Не сподіваючись на допомогу держави, родини військовополонених та зниклих безвісти з 57 бригади об’єдналися і сформували Громадську організацію «Знайти і повернути Героїв 57 бригади 34 батальйону». Група налічує близько 200 людей. Рідні військових продовжують бити у всі можливі дзвони, аби домогтися правди, дізнатися про долю захисників та повернути їх додому.
Марія Плаксій, член ініціативної групи ГО, розповідає, що утворилася організація у вересні 2022 року.
«Нас об’єднало єдине горе, одна на всіх біда. Якщо згадати початок великої війни, з березня по червень 2022 року, 57 бригада стояла на Луганському напрямку. В тих жорстоких боях загинуло, пропало безвісти дуже багато військовослужбовців. Ми спочатку самостійно в своєму горі намагалися щось робити, але поступово почали шукати рідних хлопців, об’єднуватися, розуміли, що так ми зможемо скласти загальну картину і більше дізнатися інформації. Потім нам підказали, що для ефективності роботи варто створити громадську організацію», – розповідає пані Марія.
Мета об’єднання – знайти і повернути рідних додому. Роботи за цей час було проведено чимало. Знаходять в полоні наших хлопців, допомагають всіма можливими способами рідним зниклих безвісти дізнатися хоча б якусь інформацію.
«Тривалий час взагалі нікого не повертали з 57 бригади. Лише нещодавно, 31 січня, повернено 6 осіб. Здається, що це невелике число, але для нас це перемога. Врятовані життя захисників. Кожен з них як рідний, і ті, хто залишився в полоні, і ті, хто зник безвісти також. Через Міжнародний комітет Червоного Хреста нам відомо про ще 20 військовополонених з Луганського напрямку, які офіційно підтверджені росією. Це не так багато. Але ми сподіваємося, що не всіх знайшли, оскільки і зараз виходять хлопці-військовослужбовці, які вважалися зниклими безвісти і родичам про них взагалі нічого не було відомо. Це справжнє диво. І такі випадки непоодинокі. І ми віримо й надіємося, що хлопці знайдуться. На жаль, безвісти зниклих набагато більше, ніж полонених», – говорить пані Марія.
Окрема і дуже тяжка, але необхідна робота по поверненню тіл загиблих. ГО співпрацює в цьому питанні з управлінням генерального штабу ЗСУ. Проводять зустрічі з представниками Генштабу, надають дані про перебування тіл загиблих, а вже військові ведуть переговори по поверненню їхніх останків.
«Тіла загиблих вже поверталися, але процедура ідентифікації займає багато часу.
Наразі одного з наших героїв нещодавно ми провели в останню путь в Кропивницькому, постійно контактуємо із сім’єю загиблого.
І надалі намагаємося підтримувати один одного. Робота в цьому напрямку триває», – каже Марія.
Нещодавно в родині пані Марії сталося неймовірне щастя – повернувся з полону брат.
«Днями відвідала брата. Говорила довго з ним. Подробиць ще рано розповідати, але зазначу, що хотілося, щоб міжнародні організації, дотичні до забезпечення прав людини і військовополонених, звернули увагу на те, як ставляться до полонених в росії. Хлопці всі виснажені, не приховують, що там до них було звіряче ставлення. Такого у 21 столітті не можна допускати в жодному разі. Потрібно добиватися, щоб були перевірки, санкції до росії. Хлопці захищали рідну землю, обороняли своє рідне, за що до них таке ставлення? За що вони терплять такі звірства, не розумію. І чому про це мовчить світ. Всюди просимо, щоб світова спільнота звернула на це увагу. Я пообіцяла всім членам нашої громадської організації, що я їх у жодному разі не залишу. Ми як йшли разом так і будемо й надалі добиватися своєї мети. Мій брат мене в цьому підтримує. Для мене це дуже важливо», – пообіцяла Марія.
«Моя дитина між небом і землею»
Людмила Савченко з села Поселянівки Олександрівського району вже майже два роки не отримувала від сина жодної звістки. Олександр пропав безвісти 8 квітня 2022 року. І хоча його командир відразу сказав матері, що Саша загинув і його побратими теж про це говорили, але ж кожна мати до останнього сподівається, що дитина жива.
«Тіла я не бачила, хлопці розповідають, що Сашу поранили в бою і не було можливості його забрати, там було пекло. Це був жах, вислуховувати про свою дитину такі речі, я до кінця і не знаю, що мені думати. Питала командира, чи був у нього хоча б один шанс вижити, відповів, що ні. Зробили все можливе, шансів в нього не було. Точилися неймовірно жорстокі бої, повернутися за пораненими не було змоги, а коли за три дні повернулися, вже не знайшли його ні мертвого, ні живого. Тому пишуть осколкове поранення і зник безвісти. Невідомо, чи він помер, чи його взяли в полон, але я сподіваюсь на краще», – не стримуючи сліз, говорить згорьована мати.
Олександр Савченко 1998 року народження був АТОвцем, потім працював за кордоном, в Києві. А коли почалася повномасштабна війна, Сашко з перших днів пішов воювати, оскільки вже мав військовий досвід.
