Наш кореспондент разом із волонтерами на Святвечір побував у кількох селах звільненої від рашистів Херсонщини.
Кропивницький проводжає густим туманом нашу колону, що нараховує п’ять автомобілів. Один із них – позашляховик – передамо нашим військовим.
Очолює валку автівка із організаторкою поїздки екс-головою ОВА Марією Чорною. Рухаємося у супроводі військових, які несуть службу там, куди ми прямуємо. Журналісту «НГ» випало їхати у вантажівці, що везе сім тонн гуманітарки: одяг, харчі, новорічні подарунки дітям та військовим і навіть ялинка. А ще цільовий подарунок – велосипед хлопчику, який дивом вижив після вибуху ракети.
– У нас буде ще одна місія, – усміхається водій Андрій Хімич і показує подарунковий пакетик, підписаний дитячими кривулячками. – Був я на Житомирщині, забирав гуманітарку, підійшов хлопчик і попросив передати якомусь хлопчику на Херсонщині дві іграшкові машинки. Будь-якому.
Із подальших розмов з водієм стає зрозуміло, що він постійно катається із подібними місіями майже по всій країні. Працює в «Агроресурсі», який і виділяє транспорт на такі поїздки.
Поганенькими шляхами минаємо Кривий Ріг, Апостолове, Херсонщина зустрічає нас гарною дорогою і сонцем, що нарешті виглянуло із-за хмар. Рівний асфальт де-не-де поцяцькований несподіваними вибоїнами. Спочатку вони не привертають уваги, а потім, коли на узбіччі то там, то там вигулькують розбиті вщент легковики і спалені БТРи, доходить, що то не просто ями, я сліди вибухів мін. Починаю уважніше роззиратися навсібіч і помічаю то сліди гусеничної військової техніки, то потрощені ЛЕПи і навіть підбитий танк. У двох селах по трасі переїздимо підірвані, але вже полагоджені нашвидкуруч мости, майже у всіх населених пунктах видніються розбиті будівлі.
Перш за все заїжджаємо до села, назву якого не вказуємо, бо тут базуються наші захисники. Наші – в повному сенсі, оскільки підрозділ нині майже повністю складається із земляків-добровольців. По відновленню після боїв на Сході їх «розбавили» херсонці, миколаївці й одесити. Тут залишаємо частину вантажу. Командир батальйону попереджає, щоб ми були уважними, адже часто приїзди волонтерів стають приводом обстрілів – здають деякі місцеві. Це неабияк дивує, але згодом солдати пояснюють: місцеві любителі чарчини таким чином заробляють на випивку. Он сусіднє село Республіканець, кажуть вони, вже зрівняли із землею.
Це вже п’ята поїздка команди Марії Чорної, яка представляє благодійний фонд «Українські соціальні ініціативи» і Міжнародний штаб допомоги українцям. Жінка розповідає «Новій», що спочатку допомагали військовим, а коли під час відвідин захисників побачила, як бідують цивільні, вирішила допомагати і їм.
– Я би отих, хто збирається перекривати траси через вимкнення електроенергії, завезла сюди, щоб побачили, як тут люди виживають, – жорстко говорить вона про скигликів у глибокому тилу.
Біля магазину гуртується з десяток людей – вже пішов поголос про наш приїзд. Молоді серед місцевих не видно, присутнім здебільшого сорок-сімдесят. Чоловік проводить майстер-клас зі скручування цигарок двом дідам. Розпитую селян про життя-буття під окупантом.
– Важко було, – розповідає пан Василь, директор місцевого комунального господарства. – Старалися поменше виходити, висовуватися. Хоча по роботі я постійно пересувався селом. Діймали постійні перевірки документів під кожною хатою. В принципі нічого такого страшного не було. Нормального зв’язку не було, доводилося користуватися руськими сім-картами. Вони втекли – зникла електроенергія, бо поваляли всі лінії.
– Страшно було й обідно, – говорить літня пані Людмила. – А чого? Бо свої ж люди, а отак взяли й розбомбили Україну. Яка причина, коли ми кому поганого зробили?!
