Того дня ми виїхали з Кропивницького ще до світанку. У ранковій пітьмі авто «Нової газети» з командою «Баби Єльки» мчало вологою від роси дорогою до Нерубайки Новоархангельського району. У це село нас запросила Світлана Понякіна, яка давно живе у Франції і працює в Національному демографічному інституті.
Пращури дівчини походять із Нерубайки. Тут в дитинстві жила її мама Марія Понякіна (1945 р.н.) та досі мешкають деякі родичі. Сама ж Марія Яківна, яка з молодих літ проживає в Малій Висці, із радістю погодилася стати агентом «Баби Єльки» і провести нас затишними вуличками Нерубайки, познайомити з її старожилами.
Смачні спогади з дитинства
Дорогою Марія Яківна ділилася дитячими спогадами про рідне село і його мешканців. Каже, Нерубайка раніше була велелюдною. Тут навіть після війни було багато дітей – навчалися по 25 і більше дітей в класі у дві зміни. Батьки Марії Яківни обоє мали попередні шлюби. Батько воював на фронті, був поранений в ногу і комісований. Його першу дружину під час війни застрелили німці, бо неправильно дорогу перейшла. Тож він лишився сам із двома дітьми.
Овдовіла і матір Катерина, лишившись із донькою на руках. Об’єднані горем, вони зійшлися, побралися, народили четверту доньку – Марійку. Та щастя було недовгим. Через кілька років у віці 36-ти Яків помер від інсульту. Найменшій доні на той час було лише 4, тож батька вона майже не пам’ятає.
Катерину, яка знову лишилася сама, але вже з чотирма дітьми, підтримували її батьки – Настя і Арсеній. Бабуся Настя була дуже набожна, часто водила онуків до церкви, вчила причащатися, а сільський батюшка на свята завжди освячував їхню хату.
«Коли по радіо передали, що люди полетіли в космос, бабка вигукнула до мене: «Не вір! Не вір нікому! Хіба Бог пустив би їх на небо?!». Отак сильно вона вірила…» – пригадує Марія.
А найсмачніші спогади її дитинства – це кисле молоко з хлібом і суп з котлет.
«Зимою робили котлети. Без цибулі, без хліба та інших добавок. Складали у великий казан і заливали смальцем. Цей казан стояв у холодній хаті, – згадує вона рецепт. – Як варили суп, то брали по кілька котлет і кидали в юшку. І такий той суп смачний був!».
Також на зиму квасили багато капусти. З-поміж інших буденних страв був борщ і драники, обсмажені на сковороді і тушені в печі.
А жодне весілля в Нерубайці у той час не обходилося без затірки з молоком: «Робили домашню лапшу (вода, мука, сіль, яйця (в кого були) – замісили, розкатали величезні круги, сушили їх на подушках, а тоді скручували трубочками і різали на смужки. Кип’ятили молоко, щоб було аж таке… оранжеве. На ньому тоді з’являлася шкірочка рожево-коричнева. У тарілку насипали вже зварену лапшу і заливали пряженим молоком. І до цієї страви співали: «Дайте нам того трошки, що висять ножки з ложки!».
Згадала Марія Яківна й обрядову пісню, яку на весіллі співала теща до зятя:
ти ж мені не поганий.Ти ж мою дочку любиш,
ти ж її приголубиш.Таку гарну-молодесеньку,
як ту квітку червонесеньку!».
Співоче подружжя з Нерубайки
Три дочки, сім онуків, одинадцять правнуків і шістдесят років подружнього життя – це перше, що ми дізналися про Василя і Ганну Слюсаренків. Їхня затишна оселя схожа на музей народної творчості. Куди не кинь оком – всюди вишивки, ікони, старі й сучасні сімейні фото.
Одразу привернув увагу вирізьблений на сволоку оберіг – Хрест Голгофи.
Такого ми ще не бачили під час експедицій «Баби Єльки». Дід Василь розповів історію його появи:
«Був у мене вітчим – дід Спиридин. Бо батько мій на фронті помер. І як хату строїли (у 1960-му), а цей сволок ще на землі був, то вітчим сказав, що хоче цей оберіг зробити. І зробив».
Ганна і Василь обоє народилися 1936 року. Дитячі і молоді роки Василь Трохимович згадував неохоче. Сказав лише, що раніше люди були дружнішими, кучнішими і багато-багато співали, а зараз – і поспівати нема з ким (натякає на своїх однолітків, чимало з яких вже на тому світі).
