. Через сто років тут проходив чумацький шлях. У долині річки Чуматої стояла криниця-журавель, біля якої спинялися на ночівлю чумаки. Не знаю, чи це через них так річку назвали, чи вона й доти була Чуматою. Але точно відомо, що завдяки їм до Нерубайських хуторів причепилася нова назва – Журавлинка», – розповів місцевий староста Ярослав Говорун.
Звідки взялася традиція так уквітчувати хати і паркани і чи це робили якісь місцеві майстри, йому не відомо. Але чоловік дуже пишається своїм селом і поіменно знає чи не всіх мешканців. Кілька годин він проводив «Бабі Єльці» екскурсію асфальтованими вулицями і протоптаними вуличками, де ми з роззявленими ротами фотографували місцеву архітектуру.
«Дуже хочу, щоб ви побачили одну хату…» – загадково сказав, прочиняючи похилені ворота з облущеною фарбою…
Була собі хатина
Під широкими лапами ялин і крислатими вітами кленів доживає віку біленька хатинка з синьо-зеленими різьбленими вікнами. Час, сніг і дощ, а може й люди, продірявили її стіни, вибили шибки і майже знесли колись надійний дах з околоту. Всередині – стара привалена шматками стелі скриня, захламлене ліжко, перекошений «шихванер». Напіврозвалена піч, з глибокого чорного нутра якої наче от-от вискочить якийсь щур… На долівці валяються залиті дощами домоткані доріжки, чорний килим з колись яскравими трояндами. На гачках висять зимові пальта і ще якийсь одяг. Під ногами кришаться брили глини, що колись були стелею, і потріскує битий посуд. А над головою – похмуре сіре небо заглядає крізь величезну діру в даху. І який же той дах прекрасний навіть в такому занедбаному стані! Тугенькі сніпочки околоту сплелися рівними, щільними рядками, закриваючи горище від дощу і снігу. Колись тут було сухо і тепло, а тепер свищуть вітри. Хата Макара і Варки Швеців.
За обійстям доглядає далека родичка Валентина Швець – садить город, щоб земля не пустувала. А сама хатина поволі розвалюється. Жінка розповіла, що Макар і Варка були приблизно 1913-14 років народження, їхні діти давно виїхали у різні міста і країни. Тож хата пустує вже років 55, не менше.
Жінка дозволила нам взяти до Етнолабораторії деякі зі ще цілих речей, щоб вони не зникли разом з хатою: настінний мисник, який не встигли доїсти шашелі, велику макітру і черепицю, яка впала з даху літньої кухні (її виготовили на місцевому черепичному заводі, який працював ще з дорадянських часів!).
Прабабині пісні
Уперше ми зустрілися з бабою Любою (Любов Сандул) у 2018-му. І сьогодні з упевненістю стверджуємо, що за ці роки вона аніскілечки не змінилася, хіба що трішки згорбилася під важкістю дум і емоцій.
Любов Сандул зустріла нас привітною посмішкою і своїми фірмовими жартами. Одягла святкову вишиту сорочку і червону спідницю. На голові – яскрава зелена хустка.
– Може я хустку знімлю? Кому і коли я ще покажу, які в мене коси!?
Баба Люба знімає хустку і розпускає тугу гульку. Її пишне волосся лягає на плечі. Очі бабусі світяться.
– Баб Люба, нагадайте, коли ви народилися.
– Записана 1942-м, а народилася раніше. Коли точно – не знаю. А коли змогли в метрику записати, тоді й записали. Батько на войні погиб. Мама осталася з нами – три дочки і син. Шо вам ще розказати? Заміж я вийшла… Бита була… Чоловік був дурний! Потом другий був, жила то з ним, то без нього. Нема вже його давно. Двох дітей мала – сина і дочку. Син помер. Вбили його. А дочка є. І внуки, і правнуки є. Живуть тут недалечко від мене.
– А пісні ще співаєте? Ви нам так гарно співали тоді!
– Аякже! Ше й як співаю! І якщо в мене якась тяжесть на душі, я співаю… І якшо добре, співаю.
Ми увімкнули камери, і баба Люба вшкварила нам десятки пісень, приспівок, забавлянок і своїх улюблених «вульгариків». Каже, що чимало пісень знає ще від своєї прабаби – Софії Білоус, яка була жінкою письменною. Записувала для правнучки пісні на листочки і та з часом вчила.
Її «плейлист», написаний натрудженими руками на листочку в клітинку спеціально для «Баби Єльки», налічує десятки різножанрових пісень. Та найбільше там романсів, жорстоких романсів, які бабуся наспівувала нам тихим, по-дівочому ніжним голоском.
<…>
Колися я дівчиною
Прегарною була,
У мачухи в світлиці
Як квітонька цвіла.У мачухи і син був,
То він усіх дурив,
Дівчаток молоденьких,
А сам їх не любив.
<…>
Тут в мене він кохання
Мого запрохав.
Я слухать не схотіла,
А він «Уб’ю!» сказав.Сказав і прямо в груди
Встромив мені свій ніж,
І ніченькою темною
Похоронив тоді ж.
