“Доброго вечора, студіє! Доброго вечора, ведучий! З вами знову на зв’язку ваш улюблений фельдшер медичного пункту. Я довго відкладав цей момент, відтягував, намагався уникнути, але… дорогі мої українчики, медикам мого батальйону знову потрібна допомога”.
На це легке і жартівливе повідомлення я випадково натрапила у Фейсбуці. Виявилось, що його автор – наш земляк, який нині служить у медичному пункті 471 окремий піхотний батальйон 144 окремої піхотної бригади. Він погодився на пропозицію про інтерв’ю.
Ми починаємо розмову увечері. Я – зі світлої і теплої кімнати у Кропивницькому, Сергій Степанов – з села на Чернігівщині, де проходить північний кордон фронту. Він сидить під дерев’яною хатою – своїм тимчасовим домом і можна й не уточнювати – відразу впізнається Полісся. Саме там перебуває на виконанні завдань його підрозділ.
Сергій – фельдшер батальйону. Він командир екіпажу, який займається евакуацією поранених із поля бою до стабілізаційного пункту, крім того, до функцій фельдшера Степа (такий у нього позивний) входить і допомога при недугах військовим та цивільним.
Сергій народився у Кропивницькому. Каже «ще за совєтів» і мені здається, що це має бути давно, але йому 34. Виріс і навчався у Кропивницькому, за першою освітою – перекладач, до вторгнення працював в Міжнародних авіалініях України перекладачем та консультантом. “Маленьким кишеньковим допоміжником”. Так, жартуючи, Сергій розповідає про своє життя “до”.
Хоча “до” було рішення покинути роботу і вступити у… медичний коледж. На медика почав навчатися у 2020 році в коледжі ім.Мухіна. Чому в такому відносно пізньому віці?
“Завжди хотілось побачити внутрішній світ людини”, – знову жартує Степ.
За другою освітою він медичний брат, закінчивши медколедж влітку 2023-го, за три дні після отримання диплому він пішов у військкомат.
“Я знав, що піду у ЗСУ. Звісно, було бажання мобілізуватись раніше, але я вирішив підготувався. Просто подумав, що якщо піду, не отримавши потрібні знання, з мене буде менше користі”, – по-мудрому розповідає молодий чоловік.
Родина Степанових до війни не мала жодного стосунку до військової справи, та склалось так, що старший брат Сергія – учасник бойових дій, під час оборони на Запорізькому напрямку отримав поранення і втратив ступню. Маючи за приклад старшого, пішов на фронті і молодший.
– Розкажи про свій позивний? Степ – це від Степанов?
– Все дуже просто, мене попросили придумати позивний, щоб не був пов’язаний із діяльністю, щоб ворог не міг зрозуміти, чим я займаюсь. Справа в тому, що на медиків полюють з особливою пильністю, це дуже ласа ціль для ворога. Ну… я просто прибрав зайві літери зі свого прізвища.
– Сергію, як починається твій робочий день, якщо можна так назвати…
– Робота евакуаційного екіпажу розпочинається з посіріння. Ми працюємо з сірої доби до сірої доби – з надвечір’я або світанку, коли найважче розпізнати наш транспорт, адже медевак – ласа здобич для російських дронів, за нами особливо полюють. В екіпажі троє: я, водій і санітар. Я – командир екіпажу, людина з хрестиком. Нам повідомляють тяжкість пораненого (важкий, середній, легкий) і кількість. Після цього ми чекаємо, коли броньовані машини привезуть цих поранених до нас. Ми надаємо долікарську допомогу – діємо згідно з протоколами (тампонування, турнікет, постановка внутрішньовенного катетеру).
Після того, як бачимо, що пацієнт стабільний, пересуваємось на стабілізаційний пункт. Останній випадок – побратим отримав поранення ніг, наступивши на міну. Там була крововтрата, він уже був у стані сплутаної свідомості, його довго не евакуювали. Я його якраз віз на стабпукт, тримав за руку, він питав, чи я поруч, питав, чи цілі нігті, а я відповідав, що ще поведу його на педикюр. Це була мінно-вибухова травма, переломи кісток, голеней…
А найбільше мене засмутило, коли я дізнався про смерть побратима Сергія Мельничука, він родом із Малої Виски. У ного залишилась дружина і двійко діток. Він був такий життєрадісний, завжди посміхався, був веселим… Але насправді коли ти чуєш про смерть будь-кого, коли тобі привозять білий пакет або ти перекладаєш загиблого у білий пакет… Це дуже складно.
– Ти розказуєш про речі, від яких холоне кров, що допомагає триматись?
Чи змінився я? Так, всі хто потрапляє на фронт, змінюються. Можливо, я став більш жорсткішим у плані емоційному. Найголовніше – не втратити межу між бути емпатичним і вміти поставити “екран”.
Ми можемо поспілкуватись із психологом, також у мене є номери служби, яка надає психологічну допомогу. У нас ще є група по контролю бойового стресу, можемо поділитись думками із бригадним психологом, я знаю хлопців, які так і робили, але дякую Всесвіту і Богу, сам якось пораюсь.