«Ми з бабкою удвох найкраще співали!» – хвалиться дід Василь, і подружжя, не змовляючись, заводить пісню:
«Ой у полі дві тополі,
Де не скошена трава,
Там стояло дві подружки,
Гірко плакала одна. (2)
– Ой подружко, дорогая,
Шо я хочу попросить,
Помири мене з миленьким,
А я тобі заплачу. (2)
– Ой подружко, дорогая,
Як я буду вас мирить?
Як я гляну я на його,
В мене серденько болить». (2)
Ганну Григорівну (дівоче прізвище Цимбал) життя особливо не балувало: батько загинув на війні (похований десь у Ростовській області), а мама з трьома дітьми страшно бідувала. Під час війни у їхній маленькій хатинці зупинилися німці. Коли окупанти пішли далі, лишили село пустим і голодним. Їм на зміну прийшли інші. На той час у хаті Цимбалів нічого, крім води, не було.
«Приніс один німець котелок з обідом і хліба тако кусок. А ми на печі… А він поклав на стіл і пішов. А я кажу хлопцям: «Піду до його та хоч кусочок хліба візьму». Злізла з тої печі, підійшла до того стола, взяла вломила кусочок його хліба, а він двері годчиня… То він мене як ухватив за ноженята та як бахнув мною гоб стіну! – пригадує небезпечну витівку Ганна Григорівна. – Та шоб не другий німець, той би мене убив. Як убіг, як ухватив же його і зразу його викинув і став плакати. Показує мамі карточку, шо «у мене ж тоже осьо двоє діток і тоже ж може ваші будуть так робити».
Засіли в її пам’яті і спогади про бомбардування Нерубайки. Тоді всі ховалися по льохах, яких у селі було не так вже й багато. То її маму Марію люди не хотіли у льох пускати, бо гидували, що малі діти будуть потребу справляти – смердітиме.
Лише чудом і з допомогою маминого брата родина Цимбал пережила повоєнний голод 1947-го.
Майже рік дядько час від часу присилав родичам по кілька кілограмів різних круп і гроші. Завдяки цьому жінка з дітьми пережила голод.
Всі ці роки, із самого дитинства, поруч з Ганною і її родиною завжди був Василь. Їхні матері разом працювали в колгоспі, а діти сиділи за однією партою в школі, удвох пасли колгоспних «говець». Чотири роки дівчина чекала на нареченого з армії, а той часто присилав «карточки» (фото), «шоб помнила, кого жде».
Ганна Григорівна каже, що ще в дитинстві полюбила свого судженого. А він віджартовується: «А я й досі не поняв, шо люблю. Але 60 років якось прожили!».
Весілля досі обоє пам’ятають, ніби то було учора, а не понад півстоліття тому.
Почали, традиційно, в четвер. Тоді сходилися коровайниці – коровай пекти (замолоду Ганна і сама була коровайницею). Наступного дня збиралися кухарки страви готувати: холодець, картоплю і капусту, борщ і затірку. У суботу одружувалися і з того дня гуляли то в хаті молодого, то молодої – цілих два тижні. І постійно співали.
Розповідаючи про весілля, Ганна і Василь й самі починають наспівувати різних весільних пісень:
«Кухарка-господиня добрі борщі зварила.
Бураки не вкипіли, по зубах рипіли!»«Прийміть собі цеє…,
Прийміть собі цеє, дайте нам другеє!
Дайте нам того трошки,
що висять з ложки ножки!»«Де той дядько Йосип?
Де той дядько Йосип,
що горілку носить?
Під полою тисне –
нехай вона йому стисне!»«Мати й умлівала,
Мати й умлівала, сина проводжала.
Сина проводжала по свою невістку.
Ввечері прийдемо, невістку приведемо.
Висока, як ліщина, червона, як калина!»
Нагомонівшись, згадуємо про світлини, яких у Слюсаренків чимало – і в сучасних рамочках, і вбрані у вишиті рушники. А Василь Трохимович дістав з шафи ще й товстезний альбом. Там не злічити карток, починаючи з кінця 40-х років. Найбільше – із весіль, де наречені у сірих чоловічих піджаках і воскових вінках, а всі бояри з великими букетиками з паперових квітів і довгих стрічок. Є й армійські світлини Василя, і школярські Ганни. І про кожну старенькі готові розповідати окремі історії, бо кожне фото для них – то ціле життя.
Кілька карток разом із декоративною доріжкою і рушником, вишитим ще Марією Цимбал у 40-х роках, щедре і гостинне подружжя Слюсаренків передало до музею «Баби Єльки».
