Написати цю студію мене змусила стаття кандидата історичних наук, доцента Євгена Дементова «Єлисаветград і Марко Кропивницький», розтиражована у ЗМІ. Суть її зводиться до того, що начебто «більшість мешканців колишнього Кіровограда не сприймають нову назву міста, брутально нав’язану українським парламентом» (від усіх попередніх назв – Єлисаветград, Єлисавет, Зінов’євськ, Кірово, Кіровоград – вони, мабуть, були у захваті). Що до вподоби кропивничанам, мені важко судити, оскільки я не є мешканцем цього чудового українського міста. У згаданому дописі мене заділо відверте маніпулювання фактами. Дослідженням життя і творчості Марка Кропивницького я займаюся понад двадцять років. За цей час написав на цю тему близько сотні наукових праць (монографії, навчальні посібники, статті), щобільше, захистив докторську дисертацію «Марко Кропивницький і українська драматургія другої половини ХІХ – початку ХХ ст.». Відтак, сподіваюся, що на основні питання, порушені Є. Дементовим, зможу дати кваліфіковану відповідь.
Мета статті пана Дементова – довести, що нова назва міста не тільки жодним чином не обґрунтована, а й сама постать М. Кропивницького не настільки масштабна, аби його ім’ям називати аж цілий обласний центр. Автор допису загалом ставить під сумнів те, що М. Кропивницький належить до когорти видатних єлисаветградців, оскільки для цього «він мав або народитися в цьому місті, або саме на час його проживання в Єлисаветграді повинен був відбутися його найбільший творчий злет». На думку автора розвідки, драматург жодному із цих критеріїв не відповідає. Народився, мовляв, хоч і на Єлисаветградщині, але все-таки не в самому Єлисаветграді. Ну а «щодо проживання в Єлисаветграді, то він постійно проживав в ньому лише близько двох років, навчаючись в реальному училищі та працюючи дрібним чиновником в міських установах», потім бував тут «лише під час гастролей та гостюючи у друзів та знайомих». Більше того, Є. Дементов імперативно стверджує: «Ніякого українського театру корифеїв як такого (в розумінні єдино діючого театрального колективу) ніколи не існувало – це міф».
Передусім хочу акцентувати на тому, що М. Кропивницький ніколи не навчався в Єлисаветградському реальному училищі. Освіту хлочина здобував у Бобринецькій повітовій школі (1853 – 1856 рр.), а потім три семестри (1862 –1863 рр.) як вільний слухач відвідував юридичний факультет Київського університету імені св. Володимира. Більше в жодних освітніх закладах він не навчався (якщо, звичайно, не брати до уваги приватну школу М. Рудковського).
Дійсно, М. Кропивницький народився в Єлисаветградському повіті, а в повітовому центрі певний час працював чиновником. Чи дає це підстави назвати його ім’ям колишній Кіровоград? Давайте звернемось до відповідних аналогій. Наприклад, І. Франко теж народився не в Станіславі і ніколи постійно там не мешкав. Не набагато більше причетні до колишніх Проскуріва Б. Хмельницький і до того ж Єлисаветграда С. Кіров. Список, ясна річ, можна продовжувати.
Варто звернути увагу на те, що українські актори в ті часи ніколи подовгу не мешкали на одному місці. Обумовлено це було двома важливими чинниками. По-перше, цього не дозволяв робити бідний на якісні п’єси репертуар українського театру. Крім широковідомих п’єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка та близько десятка драм і комедій інших авторів, у тому числі самого Кропивницького, на початку 1880-х років практично не було пристойних драматичних творів. Таке важке становище пояснюється тим, що національне театральне мистецтво (як і вся українська культура загалом) постійно зазнавало різноманітних утисків і обмежень з боку російського царизму (згадаймо хоча б сумнозвісні Валуєвський циркуляр та Емський указ Олександра ІІ). Тому у національних письменників не було стимулу писати п’єси, а перекладати українською мовою іншомовних авторів (наприклад, Шекспіра, Мольєра, Островського) заборонялось. Повноцінний репертуар для українського театру у 80 –90-ті рр. ХІХ ст. створили, за великим рахунком, три видатні драматурги – М. Кропивницький, М. Старицький і І. Тобілевич (Карпенко-Карий). Відтак подовгу виступати в одному місті, особливо невеликому, українські трупи не могли. Необхідно було оновлювати репертуар, а зробити цього не було можливості. До того ж потрібно було разом із українськими виконувати ще й російські п’єси (з кінця 1881 року дозволено було організовувати лише російсько-українські трупи), які в україномовного населення зазвичай не користувались великим успіхом.