На запитання, як зараз виживає, жінка розповідає, що пенсію не отримують тут із квітня. Лиш ось-ось дали за грудень. Коли погасять борг решти місяців – невідомо. Зізнається, що двічі отримувала російську пенсію по 20 тисяч. У той час тут «ходили» і гривні, і рублі.
– Коли нас тільки звільнили – волонтери часто навідувалися. А оце вже з місяць нікого не було, мабуть, бояться, бо бомблять нас, – припускає Людмила.
Із прибулого під крамницю авто виходить кілька чоловіків у формі. Обличчя одного з них видається знайомим.
– Позивний «Бурят», – відповідаючи на питання про забезпечення, представляється воїн із Кропивницького, який на війні із 2014-го і встиг послужити і в «Азові», і в «Правому секторі», і в УДА. – Я до нас вже й своїх кількох правосеків підтягнув сюди. Мобілізовані – це мобілізовані, а от ідейних, мотивованих треба більше… А забезпечення? Всього вистачає, все нормально. Місцевим навіть допомагаємо, та й вони нам – то дерунів, то пиріжків принесуть.
До речі, «Бурят» – знаменитість на просторах інтернету. Відео, на якому він імітує шаманський обряд на підтримку ЗСУ, переглянуло більше мільйона користувачів.
Тим часом з’являється єдина начальниця на селі – адміністратор ЦНАПу Оксана Цепук, і біля старої крамниці розпочалося вивантаження кропивницьких гостинців.
– Старости зараз немає, вона виїхала із дітками, але навідується, – пояснює жіночка. – Зараз у селі залишилося трохи більше трьохсот жителів, до війни нараховувалося більше шістсот.
Літні чолов’яги заносять коробки і торби до приміщення під мовчазними поглядами групи очікуючих жіночок, і лиш поява ялинки викликає невелике пожвавлення селян.
– Ну хоч трохи Новим роком запахло, – чується веселий вигук із натовпу.
Ялинку, за рішенням начальства і присутніх, постановлено встановити біля діючого магазину.
«Відбій загрози артилерійського удару!» – лунає із рації військового. Вулицею до нас наближається двійко дівчат у військових одностроях. Це батальйонні медики Юля й Аліна. Перша – із світловодської Власівки, друга – з Онуфріївки. Обидві проміняли спокійну роботу у приватних клініках на окопну «романтику», обидві вчинили так за покликом серця. Лікують не лише хлопців із підрозділу, а й місцевих.
– В основному просять ліки, – говорить Юля, – по можливості ділимося ними. Також при нагоді возимо їх до шпиталю, бо тут із транспортом проблеми.
– Яка тут оперативна обстановка? – допитуюся в комбата.
– Можу вам зачитати зведення Ген-штабу, – жартує офіцер. – Стабільно спокійна із прильотами (вже серйозно). Працюють 120-міліметрові міномети, танчик і ствольна артилерія.
Прямуємо із ним до ще одного місця розташування людей у формі. Непогано влаштувалися хлопці – готують тут смачно, самі змайстрували пральню й лазню, мають мотогенератори.
Наш кортеж збирається рушати в наступне село – Хрещенівку. Комбат підказує, як краще до нього дістатися. Ногою на ґрунті малює схему і мимохідь розповідає історію звільнення Петрівки, яку ми маємо проїхати:
– Ось так ви заїдете в Петрівку, тут – лісосмуга. Ми її зайняли, коли наступали, отут стояв кулеметний розрахунок і тут. Усі – двохсоті. В оцій хаті (докреслює схему вулиці) загинув наш начальник штабу… По нас працювало три танки. Петрівка чотири рази переходила із рук в руки. Жодного вцілілого будинку. Багато там наших полягло…
А нам, диванній сотні, звільнення Херсонщини здавалося не дуже кровопролитним.