Про голодну Україну і кашу з черв’яками
Заходимо юрбою в невеличку дуже світлу кімнатку, де живе бабуся Марія. Вона поправляє біленьку хустку на чолі і трошки з острахом дивиться на нас. Поряд крутиться волохате кошеня, треться об бабусині зморшкуваті руки.
Марія Євдокимівна Ковбаса (у дівоцтві Тараненко) народилася в далекому 1926-му. Її сім’ю добре знали в Нерубайці. Вже й не злічити, скільки поколінь Тараненків жили тут. Марія Євдокимівна каже – більше чотирьох. Батько Євдоким Васильович Тараненко працював конюхом то в колгоспі, то в сільраді, був бригадиром. Мама Домка трудилася на ланках, а ще на весіллях куховарила. Жодне свято у селі не обходилося без її випічки.
«Пряники пекла, пиріжки… Брали хміль, запарювали з висівками. Тоді капочку дріждів туди, якщо десь є. І тоді замішували-замішували і розставляли, щоб вони висохли. Муки ніякої не добавляли… – пригадує її внучка Галина. – А пекли прямо на чаріні, бо не було деків ніяких».
Родина мала 15 соток, із яких вимушено здавала врожай у колгосп. Цей клапоть Домці та Євдокиму виділив свекор – дід Василь із власної землі. Сам же не довго прохазяйнував:
«Викинули його з хати, будто куркуль. А там нічого не було! Корейка ото вдітися і всьо! І робив же, здавав же той хліб!» – бідкається Марія Євдокимівна.
Вона на власні очі бачила, як радянські «активісти» розправилися з її дідом – ховалася тоді в копиці соломи. А весь зібраний на полі врожай батько, щоб не піти слідом за дідом, зібрав у мішки і повіз на Тальне (туди на пункт збору його направив голова сільради, погрожуючи розправою).
А після цього в хліборобській Україні настав голод.
«Помню, батько був на конюшні коло коней. Нема ж чого їсти, коні здихали… Та стали різати тих лошаток», – зі скорботою в голосі мовить бабуся Марія.
Тікаючи від голоду, подружжя взяло дітей і гайнуло в Луганськ до дядька Олександра (батькового брата). Там влаштувалися працювати на будівництво й орендували кімнатку у татарина.
«Там всьо було! Всьо є їсти! І тепло. Плита горить цілий день. Харашо!» – пригадує Марія життя у місті.
Те, що українських хліборобів умисно голодом морили, було зрозуміло вже тоді. І міські жителі Донбасу аж ніяк не переймалися долею жителів сільської частини України.
Родина Тараненків теж шикувала в місті не довго. У 33-му з Нерубайки прийшов лист. Сусіди повідомляли, що їхню хату і землю будуть розбирати. Щоб не втратити таке-сяке майно, Домка і Євдоким вирішили повернутися додому. Приїхали не з пустими руками. Заробленими в Луганську пожитками ділилися з родичами і сусідами. Попололи бур’яни коло хати, засадили город кабаками й кукурудзою. А коли привезені харчі скінчилися, а купити не було де – їли бур’янець, виварювали корінці.
Ледве сім’я стала на ноги, як спіткала їх нова біда – репресії.
«Батько тоді в сільраді їздовим був. Тоді ж не було машин. Кіньми тіко в район треба було їхати (селище Підвисоке тоді було райцентром – Ред.), – пояснює Марія Євдокимівна. – 9 лютого 38-го року поїхав батько в район і не вернувся. А тоді бачу йде ше чоловік такий, вдівся гарно. Пилипа Мамая батько. Пішов до сільради і не вернувся він. То в нас 27 душ взяли тоді».
Повезли нерубайських чоловіків в Умань. Тримали там два тижні, допитували. А звідти – у заслання в морозну й безлюдну російську північ. Додому ніхто з них так і не повернувся.
Лише через понад двадцять років, коли брат Марії Григорій сам став головою сільради, він дізнався, що їхнього батька-колгоспника репресували, бо він нібито не хотів у колгосп іти і куркулем був.
У 1940-ві сім’я Тараненків майже розпалася. Син Гришка пішов воювати. Був зв’язківцем. А дочку Марію окупанти вивезли в Німеччину. Працювала на фабриці Гройсмана разом зі ще двомастами дівчатами з України. Годували їх раз на день шматочком хліба чи кашею – «мисочки такі манюні-манюні і черваки ходять зверху». Бабуся досі не знає, яким дивом їй вдалося вижити на тих харчах.
