На головній площі в центрі Праги поряд із вепровим коліном, яке тут майже цілодобово крутять на вертелі для туристів, та вишуканими каретами для тих же туристів стоїть жовто-блакитний намет. Там збирають допомогу Збройним силам України. Я купую магнітик із зображенням української марки і кораблем за сто крон (це майже півтори сотні гривень) – бо яким ще може бути сувенір із Чехії під час війни в Україні?
Навколо нараховую п’ять українських прапорів – вони висять на щоглах біля адміністративних будівель, їх можна побачити у вікнах чи спущеними з балконів. Про Україну неможливо забути, де б ти не був – ні стоячи 16 годин в пункті пропуску Шегині на українсько-польському кордоні, ні отримуючи від волонтерів, які опікуються українськими біженцями, мисочку супу (ні, дякую, в мене все гаразд, я можу собі купити їжу!), ні дивуючись відсутності черг на АЗС…
«Ви перша, хто приїхав з України і не хоче розмовляти зі мною російською», – ламаною англійською каже таксист на місцевій автостанції, куди через дві доби курсування Європою таки приїжджає мій автобус. Згодом я зустрінуся ще з п’ятьма дівчатами, які мають такі ж самі погляди на застосування російської мови в побуті. Нам спокійно виділять перекладача з чеської, і ми принципово більше не підніматимемо цю тему.
У Празі мені пощастило побувати в рамках освітньої поїздки на тему усної історії, організованої Міжнародною асоціацією АМО для українських фахівців. Те, чим займається «Нова газета» (наші інтерв’ю та репортажі на тему краєзнавства і етнографії), а також наш волонтерський проєкт «Баба Єлька», цікаве не лише в Україні.
У перший день перебування в Празі мала можливість розповісти про діяльність проєкту «Баба Єлька» у напрямку дослідження усної історії та презентувати наш повноцінний культурний продукт – книгу «Смачна Кропивниччина», основа якої – наші усні інтерв’ю, записані під час експедицій Кіровоградщиною. Крім «Баби Єльки», Україну представляли науковці з Інституту національної пам’яті, журналісти зі Львова, викладачі історії з Полтави, Житомира та Рівного і наші колеги з львівського проєкту «Після тиші», присвяченого вивченню досвіду остарбайтерів та людей, що пережили заслання в Сибір. У кожного – своя тема зацікавлення, проте всі ми об’єднані спільною методикою роботи – це розлоге інтерв’ю зі співрозмовником, свідком важливих подій в історії України.
Від кінематографу до аудіоархіву
Разом із дослідниками усної історії з України в один із днів, виділених для навчання, ми мали щастя слухати лекції в Центрі візуальної історії МАЛАХ, розташованому у Карловому університеті. Центр виник у 2009 році у рамках діяльності фізико-математичного факультету (так, саме фізико-математичного!) і базується на трьох основних напрямках: дослідження, популяризація і освіта. Візуальний архів USC Shoah Foundation містить близько 55 тисяч інтерв’ю на 42 мовах, записаних у 90-х роках. Більшість із них присвячена темі Голокосту та геноциду різних народів, проте півтори тисячі з них стосуються української тематики (крім Голокосту, ще й Голодомор). Засновником архіву є… американський режисер Стівен Спілберг. Ідея створення архіву виникла після того, як його історичний фільм «Список Шиндлера», присвячений історії євреїв у часи нацистської Німеччини, отримав Оскара.
Доступ до архіву обмежений – щоб отримати можливість «поритися», потрібно отримати дозвіл і бути очно присутнім. Пошук в архіві надзвичайно зручний і деталізований – ввівши слово «Кіровоград» у поле пошуку, я знайшла кільканадцять відеосвідчень! (Одне з них – інтерв’ю Данила Зубовнікова 1922 р.н., який розповідав про початок Другої світової в Кропивницькому). Зовсім «знахабнівши», я спробувала пошукати за словом «Мала Виска» – і тут на мене чекав успіх – спогади чоловіка, батько якого партизанив на околицях мого рідного міста.
У Празі можливо знайти подібну інформацію зі швидкістю кліка комп’ютерної мишки. А в Україні?..
На жаль, подібний сервіс лише на зародковому етапі створення і в першу чергу через потребу потужних інвестицій та зацікавленості держави. (Можливо, якби доступ до архівів про злочини доби комунізму був відкритим, а самі архіви – представлені мультимедійно, і можливість війни в Україні була б меншою? Та це філософське питання – війна є, і те, про що дехто тільки здогадувався – про знищення українців як мету російської/радянської імперії, – сьогодні ворог заявляє чітко і вголос).
Сам Карловий університет теж вражає. Уявіть собі аудиторію, до якої ведуть двері в стилі ХІV століття, а в їдальні, розташованої у підвалі, після іспитів можна випити чеського пива, сидячи за широким дерев’яним столом під старовинною середньовічною люстрою. Жодного кондиціонера чи пластикового вікна! Здається, тут і несумлінних студентів не може бути – таким пафосом пронизане все навколо.
