Нас трясло, підкидало, жбурляло з боку в бік так, що ми трималися за сидіння, боячись вилетіти крізь зачинені вікна разом з ними.
«А-а-а-а… Ви не тою дорогою поїхали!» – зітхає в телефон начальник відділу культури Віктор Семенюк.
Та ми вже й самі розуміємо, що «це» важко назвати дорогою, але гугл чомусь вирішив, що так ми дістанемося до Устинівки швидше. Може і швидше, та не факт, що цілі. Проте тоді, трясучись за залишках асфальту між засіяними просом полями, ми й не уявляли, що наші дорожні страждання окупляться сторицею. Бо Устинівщина варта того, аби дістатися до неї попри все.
Маленький музей з великими скарбами
Під час перших експедицій в цю громаду ми дізналися, що значна частина місцевого населення – вихідці з Волині. Ганна Іващенко (1928 р.н.) одна з таких переселенок. На Устинівщині вона вийшла заміж, а в нову родину принесла свій посаг – мальовану скриню. Нещодавно родичі пані Ганни передали цей скарб і її весільне фото у фонди музею.
Є тут і ще одна цікава річ – велика, оббита залізом з філігранною чеканкою, скриня, у якій музейники зберігають рушники, вишиті квітами і птахами. Серед них є й дореволюційні, які вишивала місцева мешканка Поліна Іващенко. На одному з них зафіксована дата – 1911 рік, тож майстриня могла народитися років за 20 до того.
У музеї ми провели багато часу, бо попри маленькі розміри кімнати, тут гарні експозиції, акуратні і продумані, з цікавими речами, кожна з яких розкриває Устинівщину з іншого боку.
З лісів Волині в степи Кіровоградщини
З Устинівки до Криничного – хвилин 10 по прямій. Цей шлях ми здолали на одному подиху, бо в селі вже чекала сторічна бабуся Настя Хлопук. Маленька бабусенька у картатому халаті, великих окулярах і капелюшку викликала прилив тепла до серця і щиру посмішку у всієї нашої команди.
«Ви вже тут? А скільки вас? Де ви?» – питала Анастасія Антонівна. Виявилося, що окуляри вона носить за звичкою. Насправді ж бабуся вже не зряча і дуже погано чує. Але обмацавши м’якими зморшкуватими руками наші руки й обличчя, вона не тільки порозказувала про свої молоді літа, а й «вжарила» пісень.
Анастасія Антонівна пригадала, як замолоду з подругами пряли і ткали нитки і плотно, а потім шили і вишивали рушники і сорочки, «штАні і жикети». Тоді жінка жила в селі Брунетівка на Волині. На Кіровоградщину вона переїхала у 1950-му завдяки вербовщикам. Пригадує, що волинянам платили компенсацію за переїзд і дозволяли забирати з собою майже все майно:
«Хати наші брали, корови наші брали, тіко курей ні, бо кажуть, що чума на них. В нас вдома своє хазяйство було, своя земля, коні, корови, свині. Ми приїхали сюди, хати построїли не кирпичні, а деревʼяні. Толоку робили, сходилося все село. Сюди багато хазяїнів приїхало, щось 50 хат було, може й більше».
А після толоки, пригадує, збиралися на танці. Витанцьовували польку, вальс, обЕрок, танЕць під музику «склярнету» (кларнету), на якому грав Тихон Шуляр – теж волинянин.
Бабуся Настя каже, що «отутика», тобто на Кіровоградщині, одні степи, в яких годі було знайти дров, лише де-не-де посадки, які аж ніяк не можна було порівняти з лісами Волині. Але вона таки прижилася на новому місці, створила сім’ю, народила дітей і виховала онуків. Зараз живе з дочкою і її чоловіком – ветераном українсько-російської війни. І дуже хвилюється за інших сільських хлопців – і рідних, і чужих, які нині на фронті. Її дочка з іншими жіночками часто печуть пиріжки для воїнів. Нас теж пригостили – такі пиріжки точно додадуть захисникам сил для Перемоги.
Чепурна бабуся в чепурній хатині
Анастасія Хлопук виявилося рідною тіткою Євдокії Коваль (1945 р.н.) яка переїхала з Волині у 1950-му з батьками. Тоді їй було всього 5 років і єдина деталь переїзду, яка закарбувалася в памʼяті – це потяг, яким люди перевозили розібрані деревʼяні будинки і неспокійну худобу.
Бабуся Дуня з багатодітної сім’ї. В її батька було троє діток, у матері – одна дочка. Обоє овдовіли і зійшлися, поєднані горем. Разом вони народили ще трьох дітей, з-поміж яких Євдокія – старша.
Вже в 11 років вона пішла працювати «на ферму» (в колгосп), де й минуло її дитинство. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою, який працював біля коней. Зі сміхом бабуся Євдокія згадує, як за нею бігав наречений, а вона «козирилася» і тікала. Раз втекла, другий, а на третій оженилися.
– А свадьба у вас була? – питаємо.
– Та яка там свадьба!? Сміятися будете, як узнаєте! У мене була хвата з капронового покривала і вінок саморобний з бумаги такої, зараз мабуть вже і нема такої… гафрованої!
Разом з чоловіком вони народили п’ятьох дітей, та виховувала їх баба, бо Євдокія і Микола зі світанку до ночі гарували в колгоспі. Зараз баба Дуня живе сама. Чоловіка поховала, діти виросли і розлетілися. Вона ж порається біля господарства, тримає птицю і корівку, щоб себе прогодувати і «солдатикам нашим» передати.
А хатина її така ж охайна і чепурна як і сама бабуся – вся уквітчана вишиваними рушниками, подушками і підзорниками, на яких квітнуть яскраві троянди, маки, мальви, волошки та інші квіти. Євдокія Василівна пригадує, як збиралися з подругами вечорами і перемальовували одна в одної візерунки через «копірку» чи придумували власні.
«Я дуже люблю заходити в хату і дивитися на свої роботи. Так красивіше. Дивлюся і радію», – сміється бабуся.
Три покоління вишивальниць
На обійсті по сусідству з бабусею Дунею нас зустріли три сестри – Валентина Пасевич, Надія Марченко і Тетяна Козак.
Вони дочки Любові Дьок (1942 р.н.), яка переїхала з села Рудка Волинської області в 1962 році «на заробітки». Приїхала на сезон, тут познайомилася зі Степаном – теж заробітчанином з Волині. Закохалися, одружилися, побудували дім «на посьолку Любимому», де й жили. Любов Семенівна за життя завжди повторювала «Я на чужині» і дуже сумувала, часто співала пісень своєї юності. Одну з них нам заспівала Валентина Пасевич:
Ой шо ж то за шум учинився,
Що комарик та й на мушкі
оженився. (2)*
Та взяв собі жінку невеличку,
Що не вміє шити, прясти
чоловічку. (2)*
Що не вміє шити, прясти
ще й варити,
Що не вміє комарику
догодити. (2)*
Полетів же комарик в чисте
поле, в зелену діброву
Та й сів же комарик
на листочку,
Звісив свої ніженьки
по листочку.
Де взялася шура-бура,
шура-бура,
Вона ж того комарика
з дуба здула. (2)*
Прилетіла муха жалкувати:
«Ой де ж тебе, комарику,
поховати?» (2)*
До речі, у часи радянської окупації, на основі цієї народної пісні виникла інша версія – сатирична з антимоскальськими мотивами, яку склали повстанці.
Три сестри згадують свою маму як вправну вишивальницю. Це мистецтво стало їхньою родинною традицією: сестри зустріли «Бабу Єльку» у сукнях, оздоблених власноруч, і їхні доньки теж вишивають. А вдома вони досі бережуть рушники і сорочки, зроблені бабусиними руками. Навіть фото зятя, який нині воює на фронті, жінки поклали не на пустий стіл, а на вишиті рушники.
«Це ж не тільки краса, це ж обереги. Хай бережуть наших хлопчиків», – пояснюють.
А ще сестри поділилися рецептами страв, які готувала їхня мама і нині готують вони. Ми скуштували і записали «квасоляники» або «боб’яники», які виявилися дуууже цікавою і смачною стравою.
«Вариться квасолька, кидається часничок, спеції якісь. Тоді треться на тертці картопелька, туди ще цибульку треба кинути, яїчко і муки трошки. Ліпиться із квасольки таке, як катлєтка і обмакується у цю картопельку. Тоді на сковородочку і воно собі печеться. Готові хто салом засмачує, а хто сметаною», – переповіла мамин рецепт Тетяна Козак. Додаємо його у свою кулінарну скарбничку і вам рекомендуємо.