А коли війська союзників перейшли в активний наступ і американці зайняли частину Німеччини, робітників фабрики погнали в концтабір «на ліквідацію». Врятувалися українки тоді завдяки американцям, які почали бомбардувати те містечко. Полонені розбіглися в різні боки, збилися в гурти, щоб хоч якось вижити. Марія ще з десятком утікачів переховувалася в лісочках, голими руками грабала картоплю на полях, виходила в містечко просити в німців хоч шматочок хліба. Так і пережила війну.
Та навіть після повернення додому доля її не щадила.
Марія й Антон прожили разом зо два роки. Чоловік до неї дуже добре ставився, ніколи навіть не крикнув. А помер, коли вона була вдруге вагітна. З горя хотіла зробити аборт, але бабка не дозволила. Так і лишилася на все життя сама з двома дітьми.
Та незважаючи на всі біди, які довелося за свій довгий вік пережити Марії Ковбасі-Тараненко, вона часто співала. Була виводчицею з потужним верхнім голосом. Співала до глибокої старості, доки не впала і сильно травмувала шию й спину. Із того часу – ледве розмовляє. Але для «Баби Єльки» вона пригадала давню наспівку, якою забавляла своїх маленьких дітей:
«Ой дівчино Ганно, товар ми віддаймо.
Нехай товар попасеться, а ми погуляймо!».
На кому тримається сільська культура
Культура у сільській місцевості тримається на невтомних ентузіастах, які працюють фактично за копійки, а віддаються сповна! Такими є прекрасне подружжя Михайла і Світлани Крощенків, з якими ми познайомилися в Нерубайці. Завдяки їм тамтешній Будинок культури просто вражає своїм розмахом і розмаїттям народних талантів. Не вистачає хіба що фінансування і… системи опалення.
Михайло – місцевий хлопець, якого занесло на навчання аж на російський Далекий Схід. Там він познайомився зі Світланою. Після закінчення вишу молода сім’я оселилася в Нерубайці. Але місця у сфері культури їм не знайшлося. Близько десяти років їм довелося працювати далеко не за спеціальністю, щоб врешті зайнятися улюбленою справою – очолити сільський Будинок культури і взятися за його розвиток.
У Нерубайці родину Крощенків дуже поважають, адже всі святкування відбуваються завдяки їхній невтомній праці, фантазії та ентузіазму. А місцевий БК може похвалитися численними аматорськими, юнацькими і дитячими творчими колективами, які не раз отримували нагороди на регіональних і державних конкурсах.
Серед них творчий колектив Нерубайського будинку культури «Надія», який працює вже 11 років. «Зійшлися ми, бо наші батьки, діди-прадіди завжди вдома співали і цю любов до української пісні нам передали. Пісня нас об’єднала в єдиний колектив, ми відчуваємо один одного і піснею свої почуття передаємо!» – каже художній керівник Надія Герасимівна Бакаєва, яка співає все життя. Репертуар у жіночок різноманітний – народні, обрядові, козацькі, сучасні пісні.
Нам вони заспівали свою улюблену «Зоре моя вечірняя», старовинну колядку «Дівная новіна» та з десяток весільних приспівок.
Окрім своїх пісень «Надія» поділилася з «Бабою Єлькою» цінним сімейним скарбом: Надія Бакаєва передала до майбутнього музею сорочку своєї бабусі Панасенко Олександри Петрівни, яку та вишивала і носила ще в 1930-х роках.
Поповнився фонд і подарунками від Будинку культури. Так Світлана Крощенко зі свого багатого гардеробу передала «Бабі Єльці» старовинний жіночий кожушок-плюшку, яку у селах ще називали московкою.
А ще ми нарешті на власні очі побачили і приміряли спідницю-тетянку, якою «модничали» жінки у першій пол. ХХ ст. А до неї – вишитий передник. Все це колись належало Зборовській Галині (1927 р.н.). Жінка шила і вишивала все своїми руками, а в літньому віці – передала у власність громади. Звідти її спідничка за покликом щирих сердець нерубайців перекочувала до музею «Баби Єльки».
Попри те, що в Нерубайці ми провели майже весь день, це затишне і привітне село залишилося для нас непрочитаною книгою. Бо тут що не хата – то скарбниця, що не людина – то талант. Про місцевих вишивальниць, виконавець, коровайниць, столярів ходять легенди. А неймовірні історії життя тутешніх старожилів обов’язково слід зберегти на сторінках історії Кіровоградщини.
Читайте також: Про жорстокі розстріли, голодні роки і старовинні пісні – “Баба Єлька” побувала у Кримках
Фото Майкла Ендрюса