Назавжди 28-річний воїн Олексій Григуленко став 14-им на маловисківському кладовищі, над чиєю могилою майорить жовто-блакитний прапор. “Віддав своє життя за Батьківщину” – це не пафосні слова, а коротка біографія юнака. До цього він був готовий, він точно знав, чому йде на війну. “Іду, щоб ти спокійно спала”, – казав він бабусі, яка бідкалася, хвилюючись про долю онука.
12 серпня минуло 40 днів, відколи Олексій – старший стрілець-оператор десантно-штурмового відділення десантно-штурмового взводу десантно- штурмової роти – загинув. У пам’ять про нього ми поговорили з мамою Валентиною Григорівною.
Вона зізнається: усвідомити, що Альоші (так його називають у сім’ї) немає, й досі не може. Можливо, це тому, що він воював і рідні звикли, що він далеко. А можливо, бо сподівається, що повідомлення про його смерть – це помилка і Олексій живий.
“Інколи мені здається, що я трохи не знала свого сина. Він писав вірші, навіть англійською писав… Я так хотіла їх знайти в якомусь блокноті чи нотатках у телефоні, але чомусь мені це не вдалося. Захоплювався музикою, купив собі гітару, сам від себе взяв і вчився”, – розповідає Валентина Григорівна.
У школі Олексій захоплювався історією, любив дивитися історичні фільми. Після дев’яти класів закінчив коледж, отримавши диплом спеціаліста з комп’ютерних систем та мереж. На третьому курсі (на той час Льоша вчився в Миколаївському національному університеті кораблебудування) Олексія призвали на строкову службу – хлопець служив її у Павлограді. Після армії були заробітки у Польщі (там деякий час працював батько, який зараз на фронті), потім – робота у Кропивницькому.
“24 лютого почалася війна і все…”, – приречено каже Валентина Григорівна, і здається, що всі запитання, які можна було поставити цій жінці, десь діваються.
У перші дні повномасштабного вторгнення Олексій вже стояв під маловисківським військкоматом, хоча був приписаний у Первомайську.
Пройшов медкомісію і чекав, поки його викличуть, але довго не отримував зворотного зв’язку. Поки чекав, подав документи у штурмову бригаду полку «Азов». Після трьох місяців очікування звернувся вже до первомайського військкомату, і його таки мобілізували. Згодом Олексія відібрали на навчання у Британію.
“Альоша думав, що в “Азов” його не беруть через недостатню фізичну підготовку, хоча він такий був у нас кремезненький, то на війні вже схуд. Ох, не знаю, чому він так думав, він такий сильний був… У Великобританії йому дуже сподобалося, там було серйозне навчання. Їхня бригада була дуже між собою дружною. У Британії вони навчалися в умовах, наближених до фронтових, – були виходи, сучасна зброя, маскування”, – розповідає Валентина Григорівна.
Олексій ніколи не був з нею занадто відвертим – для мами усе в нього було добре, все подобалося, нічого ніколи не боліло. “Все добре, все нормально”, – ось що вона від нього чула, коли телефонувала запитати, як справи.
Уже після загибелі сина Валентина Григорівна дізналася від його друзів, що ще раніше Олексій був контужений, лікувався у Запорізькому госпіталі. Після повернення з лікарні, ще не долікованим, його відправили на бойове завдання.
“І все… Загинув. Як мені потім розповів командир, Альоша і ще двоє хлопців були на завданні. Коли вони йшли, почався обстріл, почали окопуватися, його поранили. Йому не змогли допомогти і просто залишили в окопі в очікуванні евакуації. На другий день повернулися, але Льоша вже був мертвий – в окоп потрапив снаряд”.
Я тепер дивлюся за його друзями в телеграмі і прошу їх: “Хлопці, будьте тільки живі!”
Олексій Григуленко загинув 4 липня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Старомайорського на Донеччині, проте батькам про його смерть повідомили аж 8-го, коли вдалося евакуювати його тіло. Потім настав період опізнання – найважче, що довелося пережити пані Валентині та її чоловіку.
“Командири й інші його побратими – молодці, вони дуже допомагали в пошуку нашої дитини. Ми поїхали на опізнання в Дніпро, але не могли взнати свою дитину, бо тіло було понівечене. А потім, коли ми з хлопцями почали говорити, вони розказали, що і як відбувалося на полі бою. Виявилося, що при ньому були документи, потім показали речі і ми зрозуміли, що то він. Я дуже боялася, щоб його не поховали як невідомого. Я питала, де ми будемо його шукати? Тепер хоч підемо на могилу. Командир його казав: зазвичай тримаюся, але за Альошку вашого я два дні плакав… Знаєте, це війна”.
Друзі Олексія стали друзями пані Валентини. За ними вона слідкує в соцмережах і молиться, щоб поверталися з війни живими.
“Ви знаєте, я підписалася на них, бачу, Зеленський висловлював подяку їхній бригаді. Я тепер дивлюся за його друзями в телеграмі і прошу їх: “Хлопці, будьте тільки живі. Наприклад, ось той хлопець, з яким я спілкуюся, – два дні його не було в мережі, я вже хвилююся. А це бачу – з’явився, стало легше.
Коли ми були на площі, коли його ховали, мені була важлива кожна деталь. Слова головного військкома, промови від влади. Він був дуже добрий, всі знали, що це дуже добра дитина. Коли йшов на війну, то мені говорив: “А що я своїм дітям скажу? Де я був?..”
Валентина Григорівна дякує Маловисківській громаді за підтримку і організацію церемонії прощання, попри те, що Льоша призваний з Первомайська, а не з Малої Виски. Каже, що не очікувала шани, яку висловлювали жителі містечка до її сина.
“Було страшно дивитися на площу і усвідомлювати, що люди прийшли до моєї дитини на прощання. Люди ставали на коліна, вони моїй дитині віддавали шану, мені це важливо. Моя сестра казала, що його треба зустрічати як героя на колінах, так його і зустрічали”, – каже вона.
До речі, батько Олексія Станіслав Петрович зараз на фронті, хоча згідно з законом, якщо у родині хтось уже загинув, інші члени сім’ї мають право на демобілізацію. Але не відпускають.
“Хоча ми знаємо, що поховали свою дитину, але у пам’яті він у мене десь воює, він на війні. Єдине, що повертає в жорстоку реальність – це його портрет із чорною стрічкою. Заходжу в телеграм, хочеться йому подзвонити, написати. Не можу зрозуміти, що його немає…” – каже Валентина Григорівна.
Нагадаємо, Цибулівський кіборг Вадим Федоров: Я завжди відчував, що в мені тече козацька кров
Читайте також: Вічний політ: історія загибелі пілота винищувача Міг-29 з Кропивницького