– Куди далі їдете? – питають сестри.
– В Ізраїлівку. Чули про геноцид євреїв у цьому селі під час Другої світової, але не знаємо чи є ще свідки, хто може розказати. – пояснюємо.
– Бабуся мого чоловіка Килина Косенко жила там і розказувала, що були такі дні, що річка була красна від крові. Їх заганяли у балки і розстрілювали. Тих людей вже нема, але їдьте, ви там точно когось знайдете, хто знає і розкаже. Таке не можна забути, – дає настанови Валентина Пасевич.
І ми поїхали.
Була собі Ізраїлівка…
Ізраїлівка була процвітаючим селом, хоча цей термін не доречний для настільки багатого, велелюдного і розвиненого поселення. Та від минулої величі залишилися лише розвалені хати, руїни синагоги, і стела в пам’ять про закатованих євреїв. Навіть першу назву села пам’ятають не всі. Нині воно зветься Березуватка.
Історію появи і зникнення Ізраїлівки нам розповіла місцева вчителька історії, краєзнавиця Валентина Нєвєрова, спираючись на дослідження журналіста Віктора Олійника та перекази тутешніх старожилів.
Євреї з Чернігівщини на поч. ХІХ заснувавши на території сучасної Устинівщини колонії Ізраїлівка і Сагайдак. Села швидко розвивалися, тут були родючі виноградники і сироварня. Під час Голодомору 1932-33 років євреї отримували допомогу з Америки від своїх рідних і друзів, які виїхали за океан під час жовтневої революції. Посилки ділили на всіх, рятуючи односельців від голодної смерті. Та для радянської влади євреї були не рятівниками, а «ворогами народу», які підтримували зв’язок з американськими імперіалістами.
Справжня ж трагедія спіткала Ізраїлівку в роки Другої світової. 14 червня 1942 року – день масового розстрілу євреїв на Устинівщині. Яму під могилу для них викопали неподалік села Ковалівка. Сюди зігнали євреїв з Ізраїлівки, Бабанки, Селіванового, Сагайдака і Ковалівки.
«Мамка покойна все время писала, щоб поставити пам’ятник коло тої ями, бо там поховані 14 чоловік її однокласників!» – каже жителька Березуватки Любов Коломієць 1954 р.н. Її матір – Кузьменко Олена Іванівна 1928 р.н. – була свідком німецької розправи.
«Там розстріляли Гриневич Мину. І в неї діти були Люда і Ілюша. І як падали вони в яму, баба Минка встигла Ілюшу схватить і впала з ним на трупи, а Люду розстріляли, вона впала на них мертва. Ночью баба Минка вилізла з-під тих трупів, дойшла сюди, – розповіла пані Люба і додала, що бабі Мині вдалося втекти в Молдову. – До баби Кігільши привезли діток єврейських з села Шпрингфельд. А тут облава – забрали і тих діток, і її четверо. Всіх побили. А баба Маня Чорна Яшку спасла. Вона була дуже гарна жінка, один жандарм за нею упадав. Він знав, шо Яша єврей, і не тронув його».
Масовим убивствам мирних жителів передували одиночні розстріли, «ігри» і «полювання», які влаштовували німецькі окупанти і місцеві поліцаї.
«У нас отам на пагорбі було велике єврейське кладовище. То поліцаї заганяли по кілька євреїв на кладовище, щоб ті бігали, тікали, а самі ж поліцаї полювали» – переповідає вчителька історії Валентина Нєвєрова.
До речі, від цього кладовища в селі не зосталося і сліду. Його зруйнували. Але не німці, а радянська влада. На зламі 50-60 років в селі почали будувати ферму і всі надгробки з єврейських поховань використали для фундаменту.
Нині на місці старого кладовища пасовисько і бур’яни, в яких завалявся один надгробний камінь. Повіддаль «красуються» руїни ферми, збудованої на кістках і сльозах євреїв.
Фото Олександра Майорова.
Нагадаємо, «Баба Єлька» і музей пам’яті про Олександро-Мар’ївку
Читайте також: пісня від 106-річної Анюти. «Баба Єлька» презентує 5 серію документального циклу про Долинщину