(уривок)
У спадок від матері
Це ми знаємо Любов Сандул як талановиту сільську виконавицю. А для інших людей вона, передусім, знахарка, яка з піснями і примовками людям хвороби лікує, страхи проганяє і переляки викачує, досадняк із серця виводить і долю завбачає. Принаймні люди їй вірять і йдуть за допомогою.
«Рожу знімаю, досадняк скачую. А як рак в людини, шо я їй поможу?» – розказує баба про свою «роботу».
Каже, що дар успадкувала від матері, а тій колись передала така ж знахарка як вдячність за вірну службу і допомогу в господарстві.
«Мама написала на список усе, шо вона знала, де які лікарства, трави які, вимовки які, щоб болячки знімати. Сказала, що поки вона не вмре, в руки не брати, а чекати, кого дар вибере. Мама померла в мене в руках. Може тому перейшло оце все до мене. І в мене всі ці бумажки, маминою рукою написані, ще є. Внукам їх передам», – каже баба Люба.
Нам не вдалося перевірити на собі силу бабусиного дару, бо експедиція була в неділю, а цього дня, як і на всі церковні свята, за словами знахарки, «відробляти» не можна. Але потужну енергетику і яскраву харизму баби Люди неможливо не відчути!
Всі на голубці!
Наступною на нашому маршруті була оселя Зінаїди Павлійчук, бо в неї є піч. На жаль, не старовинна, але не менш цікава.
«Стару піч давно розібрали і викинули. В усіх вже опалення сучасне, плити газові, електричні. А як війна почалася і ці відключення, коли світла сутками не було… То хазяїн нову піч змурував і ми тут їсти готували», – пояснила пані Зіна.
За її словами, цінність печей люди відчули саме під час вторгнення і блекаутів. Тоді жінки збиралися в хатах, де є печі, топили і всі разом готували вареники, голубці, смажили котлети і багато чого іншого, щоб підтримати український фронт.
Біля печі разом з нею порається сусідка – Лідія Савчук. Якщо спитаєте в Журавлинці, де живе бабуся Ліда, то вам точно вкажуть на її хатину, адже це справжній витвір мистецтва. Яскраво-жовта з синіми кутами, помаранчевими вікнами, чорним підмурком і червоним дахом. Веранда соковито-зелена з фіолетовою і помаранчевою підводками. Навколо хати розкинувся квітучий сад, а всередині квіти квітнуть на вишитих рушниках і подушках.
«Вишивка не моя. Люблю її, але не вишиваю сама. Все це мені надарували. А хату ми з чоловіком самі фарбували і квітів щороку багато саджаємо», – розповідає Лідія Савчук.
Доки в печі тріскотять дрова, йдемо в кухню. Тут у великій каструлі з окропом пані Зіна парить капусту на крижалки, а бабуся Ліда жваво нарізає овочі на засмажку і ділиться рецептом голубців своєї мами Ольга Загородньої (1922 р.н):
«Варила мама пшоно на молоці. Закипає молоко, тоді туди пшоно і варим чуть-чуть, але не до готовності, бо воно ж буде ще тушитися в голубцях. Тоді готовим зажарочку – цибулька з морковкою на олійці, на маслові. Добавляємо в цю кашу і крутимо голубці. Зараз ми і м’ясо додаєм. А в ті часи робили без м’яса, але вони були дуже вкусні».
На плиті все шкварчить, кипить, кухнею розносяться аромати смаженого…
«Ох і пахне! Я все життя на кухні кухаркою проробила і так ці запахи люблю!» – зітхає за столом Любов Нагернюк (1942 р.н.).
Бабуся має чи не найбільший у селі кулінарний досвід, бо з юних років працювала на кухні. Каже, що раніше на Голованівщині влаштовували пишні гуляння – на весілля про триста осіб запрошували! І кухарки починали готувати їжу за день до свята.
«Оце котлет насмажимо, відбивних, пальчиків, пончиків, голубців накрутимо і в таких величезних казанах по 25 літрів у погріб спустимо. Бабку пекли, картошку тушили в жирові, холодці заливали, рибу холодили, борщі варили, хліб пекли. Свиню обов’язково різали, бо як без свині? А пізніше вже коптити навчилися, то я начала ковбаси коптити, сало і курей. І столи ломилися від всякої їди, і ноги гнулися, так заморювалися!» – з натхненням розповідає бабуся Люба і вчить нас крутити голубці пальчиками і конвертиками.
Помагає їй ще одна журавлинська довгожителька і подруга – бабуся Раїса з милозвучним прізвищем Зозуля.
«А ми ще різні зажарки і поливки робимо до голубців. Можна сметаною заливати, можна томатом, можна цибульку з морквою кинути, а тоді зверху ще полити. А щоб до казанів не приставало, то на дно капустяний листок ложать, а стінки треба жиром чи салком помастити», – ділиться своїми кулінарними лайфхаками господиня.
Так за розмовами минають години. Жінки дістають з печі великі казани з голубцями. Тепер ми знаємо, що Журавлинка не тільки красива і барвиста, а й ду-у-уже смачна!
Ініціатива «Стань агентом Баби Єльки» реалізується громадською організацією «Баба Єлька» завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID), та проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні».