Сто третьою експедицією проєкту «Баба Єлька» ми продовжила відкривати для себе Петрівську громаду. Цього дня по плану були села Іскрівка і Солдатське, де на нас вже чекали неймовірні люди, готові поділитися історією свого життя.
Іскрівка – село з козацьким корінням
Проїжджаючи вулицями села Іскрівка, наша команда із захватом спостерігала, які неймовірно гарні і дбайливо доглянуті будиночки. Літо в самому розпалі додавало фарб і колориту місцевому краєвиду.
Наші незмінні агентки по Петрівській громаді – начальниця відділу культури Петрівської ТГ Наталя Подкопаєва і директорка краєзнавчого музею Світлана Сапок – не втомлювалися розповідати про мальовничу Іскрівку, що розкинулася на берегах річки Інгулець. А ось про багату історію села нашій команді розповів місцевий краєзнавець і фанат рідного краю Микола Платошин, котрий зістрів нас біля місцевої бібліотеки. Проте це виявилася не просто кногозбірня, тут місцеві ентузіасти зібрали цілий музей строжитностей і неймовірні стенди із історичними фото своїх предків-односельчан.
Пан Микола впевнений, що Іскрівка заснована приблизно у 1740 році на честь козацького полковника Івана Івановича Іскри. «Колись на території сучасної Іскрівки розташовувалося 6 сіл. Саме тут знаходилися села Крестьянівка і Каземирівка. Під водами водосховища – затоплені села Богданівка, Новофедорівка, деякі вулиці сіл Соколівка, Петрове. Починаєш копати інформацію і знаходиш щось неймовірне», – із захватом людини, закоханої у рідний край, розповідає Микола Борисович. Краєзнавець порадив з’їздити поглянути на одинокий козацький хрест, де похований засновник села, згадав про масове захоронення людей, яких взимку 1932 року везли після розкуркулення на Олександрію, а далі на Сибір, проте вони померли від холоду і голоду на території сучасної Іскрівки.
А ще іскрівчани пишаються своїм храмом з його цілющим джерелом, куди приїжджають паломники з усієї України. В церкві (щоправда, і досі УЦП) знаходиться унікальна святиня – мощі Святого Миколая Іскрівського – священномученика, настоятеля місцевого храму, розстріляного більшовиками у 1919 році.
Самобутня майстриня і талановита співачка
Поки ми слухали історичні розповіді пана Миколи, нас вже зачекалися в родині Любові Головченко 1939 р. н. Палісадник господині зустрів гостей буйним цвітом мальв і троянд. Ніби сперечаючись за першість в цій гонитві за красою, квіти радували наші очі і манили ароматом. Хазяйка оселі зустріла нас на порозі, як бажаних гостей, запрошуючи до прохолодної кімнати.
А тут на нас чекали неймовірні роботи пані Любові. Вишивки були всюди, їх хотілося розглядати і насолоджувався як від справжнього високого мистецтва. Ті самі троянди і мальви, що ми тільки-но бачили у палісаднику, ніби за покликом чарівної палички вже красуються на наволочках, рушниках, картинах і підзорниках. На наше запитання, чи давно вона захоплюється вишивкою, Любов Миколаївна відповідає, все життя.
«Мені ніхто не показував і не вчив. Малюнки, отєнки, мотиви, ідеї – все з голови. І корови доїла, і три городи успівала, двоє дітей малих було, бігала на ферму, ще буряки були, приходила додому ще й вишивала, і знов бігла на роботу, оце таке», – розповідає господиня про своє хобі по життю.
Крім вишивки, Любов Миколаївна має ще одне захоплення – пісню. Для неї вона справжня розрада, цілюща сила, яка підтримає у горі і розділить радість. Того дня господиня заспівала нам не одну пісню, вразивши команду «Баби Єльки» і репертуаром, і виконанням.
МОЯ ТИ ГОЛУБКО, ЙДИ СЯДЬ БІЛЯ МЕНЕ
– Моя ти голубко, йди сядь біля мене,
Остання розлука у нас.
Давай посумуємо вдвох із тобою,
Давай поцілую ще раз. (2)*
Давай подивлюся в твої карі очі,
Щоб знати, які вони є.
