Позивний «Зефірка». Художниця з Кропивницького долучилася до оборони України

Замість вишуканих суконь та взуття на підборах Інна Вішневська тепер носить пікселі на штанях і тактичні берци. Впродовж двох місяців війни вони стали повсякденним вбранням, каже Інна. У ньому вона їздить «у відрядження». Насправді, «відрядження» — це мандрівки до місць, які нещодавно були пеклом: Бородянка, Буча, Ірпінь, Гостомель, Ворзель та інші населені пункти поблизу Києва.

«Я з 24 лютого в добровольцем у теробороні Білогородської сільської територіальної громади (СТГ), — каже Інна. — Їжджу в райони, які відносяться до нашого ТРО Збройних Сил України. От до Бородянки, наприклад, виїздила на чотири дні. На Великдень приїхала, завтра знову туди, рятувати людей».

Інна працює парамедиком у медичній частині. Надає долікарську допомогу, розвозить продукти харчування та ліки, допомагає немічним людям, організовує евакуацію до безпечного місця. Днями, наприклад, вивозила матусь із дітьми, чоловіка зі зламаними ребрами, людей з інвалідністю.

В особливо тяжких випадках зв’язується зі «швидкою» та оформлює виклик. Тоді лікарі їдуть до конкретної людини та госпіталізують.

«У мене штабна машина, а також водій та охоронець в одній особі, — пояснює Інна. — Він відповідає за те, щоб я була повністю екіпірована, в “броніку”, зі своїм бойовим набором — щоб в екстремальних випадках надати мені допомогу. Він також парамедик, звати Сергій Шарунов (позивний Пілюлькін). Мій позивний — Зефірка».

Удвох Зефірка разом із Пілюлькіним від початку повномасштабного вторгнення російських військ до України здійснили понад 100 виїздів у складі мобільної патронажної служби. Фактично з першого дня війни вони працюють удвох.

«Війну я сприймаю настільки спокійно, що декого лякає мій спокій, — зізнається Інна. — Не знаю, звідки воно в мене береться. Колеги жартують, що я — адреналінозалежна наркоманка. Це, в принципі, ненормальна реакція, але я почуваюся спокійною як ніколи. Паніки немає».

Дійсно, на світлинах, які Зефірка викладає на своїй сторінці у фейсбуці, вона виглядає напрочуд тихо й лагідно. Якби не апокаліптичні краєвиди зі слідами бомбардувань та купами згорілої військової техніки, можна було б подумати, що це фрагмент екстремальної фотосесії. Насправді ж це жахливі реалії, які свідчать про воєнні злочини Росії.

«Мене війна вже дістала! — продовжує Інна Вішневська. — У мене вже немає сил, я хочу добить цю війну до кінця. Хочу попрацювати не лише в Київській області. Я вже була під Києвом на “передку”, а тепер мрію потрапити на схід. Але мене не беруть, хоча я п’ять разів просилася. Там моя батьківщина, моя мама, у мене там куми та родичі. Це моя земля».

Інна каже, що охочих потрапити на передові позиції в Донецькій області стільки, що люди готові заплатити гроші, аби туди потрапити й захистити свою Вітчизну.

Крім Інни в підрозділі служить ще одна жінка, санітарка. Каже: їй 65, але вона бойова, сильна, витривала. «Вона мені весь час каже: “Іннуська, ти тільки мене з собою візьми!”», — ділиться Зефірка.

Насправді, війна прийшла в життя Інни Вішневської двічі. До 2014 року вона з родиною жила в Донецьку. В її будинок поруч із Донецьким аеропортом потрапив снаряд.

«Від дому нічого не залишилося. Я виїхала від війни з дітьми до Кропивницького (тоді він ще називався Кіровоград). Мені треба було рятувати дітей, вони були ще маленькі. А зараз вони вже дорослі й самостійні, мають власні родини. А я можу абсолютно спокійно в режимі 24/7 присвятити себе Україні. У мене немає бажання зараз займатися нічим, крім моїх відряджень, поки не зрозумію, що наша земля вільна».

Інна каже, що рідні з розумінням прийняли її рішення.

