Від її рідного маленького села Голикове, що в Олександрівській громаді Кропивницького району, до німецького міста Любек, що притулилося у бухті Балтійського моря, близько двох тисяч кілометрів. Наталія Титаренко про нього ніколи навіть не чула. Тому й навряд чи думала там побувати. А ось довелося. Вже майже рік у місцевій лікарні Любека вона, молодша сержанта Збройних Сил України Наталія Титаренко, проходить лікування та реабілітацію – повідомляє Перша електронна газета.
– Кажуть, це дуже старовинне місто і тут можна побачити багато цікавого. От би потрапити сюди не за такої нагоди та обійти і роздивитися все.., – зітхає вона.
Та поки що лише з вікон лікарні споглядає міські картинки. І зараз для неї навіть проста прогулянка вулицею не можлива. І все ж у лікарняній палаті намагається обережно ходити самостійно, далі – з милицями. Хоча ще декілька місяців тому єдиним засобом пересування для неї був інвалідний візок.
– Коли вперше його побачила, розплакалася… Думала, що він для мене назавжди, – зізнається жінка.
На те є вагому причина – замінне «коліно» ще погано працює та й з зв’язками проблема, бо вони хаотично зрослися, тому нога майже не згинається, і виходить на милицях вона з медичного закладу ввечері не далі п’яти метрів, до найближчої лавки, щоб присісти та подихати свіжим повітрям. Звідти вона й вела розмову з нами.
– Торік скільки всього пережила, і ніби заново народилася. Там, на війні, до мого справжнього дня народження додалися ще декілька, коли мені дивом пощастило вижити, – намагається посміхатися Наталія, але посмішка у жінки виходить сумною.
Війна для Наталії Титаренко розпочалася у березні 2015 року. Залишивши крісло інспекторки у Кропивницькому слідчому ізоляторі, вона працювала у Кіровоградському обласному військкоматі. Та через пів року підписала перший свій контракт і подалася на Схід країни, приєднавшись до військових, які тримали там оборону.
У військовій частині, що базувалася під Волновахою на Донеччині, завжди було «гаряче». Там вона і отримала свій позивний «Слідак» та пройшла перше бойове хрещення. Та, вважає, тоді обійшлося все легко – ні поранення, ні подряпини, хіба що легка контузія.
Та це ніщо у порівнянні з тим, що спізнала вже під час повномасштабного вторгнення.
Її військова частина у лютому минулого року була у Шостці, що у Сумській області. Що почнеться така масштабна війна, Наталія не вірила. Та й військовослужбовцям, зазначає, взагалі нічого про це не казали. Але те, як їх за декілька місяців до вторгнення посилено навчали і тренували, вони здогадувалися, що щось повинно бути…
Наталія за однією військовою спеціальністю вправно володіє автоматом, за іншою – гвинтівкою. Та не озвучує ці «фахи».
Її 13-й батальйон 58-бригади одним з перших вступив у бій з загарбниками. І жінка добре знає, що таке бої біля Бахмута та Попасної, що на Донеччині… Саме там, вважає вона, й додалися у її біографію ще декілька не офіційні «дні народження».
Перший – 10 травня того року. Десь на околицях села Григорівка, що під Бахмутом, батальйон намагався закріпитися на позиціях. Молодший сержант разом з побратимами рила окопи. Міцне коріння дерев доводилося спочатку рубати сокирою і тільки тоді брати у руки лопату.
– За день до цього, 9 травня, у мене закінчився контракт. Тому вранці жартувала з своїми хлопцями: «Все, контракт вийшов, йду я від вас!» «Ага, йди, йди… Цікаво, куди дійдеш?» – у відповідь казали вони, – згадує Наталія.
Хоча часу для жартів особливо не було. Окупанти їх вирахували відразу. Це й не дивно, засіли вони від українських окопів зліва десь за метрів 500, справа – 150. Перестрілка була постійна. До того ж, наших військових обстрілювали з неба ще вертольоти та літаки.
В якийсь момент росіяни вдарили по українських позиціях з усієї зброї, що мали. Били одночасно артилерія, міномети, танки, «Гради», летіли касетні боєприпаси… Наталія була у своєму окопі одна. Її охопив неймовірний страх. Здавалося, земля змішалася з металом. І ось серед цього страшенного гулу ніби хтось у вухо їй постійно повторював: «Ната, тікай! Тікай! Тікай!». Вона якось вилізла з свого окопу і побігла навмання до сусіднього.
Коли цей шалений обстріл закінчився, вояки почали її лаяти, так і так, для чого вибігла з окопу, хіба не могла там пересидіти. Та, глянувши у бік її окопу, на місці якого була свіжа вирва, розмови припинили.
Наталія впевнена, що тоді вона чула голос мами, бо лише вона називає її Натою.
Маючи стабільну вагу 53-55 кілограмів, Наталії вдавалося носити на собі бронежилет, каску, автомат, декілька магазинів з патронами, саперну лопату, спальник, рюкзак з найнеобхіднішим… Це було нелегко, зізнається вона, але особливих поблажок ніхто жінкам-військовим не робить, та й вони не звикли скаржитися, що, мовляв, важко чи незручно.
Так вона була зібрана, коли ротний дав наказ вирушати до села Григорівка. До нього було всього півтора кілометра. Відстань невелика, пройдемо швидко, думали бійці.
– Ми не знали, що вирушаємо на «дорогу смерті», – згадує Наталія.
Не встигли військові пробігти й сто метрів, як над головами пішли ворожі автоматні черги. Якби росіяни почали стріляти по ногах, там би загинули б усі. Але в окупантів, напевно, був свій план – вони хотіли знищити наших захисників вже на останніх метрах біля села. З цією метою навіть вертольоти підняли у небо, але було вже пізно. На околицях Григорівки стояло кладовище. Ось там, серед бетонних надгробних пам’ятників, і надійно сховалися військові.
Їм вдалося вціліти та продовжили нищити загарбників. Це й вони доклали свою руку, щоб окупантам не вдалося форсувати Сєверський Донець. І про потоплені десятки ворожих танків, знищених сотень ворогів розповідали у ті дні чи не всі телевізійні інформаційні канали.
А 15 травня десь на підступах до Попасної їх підрозділ накрило жорстоким обстрілом. Наталію побратими викопували з землі і вже думали, що вона «двохсота».
– Хлопці пізніше розповідали, що у мене з землі лише одні ноги стирчали…, біля мене впав снаряд і я дивом вижила, – згадує вона.
У неї текла з носа і вух кров, та головне – вона дихала. Страшенно боліла голова, бо здавалося, що хтось б’є по ній металевою палицею.
Взагалі Наталія довго приховувала від батьків, що вона на передовій. «У нас лише дислокація по Сумщині», – завжди пояснювала. Але коли вже зрозуміла, що від смерті всього на волосині, призналася. Мама єдине попросила – за нагоди щодня виходити на зв’язок. І донька тримала слово до того дня…
Обстріли наших позицій не припинялися. Наталія пригадує, що 17 травня вирвалася на хвилину у лісосмугу взяти медичну сумку, далі – пітьма… Коли прийшла до тями, зрозуміла, що підвестися чомусь не може. Та цього й робити не треба було, бо над нею чатували дрони. І вона прикинулася мертвою…
У неї була розбита голова і потрощене коліно. Її та інших поранених через масовані обстріли евакуювати не вдавалося майже добу.
– Підкріплення до нас йшло, але, на жаль, не дійшло… Окупанти їх поклали майже на наших очах, – пригадує Наталія.
Бійцям 8-го окремого полку спеціального призначення таки вдалося «розчистили» шлях і вивезли уцілілих українських бійців у більш безпечне місце…
А потім почався для Наталії довгий шлях лікування. Лікарні Бахмута, Дніпра, Тернополя… Протезування колінного суглоба коштує не дешево. У її родини таких грошей немає. Безкоштовно зробили операцію нашій військовій торік у вересні у Німеччині.
У батьків, у Голиковому, вона не була вже майже два роки. Каже, що сильно за ними скучила, хоча зараз по телефону з ними говорить по декілька разів на день. Наталія у кінці серпня-на початку вересня планує повернутися в Україну. «Слідак», яка у серпні повинна отримати нове звання – молодшого лейтенанта, не збирається покидати лави Збройних Сил і буде старатися якомога швидше обов’язково повернутися до своїх побратимів.
Галина ШЕВЧЕНКО для Першої електронної газети.
Фото надані Наталією Титаренко.
Читайте також:
- Як знайти своїх. Розповідає представниця Уповноваженого з питань зниклих безвісти
- 26 лютого 2022-го російська колона була за 4 км від Кіровоградщини – Марія Чорна