Щоб згадувать очі, веселі, дівочі,
І білеє личко твоє. (2)*
Бо може я їду в далекий край дуже,
Не знаю, вернуся чи ні.
А може, я, дєтко, в країні загину,
В далекій, чужій стороні. (2)*
Ти вийдеш і станеш отам, біля тину,
Згадаєш про ласки мої.
Згадаєш про той край, куди я поїхав,
І очі заплачуть твої. (2)*
Жіночі долі матері і доньки
А життя Любов Миколаївну не балувало… Дитинство припало на війну, батько Микола Порох 1910 року народження пішов на фронт, мама Соломія Порох 1909 року народження залишилася з трьома дітками, змушена було евакуюватися. По закінченні війни, коли повернулися в рідне село, здавалося, все має налагодитися. Аж тут повертається батько з фронту із сюрпризом – приводить Тетяну. Такий трофей, звичайно, не сподобався матері, тим більше вона була дуже набожна, і батько пішов із сім’ї, прихопивши всі нехитрі сімейні статки. Ось так дівчата залишилися напівсиротами при живому батькові. Матір не пробачила зради і більше жодного разу чоловіка до хати не пустила. Важко було сім’ї неймовірно, ще й голодовка 47 року.
«Я була вже підліток, а їсти дуже хотіла, а за колоски знаєте, що робили? Не дай бог украсти, це страхіття було, а я ж хочу їсти. Сусіди між собою ділилися останнім куском хліба, хоча складно було багатьом», – згадує Любов Миколаївна.
Майбутній чоловік пані Любові Анатолій працював кіномеханіком. Особливого кохання до нього дівчина не відчувала, бо мала на думці іншого, проте після невдалої спроби самогубства, прийняла кавалера і погодилася вийти за нього заміж.
«Прожила з ним 19 років. Народила двоє дітей, прекрасні діти, ні про що не шкодую. В мене золоті діти.
Як чоловік зразу наче був нічого, кругом їздили, кіно крутили. Було все харашо, поки він не привів мені мадам у хату, Гальку. Ну привів, то значить, йди з нею, і я їх вирядила. Розійшлися, він купив собі стареньку хатку і з тею Галькою жив. Пили до ручки. Ухватив його інсульт, Галька його покинула. У Великодню суботу повісився, отакої», – розповідає про свою жіночу долю пані Любов.
Голодовка 33-ого
Про страшний голод 33-ого Любов Миколаївна згадує зі слів своєї матері. Люди настільки голодували, що їли дохлятину, ризикуючи життям, їли бур’яни та мишей, а згодом почав відбуватися канібалізм. На той час в родині нашої співрозмовниці вже була старша сестра Саша, і матір з останнього борошна замісила для дитини коржика і спекла його.
«А тут крик, каже, надворі такий, що хтось украв буряка у людини, а люди кричать, бо вкрали, нема що їсти! А мати кинула той коржик за комин, а сама ж побігла побачить, хто ж там. Тільки приходить, шукає коржика, а того коржика і близько нема, і дитина голодна плаче, і коржика нема. Не знаю, як вже мати викрутилася, що таке дитина осталася жива. Минув час. Уже ось тобі настала весна, осінь, вже ось і жнива. Тільки мати дивиться, сусід наший попереді, каже мати, несе мішок зерна мені в хату та каже, на тобі, Соломія, оцей мішок зерна, бо якби не твій той коржик, то я б умер. А я ж його, каже, вкрав. Оце таке було», – ось такі спомини береже пані Любов про трагедію мільйонів, що торкнулася і її родини.
Про святий хлібчик…
Не менше горя і труднощів зазнала сім’я Людмили Василівни Тороп (Тимченко) 1937 року народження з села Солдатське. І хоча її батько був комуністом і головою колгоспу, під час евакуації у Другу світову сім’ї з шістьма дітьми довелося немало лиха хлебнути. Протягом всього життя пані Людмила з великою шаною і повагою ставиться до хліба, пам’ятаючи ті тяжкі часи. Незважаючи на те, що їй було всього лише 4 роки, ці спомини закарбувалися на все життя.
