Цього року 28 серпня жительці Олександрівки Світлані Куценовій виповнилося п’ятдесят дев’ять років. Та вона його не святкувала, як і не робить цього вже останні десять років. Щороку вона купує квиток на потяг у Дніпро і їде «до Саші». Каже, там, «біля нього», їй спокійніше і хоч наговоритися з ним. Та цього року вона не поїхала.
«Тиск б’є за край – за двісті. Просто побоялася вирушати у дорогу», – пояснила жінка.
Її сина Олександра Куценова поховано на Краснопільському кладовищі у Дніпрі.
Останнє привітання
– Мамо, з днем народження! – почула у телефонну трубку Світлана рідний голос сина. Звучав він не зовсім чітко, і тому здавалося, що десь далеко-далеко. До того ж, з якимось шумом. Мати зраділа привітанню Саші і вже не стала питати, що там у них відбувається. Та він, знала вона, й не сказав би правди, а обійшовся б, як завжди, словами: „Не хвилюйся, все добре”. І все ж тоді, у короткій розмові, ніби між іншим, з його уст пролунало: „Я не знаю, що у нас тут діється”. Та продовжувати не став, а різко змінив тему.
Того дня, 28 серпня 2014 року, Світлані Куценовій виповнилося якраз п’ятдесят років. Про відзначення ювілею вона навіть не думала. Які веселощі, якщо син в АТО. Настрій у неї дійсно був не святковий. Але вона була впевнена, що Саша подзвонить, дуже відповідальним він у неї був.
Ріс у звичайній працелюбній сім’ї. Коли йому було шість років, а старшій сестричці Олені – дванадцять, трагічно загинув батько. Мама тоді всі труднощі побуту і виховання взяла на свої плечі.
Хлопець навчався в Олександрівській школі №3. Вчителі за навчання особливо не хвалили, але відзначали його доброту, щирість та відкритість. А ось потяг до техніки він мав неабиякий. Тому після закінчення дев’ятого класу, не роздумуючи, вирішив вивчати водійську справу у місцевій філії Кіровоградського ліцею побутового обслуговування. І автомобілі стали справою його подальшого життя.
А наявність водійських прав допомогла і під час проходження строкової військової служби. Олександр рік служив в одній з військових частин Одещини. Після демобілізації хлопець спочатку подався у Київ. На одній з автобаз переганяв і готував автомобілі іноземного виробництва для автосалонів. Працював і водієм на оптово-торговельній базі. Та згодом, закінчивши курси менеджерів, переїхав до Кіровограда і вже там займався реалізацією закордонних автомобілів в автосалоні.
Олександр тоді з днем народження привітав її о десятій ранку. А вночі з 28 на 29 серпня з його телефону прийшло смс-повідомлення: „ Я поки живий”.
„Метал, земля, тіла змішалися в одне ціле”
Наступного дня на зв’язок він вже не вийшов… Не вийшов і потім… Мама намагалася додзвонитися йому, але все безрезультатно, чула лише одне: „Абонент у зоні недосяжності”.
У неспокої і тривозі для Світлани проходили дні. Та коли світило сонце, важкі думки трохи обходили, бо внуки – дев’ятирічний Іллюша та півторарічний Діма – відволікали. А ось, коли маленьку Олександрівку окутувала темрява, було не до сну і серце все билося в тривозі. І приходили спогади.
До лав Збройних Сил України сина мобілізували 6 березня 2014 року. Повістку, адресовану йому, в Олександрівці одержала Світлана. На той час Росія вже анексувала Крим. Сепаратистські настрої, підігріті російською пропагандою, розпалювалися у Донецькій та Луганській областях. Та, мабуть, про справжню війну, яка розгорнеться у тому регіоні вже незабаром, ніхто серйозно ще не думав.
Після проходження військової підготовки Олександр з 1 травня у складі першого батальйону 93-ої окремої Харківської механізованої бригади був направлений на Донеччину. Зазначу, це саме ця бригада разом з іншими українськими підрозділами триматиме першу оборону Донецького аеропорту.
Та у телефонних розмовах з мамою хлопець старався військову тематику обходити. В основному цікавився своїми маленькими племінниками, яких обожнював і які обожнювали свого сильного і веселого дядю Сашу.
Світлана знала лише, що служить він водієм, що товариші по службі дуже хороші. Небагатослівним він був і на початку серпня, коли всього на вісім днів приїхав у рідне селище на ротацію. Допомагав мамі по господарству, бавився з Іллею та Дімою. А якось, ніби між іншим, сказав сестрі:
– Мабуть, вже цього разу, Оленко, я не повернуся…
Сестра аж образилася: „Що ти таке кажеш!? З чого це ти взяв?!”
– Добре, забули тему! – обірвав він розмову.
19 серпня Олександр повернувся знову на схід України. Тоді, у кінці серпня 2014 року, українські засоби масової інформації все частіше в інформаційних повідомленнях з територій, де проводиться антитерористична операція, вживали термін „Іловайський котел”. Зокрема, наголошували, що з 24 серпня впродовж кількох днів в Україну вторглися понад чотири тисячі російських військових – це вісім батальйонних тактичних груп збройних сил Росії. Кожна з них мала щонайменше 30 одиниць техніки і була посилена великою кількістю танків. Це ті кількості, які у Генштабі Збройних Сил України нібито змогли точно підтвердити. Скільки насправді російських вояків перейшло тоді наш кордон – знають лише в Генштабі Росії. Саме через них поблизу Іловайська розгорнулися запеклі бойові дії, в результаті чого бійці сил АТО потрапили в оточення і зазнали значних втрат.
