“Успіхи по службі німців, звичайно були сумними для національного самолюбства [росіян. – С.Ш.] і частково пояснюються чіпкістю німецької породи, але, правду кажучи, в той час, як росіяни [гусари. – С.Ш.] більше займалися биттям євреїв, пиятикою і картами, німці дисципліновано виконували свої службові обов’язки. Вони отримували у себе в краї і краще домашнє виховання. За акуратність їх, здається, власне і не любили…”. (Скальковскій К. За годъ: Воспоминанія. Историческіе очерки. – Публицистика. – Всячина. – Дневнікъ. – Меланхолика. – Путевыя впечатленія. – Санкт-Петербург., 1905 р.).
Німці, інші іноземці та їхні нащадки відігравали помітні ролі у заснуванні міста на Інгулі – Єлисаветграда. Саме вони командували спорудженням фортеці св. Єлисавети та гарнізоном, обрали назву для нашого міста, а потім керували ним, розбудовували і робили схожим його на справжню європейську оазу в степу.
Будівництвом укріплення керував інженер-полковник Менцеліус. Серед комендантів фортеці були Юст, Ірман, Корф, Герінг, Дувінг, Петерсон, Гессій, Фрігель (виконуючий обов’язки). В школі для офіцерських дітей при укріпленні вивчалася німецька мова (учитель Корнеліус). З-поміж командирів гарнізонних батальйонів Єлисаветграда зустрічаємо прізвища Маркварта й Каннеберга. З усіх 9 комендантів створеної 1764 року Єлисаветградської провінції, німцями були 5: Фрізель, Корф, Герінг, Гессій, Дувінг.
Саме німкеня цариця Катерина ІІ, назвала наше місто на честь своєї попередниці цариці Єлисавет (насправді її ім’я – без літери «а» наприкінці) Романової.
У 1833 –1852 роках в міській думі головували Андрехт, Поппе, Гайлі, в 1854 – 1864 роках поліцмейстерами служили Тигерстет та Герценберг. 1842 року почалося брукування міста за підрядом, отриманим відставним полковником Штральбертом.
Домінування німців, інших вихідців із зарубіжної Європи, їх нащадків спостерігалося в керівництві другого резервного кавалерійського корпусу в Єлисаветграді під час аракчеєвських поселень. У 1835 – 1850 роках командиром корпусу служив генерал від кавалерії барон Дмитрій Остен-Сакен, учасник всіх воєн Росії з 1812 по 1855 роки. В “Історичному нарисі м. Єлисаветграда” О. Пашутіна йдеться, що йому, як корпусному командиру і начальнику військового поселення, місто завдячує будівництвом, зокрема, міських присутніх місць (приміщення теперішніх обласних ради і держадміністрації), великого мосту через р. Інгул, розведенням міських садів і бульварів, засадженням деревами передмістя та вулиць В. Пермської й Петрівської (тепер – Шевченка), початком брукування.
У свята й неділі генерал Д. Остен-Сакен із сім’єю й штабом ходив до Успенського корпусного собору (тепер на тому місці – міськрада). За його дорученням архітектор Достоєвський, який називав Остен-Сакена ідеально чесним, зробив креслення решітки для збудованої церкви Покрови пресвятої Богородиці на Ковалівці. Наближеним до нього був відставний полковник Поппе, який, зокрема, вирішував питання здачі в оренду частини генеральського помістя “Притулок” (у ньому командир житиме, вийшовши у відставку).
Генерал любив бали в міському зібранні з хорошим струнним оркестром, вважаючи їх важливим засобом єднання і пожвавлення життя громади. Влітку відправлявся до казенного (міського) саду, де знаходилася дача в “готичнім смаку”. Він опікувався і впорядкуванням усього саду. Д. Остен-Сакен цікавився організацією землеробського господарства в регіоні.
Цікавою є історія нагородження Остен-Сакена. Одного разу, помітивши, що його військо “погано” ходило церемоніальним маршем за поганої погоди, він наказав робити це саме в негоду. Але вийшло так, що 1847 року церемоніальним маршем залишився невдоволеним прибулий до міста сам цар. Зате маневри військ виявилися вдалими, за що Остен-Сакен отримав з його рук Володимирську стрічку. 1864 року саме цей німець став першим почесним громадянином Єлисаветграда.
Командир корпусу спочатку був одночасно і начальником Новоросійського військового поселення. 1849 року ці посади розділили і звідтоді “особым” начальником над Новоросійськими військовими поселеннями до їх ліквідації на початку 1860-х років був генерал-лейтенант Пістелькорс. Фон Гольфрейх, який після Остен-Сакена став корпусним командиром, симпатизував своїм одноплемінникам-німцям, “котрим і був наповнений його штаб”.
Про цього генерала від кавалерії, ад’ютанта Барклая де Толлі в російсько-французькій війні добре відгукується мемуарист К. Скальковський. Невдовзі й того замінив генерал від кавалерії барон І. Оффенберг. Дослужившись до цього звання і маючи дружину-росіянку, він так і не оволодів повною мірою офіційною мовою імперії Романових. Командир використовував своє службове становище, турбуючись про дозвіл на будівництво в місті церкви рідної йому лютеранської віри. Найбільші пожертви на збудовану 1854 року в Єлисаветграді кірху зробили генерали Фітінгоф та Кноринг.
Із 1845 року і на час будівництва військового містечка начальником штабу 2-го кавкорпусу служив В. Лауниць, учасник турецької (1828 р.) та польської (1831 р.) кампаній. Тодішній архітектор Достоєвський пише, що в місті одні називали його пасторським синком, вірогідно через терпляче прагнення до досягнення підвищень і багатства, інші – скаженою собакою. Згодом він став начальником штабу всієї резервної кавалерії в Кременчуці і вже приїжджав до Єлисаветграда у якості вищестоящого керівника. На 1849 рік начальником корпусного штабу був генерал граф Ламберт.
Подібним був етнічний склад командирів, старших офіцерів у підпорядкованій Єлисаветграду дивізії та полку в Крилові (згодом затоплений Кременчуцьким водосховищем), де служив поет П. Фет: начальник дивізії Фітінгоф, одружений “на остзейській графині”, полковий командир барон К. Бюлер, ескадронні командири Р. Крюднер та Оконор, генерал А. Ессен, майор Вейнберг, полковий ад’ютант Бедер, поручик Екельн (будинок власника з таким прізвищем знаходився в центральній частині Єлисаветграда).
Ми не беремося стверджувати, що абсолютно всі вищезгадані військовики були етнічними німцями. Але це не завадить дійти висновку про їх помітне, чи й визначальне місце в ряді періодів, перш за все військової історії Єлисаветграда, а також його благоустрою за перші 100 років існування.
Сергій Шевченко (кандидат історичних наук, краєзнавець),
для Першої електронної газети.