«Саша для мене був як повітря, неймовірно добра дитина, намагався і заробити, і по господарству допомогти. Жив з дівчиною, в нього народився син, а він його навіть не бачив, у квітні його не стало, а хлопчик народився у вересні. Частинка Сашка живе в ньому. Я хочу, щоб хоча б тіло повернули мого сина, щоб я знала, куди мені піти виплакатися, поговорити, мені було б легше, а так десь у полі лежить, про це нестерпно думати. А раптом він вижив? Дитина моя між небом і землею. Незнання про його долю вбиває. Я хочу, щоб мене почули. Але що я можу одна? Організація допомагає бути в курсі подій. Одна людина нічого не зробить, а коли ти в колективі, це зовсім інше. Все, що ми чули, це чекайте, а що чекати? В мене кришу рве, сама в хаті, реву несамовито, пишу в групі. Тут вже хтось дзвонить з дівчат, заспокоює. Відчуваєш моральну підтримку, стали як рідні, сходимося, обнімаємося, разом плачемо, розмовляємо. Ми маємо право знати, де наші хлопці. За 22 місяці немає жодної звістки. Одні припущення, шукаємо далі. Ні туди ні сюди. В мене дах їде, кричиш ночами і розумієш, що нічого не можеш зробити», – розповідає про своє горе Людмила Володимирівна.
«На жаль, час не на нашому боці»
Не менш трагічна історія військового з 57 бригади 34 батальйону Олександра Степанова 1978 року народження, рідні якого розшукують його вже 22 місяці. Зі слів сестри Ольги Петренко, Саша майже з перших днів війни пішов служити, хоча через стан здоров’я міг цього і не робити.
«Хто піде, якщо не я, говорив, а сам лише тиждень після операції. Майже відразу потрапив на передову на Луганський напрямок, у бригаду штурмовиків. Нам про це нічого не говорив, було заборонено. Ми вже самі пізніше про це дізналися. Дуже важко знаходити інформацію про події тих днів, з ким він воював, де саме. Зник зв’язок з ним 16 квітня, а вже з 19 квітня вважається безвісти зниклим», – розповідає про брата Ольга.
Всю відому інформацію родина по крупинці збирала сама з усіх можливих джерел. Знайшлися свідки, які бачили Олександра 22 квітня, і він був живий. Ця інформація вселяє надію родині в те, що Сашко у полоні, і є хоча б невеликий шанс, що його обміняють.
«Бої на Новотошкінському напрямку, які тривали в той час, були неймовірно жорстокі. Побратими Саші розповідають, що вони разом виходили з бліндажа саме 22 квітня, коли розпочався артобстріл. Гради, танки, вся можлива і неможлива техніка була кинута ворогом на наші позиції. Багато загиблих і поранених, ще більше зниклих безвісти того дня. І хоча зі сторони росії нам надали довідку, що він загинув 19 квітня, ми сподіваємося, що Саша живий. Він хотів захищати свою країну, а от країна, мені здається, не все робить, щоб повернути свого захисника. На жаль, саме з 57 бригади дуже мало обміняно людей. Під час обміну 31 січня 2024 року звільнили 207 людей, з нашої бригади повернули шестеро людей, це вперше за майже два роки», – розповідає Оля.
Рідні постійно звертаються до посадовців з проханням посприяти поверненню хлопців з полону. В цьому теж велика заслуга ГО «Знайти і повернути Героїв 57/34», членами якої є родичі Олександра Степанова. А ще рідні переймаються, чому майже не повертають тіла загиблих саме з цієї бригади. Зрозуміло, що надалі буде тяжче ідентифікувати їхні останки.
«Час йде, на жаль, він працює проти нас. Тому не можна просто сидіти і чекати. Ми збираємо мітинги по всій Україні, намагаємося звернути увагу до своєї біди і громадськості, і держави. Хочемо достукатися до всіх відповідальних осіб, в тому числі у закордонні інстанції, щоб ті посприяли поверненню наших Героїв, і живих, і мертвих. Цими вихідними знову збираємося на площі Героїв Майдану у Кропивницькому, запрошуємо всіх прийти і підтримати нас», – говорить сестра Героя.
Оля згадує брата як добру, чуйну людину, яка завжди приходила на допомогу. Він чудовий татко для трьох дітей, неймовірний син і брат. Під час війни в нього народився внук, а Саша про це навіть не знає. 13-літня донька Поліна щодня сумує за татком, розмовляє з його фото, яке поставила біля ліжка. Мама Сашка просить його хоча б приснитися, сказати, де він знаходиться, чекає хоч якусь звісточку…
Між надією і відчаєм – саме так можна охарактеризувати психологічний стан родин полонених та зниклих безвісти. Існує навіть термін «невизначена втрата»— це найбільш стресовий вид втрати. Це горе, якому немає кінця, і причиною цього є двозначність ситуації. І те, що люди гуртуються, підтримують одне одного, дає їм сили не впадати у відчай, триматися і вірити. Адже зрозуміти стан людини, близький якої зник безвісти, не зможе ніхто, якщо він не переживає подібну ситуацію.
Олена Цюцюра, фото надані співрозмовницями.
Нагадаємо, «Відшукати любов у Чорному морі». Як рідні шукають зниклих безвісти та куди їм звертатися
Читайте також: куди звертатися і де шукати, якщо ваші рідні зникли на війні чи потрапили в полон