«У нас це питання не обговорюється. Мама вирішила — мама зробила. Та я ні з ким і не радилась. Коли прибігаю на короткий час, рідні намагаються мене нагодувати, побалувати. На Великдень шашлик засмажили. Невістка зробила мені масаж обличчя, приготувала ароматичну ванну. Діти закинули в машину мої речі, випрали».

За тиждень до війни Інна з чоловіком переїхали до невеличкої кімнати, яку придбали у кредит у Білогородці. Перед цим вісім років жили у Кропивницькому, змінили кілька квартир.

«Весь цей час мріяли про власне житло, — мовить Інна. — А коли воно з’явилося, прийшла війна. Лише тиждень ми пожили удвох із чоловіком у новій квартирі. А тепер у нас на 18 квадратних метрах із туалетом, ванною та кухнею включно живе купа народу: двоє синів зі своїми дружинами, донька, три собаки, дві евакуйованих шиншили, два кота і пацюк. Виходить семеро дорослих людей і вісім тварин».

Шпіца їй подарували під час евакуації з Бучі. Інна каже: коли побачила песика, зрозуміла, що нікому його не віддасть. Забрала додому і назвала… так само Зефіркою. Бо такий же милий і пухнастий, як господиня. Шиншил та пацюка привезли з Гостомеля. Виходить справжній Ноєв ковчег.

«Цілий місяць ми їздили до чоловіка, який перебував в передінфарктному стані, а там у коридорі на холоді стояла клітка з шиншилами та пацюком. Ми раз заїхали, два. Бачу — звірята занедбані. Я й запропонувала їх забрати», — розповідає жінка.

Їй телефонують незнайомі люди і просять вивезти домашніх улюбленців із квартир, господарі яких виїхали або загинули. В деяких випадках тварин віддавали старенькі, які вже не мали сил за ними доглядати. Врятованих котів і собак відвозять до притулку.

Їздять парамедики по найбільш покинутих місцях, іноді беруть із собою поштарку, представника сільської ради чи місцевого фельдшера.

Перший виїзд «туди» був, щойно звільнили Ірпінь. Але були прильоти й по Білогородці, де Інна живе та веде соціальну службу. Сусідів забезпечила ліками, продуктами, до комплектування соціальних пайків долучила всіх знайомих і членів родини.

«Мої дівчата сусідів підгодовували, ночували в старенької бабусі, щоб та не лишалась сама. Домочадці також допомагали: там погодувати, там розігріти, там заспокоїти. Бо літні люди зовсім загубилися», — каже парамедик Зефірка.

Серед її підопічних — люди з пролежнями, пацієнти, які не можуть самостійно ходити та говорити. Багатьох не можуть госпіталізувати, бо лікарні переповнені. Побачивши своїх рятівників, люди виходять назустріч, плачуть і радіють. Кожен чекає теплого слова чи будь-якого знаку уваги.

«Пілюлькін у нас “злий поліцейський”, а я добрий, — сміється вона. — Старики й діти, звичайно ж, туляться до мене. А щойно на горизонті з’являється хтось підозрілий — тоді відповідальність на Сергієві».

Звісно, небезпечно їздити там, де ще кілька тижнів тому горіла земля і йшли жорстокі бої. Російські окупанти, відступаючи, залишили розряжки та мінні поля. Тому рухаються вкрай обережно. Напарник Інни, водій і парамедик Сергій Шарунов, ретельно оглядає дорогу і дотримується всіх можливих засобів безпеки.

Інна зізнається, що не дуже любить одягати бойовий бронежилет. Він дуже важкий для неї, 32 кілограми. Це рівно половина ваги Зефірки.

«У мене було два бойових виїзди, коли треба було повністю екіпіруватися. Хлопці сказали: “Або ти їдеш у спорядженні, або не їдеш взагалі”. Натягнули, питають: “Можеш ходити?”. “Можу”, — відповідаю. А загалом той “бронік”, який я ношу зараз, менш громіздкий, для захисту від неадекватних осіб. Ми возимо різні медичні препарати, тому бронежилет – необхідна річ».