Що саме в жахливому „Іловайському котлі” може бути й її Олександр, жінка навіть не припускала. Вона знала, що його бригада базується поблизу Старобешевого, що на Донеччині. І там ніби активних бойових дій українські військові з сепаратистами та російськими найманцями не вели.
Вона помилялася. Їх бригада таки потрапила в Іловайський котел… Це вже згодом, через багато-багато місяців, коли у Дніпропетровському госпіталі Світлані вдасться зустрітися з його товаришами по службі, які, на щастя, тоді вціліли, жінка дізнається, де і як загинув її син.
93-тю окрему Харківську механізовану бригаду кинули на прорив Іловайського котла. Олександр на великоваговому автомобілі вивозив українських військових, які опинилися не в обіцяному російськими найманцями „зеленому коридорі”, а в справжньому пеклі. „Метал, земля, тіла змішалися в одне ціле…” – скажуть їй потім синові товариші. Під шаленим обстрілом йому таки вдалося вивезти частину українських військових, здавалося, у безпечне місце. Сів у кабіну їхати за іншими вояками, і тут в автомобіль влучив ворожий снаряд.
Жила надією до останнього
І все ж мати жила надією – Саша живий, можливо у полоні. Але вістей ніяких не було. Вона оббивала пороги різних державних установ, волонтерських організацій… Не витримавши нервового напруження, жінка поїхала у тодішній Кіровоград і здала аналізи ДНК, які відправили у Київ на дослідження.
Через місяць їй зателефонували з обласного центру: „Є результат…” Було встановлено:
ДНК Світлани на 99,996 відсотків зійшлося з ДНК, яке було взяте з залишків тіла, доставленого з зони АТО у Дніпропетровськ 3 вересня 2014 року. І мати відразу поїхала у Дніпропетровськ. Там, знову ж у центрі судово-медичних експертиз підтвердили одержаний у Києві, у центральній базі аналізів ДНК, той же результат. А на фотознімках, зроблених перед похованням залишків тіла №654, жінка впізнала… Сашині зуби.
І тут матері довелося визнати – помилки не могло бути – це її син. Зібравшись з силами, вона поїхала на Краснопільське кладовище, де, як їй повідомили, він похований.
Маршрутка мчала її на околицю тодішнього Дніпропетровська, а їй здавалося, що автомобіль рухається, мов черепаха. Потім жінка довго бродила серед майже двохсот свіжих могил у пошуках таблички з написом №654. А нарешті знайшовши, впала на могилу.
Коли отямилася від сліз і крику, чомусь подумала, що під цими горбиками з свіжовиритої землі з небагатослівними написами на табличках лежать всі її сини. Тільки згодом помітила на кладовищі й пам’ятний меморіал загиблим героям АТО, який, видно було, відкрили недавно.
Зараз син разом з іншими вояками лежить на Алеї слави, яку облаштували на цьому ж кладовищі. Світлана не планувала перепоховати Олександра в рідному селищі. „Він там, у Дніпрі, лежить серед своїх, з якими був до кінця…”, – пояснила вона.
Чорне сьогодення
Світлана прибрала з кімнат всі фотографії сина. «Так мені легше…,» – пояснила вона. І все ж інколи не втримується і ходить на центральну площу Олександрівки, де на Алеї Слави на неї «дивиться» її Саша. А у селищі, на стіні його рідної школи, ще є меморіальна дошка, присвячена Олександру Куценову. Заходить частенько вона й до навчального закладу.
Та й буваючи у доньки у Кропивницькому, обов’язково відвідує Алею Слави, яку у 2015 році відкрили на честь наших земляків, які загинули під час АТО, на меморіальному комплексі «Фортечні вали». Там є і Сашина світлина. Мати знає, що його портрет також розміщено біля стіни пам’яті на площі біля Михайлівського Золотоверхого собору у Києві. Була вона й там. І скрізь він навічно залишився двадцятишестирічним.
Та на столі у її будинку продовжують лежати Олександрові нагороди, на жаль, посмертні, – нагрудний знак «За мужність та відвагу», який їй вручили у 2015 році, і орден «За мужність» ІІІ ступеня, який одержала наступного року. «Руки не піднімаються їх заховати», – пояснила вона.
Вона, як ніхто інший, розуміє тих матерів, які хоронять своїх дітей. І не зичить нікому таке пережити.
– Разом з Сашею вмерла і частинка мене… Теплицю на городі звела, огірки-помідори посадила… Штори нові купила, почепила… Почала писати вірші… Стараюся чимось себе зайняти, але тяжкі думки про нього, про сотні тисячі наших хлопців, які гинуть на війні, захищаючи мир і спокій рідних, не залишають. Важко.., – зазначила вона.
Галина Шевченко для Першої електронної газети.
Фото з сімейного альбому Світлани Куценової.
Нагадаємо, у Кропивницькому вперше залунали “Дзвони пам`яті” на честь загиблих захисників України
Читайте також: родини полеглих захисників отримали державні нагороди (ФОТОРЕПОРТАЖ)