– Ти ніколи не шкодував, що пішов добровольцем?
– Чесно? Іноді шкодую, але потім кажу: «Сергію, ану прийди в себе!».
– Сергій, як ти ставишся до того, що для того, аби зібрати кошти на ЗСУ, інколи доводиться танцювати умовні танці з бубном, щоб переконати людей поділитись грішми?
Слава Богу, немає байдужих, є ті, хто відгукуються. Іноді соромно буває просити, найчастіше допомагають рідні, друзі.
Тож принагідно дякую усім, хто звертає увагу, поширює інформацію про збори.
– Зараз вам потрібно зібрати 130 тис. грн. Розкажи, куди підуть ці гроші?
Поранена людина не продукує тепло і для того, щоб її зігріти, необхідно внутрішньовенно вводити підігріті розчини. Це девайс, який коштує немало – 22 тисячі гривень. Оскільки у нас два евакуаційні авто, то треба два такі апарати. Крім того, плануємо купити монітор пацієнта, ми вже придбали два таких. Це механізм, який показує вітальні показники організму. Можна було б користуватися тонометром, але монітор допомагає звільнити тобі руки. Ну, якщо простіше, то це той апарат, який у фільмах пікає.
Інфузійні розчини – це у пляшечках, які ми вводимо, коли людина при пораненні втрачає велику кількість крові. Для того, щоб відновити об’єм крові у кровоносних судинах, ми робимо інфузії і таким чином поповнюємо недостачу, піднімаємо тиск. Купимо знеболювальні, ліки проти нудоти (поранення може супроводжуватись контузією, а її ознаки – нудота, шум у вухах, запаморочення).
– Може це максимально дурне запитання, але… держава хіба не забезпечує цим?
Крім того, ми допомагаємо і цивільним. Наприклад, на Донбасі надавали допомогу жінці, яка отримала контузію після обстрілу КАБами. Часто звертались люди, які не змогли виїхати з окупованих територій – виміряти тиск, поділитись таблетками від хвороб серця, проти застуди. Ми збирали кошик з препаратами і віддавали їм. Звичайно, ми намагалися переконати їх, щоб вони виїжджали…
– Як відпочиваєш? (Якщо це доречне запитання про перебування на війні…)
– Я сплю, слухаю музику. Можу насолоджуватися заходом сонця.
– Ти мабуть чув, як у Кропивницькому намагались вшанувати героїв, але втрапили у скандал? Маю на увазі історію зі сливами, які посадили нібито на честь героїв, але водночас і на День міста.
Ці сливи… Зараз уже дали пояснення, мовляв, у них не така розвинена коренева система, а 270 – це кількість років. Але мені здається, що не варто було б казати, що ці дерева у пам’ять загиблих героїв.
У мене інше питання: чому героїв і досі ховають так, що мало хто може доїхати до цього місця? У багатьох містах прощаються на центральних площах, а в Кропивницькому…
– Коли ти був у Кропивницькому? Які відчуття, коли приїжджаєш в рідне місто?
Я відчув, що по приїзду в місто відчуваю себе незручно. Навколо багато людей, шумно, натовпи.
Намагаюсь побути з батьками, вони в мене старенькі. Мама завжди готує голубці, борщ, тушковану картоплю з чорносливом. А ще пече тортик…
– До речі, деякі волонтери і досі збирають продукти для війська. А як у вас із цим?
Страви ми готуємо самі. Побут простий, тваринок немає, точніше, не було, але вчора ми вирішили “замовити” кота і поки що думаємо над його іменем.
Тварини дуже люблять військових, у мене є така теорія, що у військових дім далеко і у тварин немає дому.
На вулиці вже темно, я майже не бачу Сергія (говоримо з увімкненими камерами, а це й так розкіш!), але чую голос. Насамкінець запитую про особисте – про татуювання, які бачила на його руках у призахідному вечірньому світлі.
“Це моя булавочка, щоб не зурочили”, – жартує він, а тоді пояснює: на пальцях – знаки північноафриканських племен, вони символізують людину, дерево – прості символи простих речей, які є важливим. На руці – око, яке присутнє в багатьох культурах.
“Наразі армія – це зріз суспільства, тому тут є люди і з пірсингом, і з татуюванням, головне, щоб це не заважало виконувати тобі посадові обов’язки”, – підсумовує Сергій.
– Ти віриш у майбутнє України?
– Я точно вірю в цю країну.
Мені дуже хотілось би, що ми знову не наступили на цей інструмент. Мені хотілось би, щоб у нашої країни була ще одна можливість.
Я бачив цю єдність на Майдані, але в мене питання: чому нам потрібне якесь горе, щоб ми стали єдними?..
Нагадаємо, під час презентації в Києві «Баба Єлька» зібрала 30 тисяч для ЗСУ (ФОТО), половину з яких передала фельдшеру Степу. Збір триває. Долучитися можна за посиланням:
Інна Данильченко, Нова Газета.