На жаль, про живопис — улюблене хобі, яке свого часу врятувало Інну після вимушеного переїзду до Кропивницького, довелося забути. Сьогодні вона має намір свої картини продати, а виручені гроші передати на потреби Збройних Сил України. Але людям зараз не до мистецтва, тому полотна чекають на своїх шанувальників. Втім, іноді вона все ж малює разом із білогородськими дітьми в підвалі під час бомбардувань.

«Щоби трохи їх відволікти, я проводила заняття. Під час повітряних тривог ми робили колажі, малювали», — каже вона і показує зворушливу записку від однієї зі своїх підопічних. На ній — слова подяки, від яких на очі навертаються сльози.

Та Зефірка не розкисає. Вона сміливо, без сентиментів приймає виклики долі. Каже, раніше любила поніжитись у ліжку, а зараз прокидається вдосвіта, щоби вчасно виїхати і не застрягнути в пробках. Хоча їхня з Пілюлькіним машина вважається спецтранспортом, треба дотримуватися черги на дорозі. На відновлення зруйнованих міст і сіл їдуть не лише вони, а й еменесники, електрики, медики, газівники.

На запитання: «Коли ти повертаєшся додому?» чую відповідь: «Практично не повертаюся. Штаб розташований поруч, я там часто ночую і фактично живу при штабі. Останні два місяці прожила в бомбосховищі, бо там перебувало близько 50 моїх підопічних».

На жаль, доводиться не лише допомагати, а й ховати товаришів та побратимів. Під час боїв під Києвом загинули двоє хлопців, а потім був приліт, який забрав життя однієї дівчини, а другу тяжко поранив.

У дні, сповнені тривог і печалі, Зефірка все одно знаходить приводи для радості. Вона зізнається: «Мене радує, що глобально ми перемагаємо. Я бачу результат своєї праці, люди відновлюються й потроху оживають. Вони чекають допомоги від нас і отримують її з вдячністю. Я бачу, що я потрібна».

Зефірка зізнається, що лякають її не обстріли, а те, що в мирному житті може настати штиль і вона себе втратить. Її природа прагне завжди бути затребуваною. Тому вона мріє не переставати служити людям, щоб її родина почувалася захищеною в рідній домівці.

«Щоб був такий куточок щастя. Хочу приносити користь країні, людям, бути затребуваною цілодобово і без вихідних. Якщо цього не зможу знайти в Україні, то шукатиму місце на планеті, де зможу себе реалізувати», — ділиться вона і просить мене вкотре наголосити в статті: ми працюємо разом у команді.

Команда — це парамедики Сергій Шарунов (Пілюлькін) та Інна Вішневська (Зефірка), які працюють у тилу і на виїзді з перших днів війни, надаючи долікарську допомогу постраждалим людям.

Наостанок вона звертається з проханням: «Напиши про наших хлопців із Тероборони! Вони просто неймовірні! Для них ми з Сергієм розвезли по Білогородському ТРО індивідуальні аптечки. Кожному бійцю на блокпосту вручили аптечку з бойовим лідокаїном, турнікетом. Самі шукали препарати, самі комплектували й розвозили, показували як користуватися».

Сьогодні, незважаючи на те, що ворога вибили з Київської області, потреби тероборони лишаються актуальними. Важко з фінансами, ще важче з забезпеченням. Захисникам потрібні каремати, спальні мішки, панчохи та спідня білизна, футболки, легке взуття, медикаменти, турнікети.

«Наші хлопці їдуть на Схід, захищають Луганськ і Маріуполь. Ми готуємось у відрядження на тимчасово окуповані території, потрібно відвезти бійцям все необхідне. Бо що таке для солдата упаковка панчох? На передовій прати ніхто не буде, поносили — викинули. Тому змінний одяг потрібен постійно. А також глюкометри, тонометри, пульсометри, побутові кардіографи, щоб робити кардіограму на виїзді», — перелічує Зефірка потреби тероборонівців.

Каже, що спонсорам та добродіям завжди раді. Кожен допомагає мірою сил і можливостей, але результат буде один: перемога.

Людмила Макей для Geneva Solutions.

Залишити коментар:

коментар