А ось та сама Петрівка. Ми з водієм навмисно шукаємо поглядами бодай одне вціліле обійстя. Та де там! Якщо не дах знесло, то стіну пробило, і вирви, вирви, вирви. На околиці села – капонір*. А ще – кілометри «локшини» дротів ЛЕП, які неначе навмисно посікла гігантська шабля, і безкраї гектари неприбраних недоглянутих полів. Мимоволі замислюєшся над тим, а чи скоро тут з’явиться світло й інші блага цивілізації, чи дочекаються ці нещасні хати-пустки своїх господарів, багато з яких, вочевидь, вже обжилися на чужині…
Хрещенівка нас зустрічає юрбою із пів сотні селян. Паркуємося біля двору, який слугує пунктом розподілу гумдопомоги. Тут, як і в наступному селі, цим займаються пересічні люди. Серед місцевих неможливо не помітити двох хлопчаків років 6-9 – Іллю і Ярослава. На обох висять відстріляні тубуси від протитанкових гранатометів. Які часи – такі й іграшки…
Ярик і є отим хлопчиком, якому ми везли велосипед. Ще під час окупації його дістали із того світу: російська ракета влучила у їхню хату і бідолаху завалило рештками стіни. Батьки ледь встигли його відкопати… Жертвою прильоту став і старий велосипед сина.
Бачачи, що Ярик прийшов із другом, аби не образити Іллю, Марія Чорна дарує велосипеди обом. Другий планували передати якійсь дівчинці, але байдуже, кажуть кропивницькі волонтери, мовляв, вони в цих краях ще не раз побувають із подібними місіями.
– Це сталося 17 березня, – розповідає мама Ярика Тетяна про вибух ракети. – Була ніч, мені чомусь тривожно було, не спалося. Аж тут як якась хвиля – фіть! Кинулися його відривати, гукнули сільських хлопців на допомогу. Врятували дитину… Тепер немає де жити. Мешкаємо у хаті навпроти, пуста стояла.
Вуличне прізвисько батька Ярослава Сергія теж пов’язано із двоколісною технікою: віднедавна його кличуть велосипедним волонтером – чоловік при рашистах намагався допомогти немічним, а пересувався селом на велосипеді.
Чоловік пригадує, що тут були і ДНРівці, і кадирівці, башкири ще були. Спочатку відібрали велосипеди, потім – автівки й мотоцикли.
– Молоді полюбляли мотоцикли й велики, – продовжує Сергій. – А ще якісь таблетки ковтали, мабуть, бо очі мали такі скляні й могли не спати дуже довго. Гуманітарку свою давали, місяців зо три, а потім – живи як хочеш.
Раптом звіддаля чуються вибухи – прильоти десь за кілометрів тридцять, зауважує військовий із супроводу. Маємо надію, що прогноз комбата не справдився.
Вже вечоріє, ми їдемо далі. Андрій вмикає радіо. Вслухаємося в ефір – і зло бере: із динаміків доноситься паскудний московський акцент…
Осокорівка нас зустрічає похмурим виглядом. І річ не в тривожному синьо-пурпуровому небі на тлі спадаючих сутінок: по обидва боки на в’їзді в село розташовуються колись красиві двоповерхові будинки, білі, але осмалені стіни котрих проглядаються навіть у пітьмі. Гнітюче враження. Село явно не з бідних. Чого варта центральна вулиця, розділена на смуги рядом оригінальних стовпів із прекрасними ліхтарями. Дивує, що більшість плафонів – цілі, хоча навкруг розтрощене все. Щоправда, подекуди помітно дахи, які починають відновлювати. Тут, як дізнаємося пізніше, працюють будівельники, які за роботу грошей не беруть, лиш матеріали давай.
Зупиняємося біля двору пані Лариси, місцевої координаторки допомоги. За її словами, в селі зараз є приблизно три десятки дітей, тож привезені новорічні смаколики тут будуть дуже доречні. Гурт молодиків швидко береться до роботи – і за хвилин п’ятнадцять будка вантажівки порожніє. Як і в Хрещенівці, вручаємо адресний гостинчик, але не дитині, а батькові аж п’ятьох дітей. Юрій сором’язливо приймає дарунок, хтось це підмічає і «дорікає»: «Коли дітей робив, то не соромився».
Гучний сміх охоплює всіх і, здається, відлунює аж на протилежному березі Дніпра, де засіли убивці. То й нехай – хай виродки знають, що нас не зламати.
Фото автора