«Батько в колгоспі взяв воза, нас шестеро, самому старшому було п’ятнадцять, самому меншому – десять днів, до воза прив’язали корову і вивіз він нас тоді була Сталінська область, тепер Луганська, а сам пішов на фронт. Ми голодували ужасно. Хлопці ходили в ліс, збирали жолуді. Тоді мама варила їх як картошку-пюре. Корова була, за молоко виміняє кукурудзяної крупи і з отих жолудів робила нам ліпеники на плиті, прямо пекла їх, і замість хліба було таке. Найстарший брат був такий шустрий, навчився глушити рибу в річці. Отак і виживали», – згадує Людмила Василівна.
Невістка і свекруха – класові вороги
Під час експедицій наша команда завжди любить переглядати старі родинні фотоальбоми, адже на цих пожовтілих світлинах не лише зображення людей, інколи на них можна розгледіти історію родини.
«Ось бачите свекруха від мене відвернулася на фото, – каже пані Людмила, – страшенно мене не любила. Все життя кляла, синочка любить, голубить, а мене на чому світ кляне, справжня свекруха. Ми з нею класові вороги були».
І на те були підстави. Під час колективізації батько Людмили служив у Будьонного і брав участь у розкуркуленні селян. Одного разу солдати вивозили родину, де було 12 дітей. Двадцятиоднорічний хлопець тримав коней, коли старші вантажили підводи. Повз нього пройшов чоловік і кинув якусь річ у пазуху, сказав єдине – збережи. Це було євангеліє – сімейна реліквія розкуркулених. Вже через багато років з’ясувалося, родина, яку вислали того дня до Сибіру, Людмилиного майбутнього чоловіка.
«Приїхали його батьки до нас з могоричем і дізналися, що наше прізвище Тимченко, а розкуркулював же Тимченко. Ну тільки ж він не виганяв, а тільки держав коней. Виявляється, що якраз їхню сім’ю оце свекрушиного батька грузили на підводу і вивезли на Сибір і він там і вмер. А діти, ті 12 чоловік, вже були взрослі, на рудниках робили. І вона як дізналася, що це Тимченківська, все вона як не взлюбила мене, до самої смерті не любила», – каже Людмила Василівна.
Про роботу і відпочинок
Ще багато цікавого того дня дізналися ми від пані Людмили. Наприклад, про тогочасні толоки, де всім селом після війни відбудовували один одному хати. Сходилися на вихідні, кухарки завчасно готували людям їсти, нагодують, і починається робота до самого вечора.
«Топчена називається хата (дуже тепло в ній). Ми ходимо топчем, співать надо обязательно, щоб була весела хата. А співали пісні, які матері нас вчили, стародавні пісні. Усі співають цілий день, за день витоптуємо хату аж до самого верха. Натоптали хату, накрили толієм стіни, і до весни вистоюється, висушується все. А тоді весною, за зіму хазяїн добуває ліс, і тоді ще сходимося горіща накладати. За день горіще накладемо і вимажемо всю хату, тоді гладимо ще цю хату на другу неділю, а тоді вже білимо», – деталізує процеси будівництва господиня.
Як працювали дружно, так вміли і відпочивати. Називали свої вечорниці «складка», бо зносили все, що мали, і веселилися майже до ранку – танцювали, співали. А вдосвіта знов до роботи і до пізнього вечора, згадує з ностальгією про часи молодості Людмила Василівна.
Неймовірна Петрівщина, сюди обов’язково варто приїхати ще хоча б на екскурсію, помилуватися потопаючими у квітах обійстями людей, чистими вулицями, подихати наповненим ароматом духмяних трав повітрям, посидіти з вудкою на мальовничому березі ставка, подалі від шумного міста.
Фото: Олександра Майорова.
Автор тексту: Олена Цюцюра – журналістка “Нової газети”, учасниця проєкту “Баба Єлька”.
Ініціатива «Стань агентом Баби Єльки» реалізується громадською організацією «Баба Єлька» завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні».
Нагадаємо, радощі і трагедії Малинівки. “Баба Єлька” в Петрівській ТГ
Читайте також: знову в Долинській громаді. «Баба Єлька» у Маловодяному та Новогригорівці Другій