Про тоталітаризм тут знають змалку
У передостанній день освітньої поїздки до Праги ми побували в Інституті вивчення тоталітарних режимів. Це мозковий центр (аналог нашого Інституту національної пам’яти, до речі) створений у 2008 році для дослідження періоду несвободи у Чехії (Чехословаччині). Саме тут займаються державною політикою пам’яті, вивчаючи архіви безпекових служб. До речі, деяка частина документів вже оцифрована і є доступною для кожного чеха, який має цікавість до цієї теми (наприклад, шукає родичів).
Найголовніше, що нам варто негайно запозичити в чехів, – це методика вивчення епохи несвободи у школі. В Інституті є спеціальний відділ, який займається розробкою подібних уроків та методичних матеріалів для вчителів. Усі деталі нам розповів Петро Седлаков, очільник відділу освіти Інституту. Від початку заснування закладу тут створили Центр вивчення і популяризації знань про сучасну історію. Пан Петро розробляє навчальний матеріал на основі досліджень своїх колег, і ми могли пересвідчитися, наскільки цікаво і креативно тут уміють спонукати дітей до мислення. (Наприклад, для обговорення дітям вмикають документальний фільм 1971 року «Друзі з Москви», коли Брежнєв приїхав на 14 з’їзд компартії до Праги. Тут вчитель може запитати про все, що діти бачать на екрані, обговорюючи «дружбу» між країнами, піонерів і навіть знамениті на весь світ фірмові поцілунки Леоніда Ілліча).
Усі такі розробки уроків розміщені на онлайн-платформі, куди мають доступ і вчителі, й учні, при чому викладачі мають ще й додаткові методичні матеріали: карти, атласи, комікси, листівки, що завгодно, аби урізноманітнити процес вивчення такої серйозної теми.
Усе, що в теорії задумують у вищезгаданому Інституті, апробовується на пересічних чеських школярах.
Школа, в якій ми побували, щоб у цьому пересвідчитися, раніше була поділена на дві частини – для хлопчиків і дівчаток. Зараз бар’єру, звісно, не існує, про нього нагадують хіба що двері, які у свій час були наглухо зачинені, та два входи. А ще тут знають про війну в Україні і підтримують наших малих, змушених покинути свою рідну земельку. У коридорах з мотузочок звисають жовто-блакитні голубки (звісно ж, голубки миру), на дверях класів – наліпки зі словами підтримки. Дякуємо за це чехам.
Про особливості вивчння історії в празькій школі розповів Павел Мартиновський, який робить це більше 20 років. У Чехії існує так звана рамочна навчальна програма, на основі якої кожна школа має можливість розробляти власний план навчання того чи іншого предмета. Успішність закладу залежить у першу чергу від менеджерських здібностей директора школи та особистості вчителя (мабуть, як і в Україні). Причому в Чехії професія вчителя не дуже престижна насамперед через низький рівень оплати праці.
«Ми маємо необмежені можливості, у нас немає проблеми отримати матеріали, є проблема, як їх використати», – каже Мартін, маючи на увазі методику викладання історії для дітей. Він – прибічник використання методу усної історії, тому класичний підручник історії, в якому найголовнішим є текст, не викликає захвату в Мартіна. Натомість він використовує спеціальну онлайн-програму, де учень може отримувати завдання, додавати власні коментарі, прослуховувати звукові доріжки чи дивитися якісь відеосвідчення. Такими ж самими спеціальними є й підручники, над якими працювали викладачі з різних країн Євросоюзу.
(Мартін показав нам, який вигляд має сторінка уроку. Наприклад, на екрані з’явилося фото хлопчика, який відповідає біля дошки, на стіні – портрет Сталіна з чорною траурною стрічкою. Діти за фото мають здогадатися, який це може бути рік, які події в цей час відбувалися і т. д. Свої ідеї та місця, на які вони звернули увагу, школярі позначають певними символами та нотатками на тій же таки світлині). Після «екскурсії» уроком історії хочеться бодай на трохи стати учнем у такого креативного вчителя історії.
Після занять мали трохи часу пороздивлятися Прагу – спокійне комфортне європейське місто, в якому, здається, зараз більше українців, ніж чехів. (Тут усе казкове і вишукане, але коли у твоїй рідній країні війна, то ця ідеальність трохи дратує і нічого не можеш з собою вдіяти). Та все ж найголовніше відкриття, яке приємно вразило і додало оптимізму, – українська тематика на кожному кроці. Хай це буде прапор на ратуші чи просто намальований на стіні, але жовтий і блакитний в Європі сприймають за кольори свободи. Можливо, це суб’єктивно, але українців тут поважають за нашу впертість і сміливість (і це спостереження не з розмов у громадському транспорті, а з серйозних державних установ).
Біля відомої на весь світ стіни на честь Джона Леннона зараз розміщена інсталяція, присвячена миру в Україні (це сотні віршів, написаних людьми з різних країн, які вболівають за нашу Перемогу), серед сувенірів – чимало з українською символікою (проте трапляються і матрьошки).
Дорога додому була типово українською – спочатку черга на кордоні, адаптація до разючих відмінностей, довгі години очікування на заправці, незрозумілий чорний дим посеред зеленого поля і хор із однакових голосів додатку на телефонах пасажирів: «Увага! Повітряна тривога. Пройдіть у найближче укриття»…