По-друге, створювати стаціонарні українські театри не дозволялося. Уперше це вдалося зробити М. Садовському 1906 року, коли під час першої російської революції дещо послабшали лещата російського царизму.
Відтак і Кропивницький, і брати Тобілевичі, і М. Заньковецька, і Г. Затиркевич-Карпинська, і багато інших тогочасних українських акторів змушені були вести, по суті, кочовий спосіб життя. Звичайно, у кожного з них десь була якась домівка (у когось десь мешкала власна родина, у когось батьки), куди вони повертались у перервах поміж гастролями. Була така оселя і в М. Кропивницького. На час заснування театру корифеїв у жовтні 1882 р. його діти – семилітня донька Марія і прийомний дванадцятирічний син Костянтин – мешкали в Єлисаветграді, в домі тітки його покійної дружини О. Вукотич (остання померла від дифтериту 1880 р.) Марфи Зайковської (тепер у цьому будинку музей М. Кропивницького). Саме сюди в ці роки драматург при найменшій нагоді і поспішав. Тоді це була його домівка. Мабуть, ця обставина стала й основною причиною того, що саме у Єлисаветграді він заснував свою згодом знамениту трупу, яка тоді мала досить скромну назву – Товариство акторів.
Так, більшість акторів цієї трупи були аматорами. А звідки було взятися професіоналам у країні, де не існувало жодної української театральної школи, де тривалий час виставляти на професійній сцені національні твори взагалі не дозволялося, де, власне, сама українська мова перебувала на правах падчерки? Але ці «аматори» під керівництвом М. Кропивницького невдовзі досягли такої майстерності, що своєю славою затьмарили імператорські театри Петербурга і Москви. Всі бажаючи можуть почитати про це у тогочасних петербурзьких газетах і журналах (наприклад, за осінь 1886-го та 1887-й рр.) чи принаймні в книзі О. Суворіна «Хохлы и хохлушки» (1907).
Продовжувач сценічних традицій М. Щепкіна і К. Соленика, Марко Кропивницький був учителем кількох поколінь акторів. Майже всі його сучасники, видатні діячі української сцени, театральній майстерності вчилися під його керівництвом і своїм успіхом до певної міри були зобов’язані йому. По всій Україні збирав митець ці алмази і шліфував їх, аж поки не засяяли вони всією своєю красою справжніх діамантів. «Віддаючи належну шану всім робітникам сцени, – згадує українська актриса й письменниця, дружина І.Карпенка-Карого Софія Тобілевич,– не можна забувати, що той потрійний труд, який виконував Марко Лукич, бувши одночасно драматургом, артистом, режисером і вчителем цілого гуртка молодих акторів, що цей труд вимагав нелюдських сил, надзвичайного напруження енергії, нервів і здоров’я. Всі актори, яким він допомагав оволодіти технікою гри на сцені, всі його учні, не виключаючи Садовського та Саксаганського, були закохані в Марка Кропивницького як в артиста, режисера і великої душі людину».
Мабуть, багато про що говорить і те, що 1982 року за постановою ЮНЕСКО 100-річний ювілей театру корифеїв, заснований М. Кропивницьким у Єлисаветграді, відзначався на міжнародному рівні. Це що стосується творчого злету у Єлисаветграді, а точніше, народження там трупи, котру згодом стали шанобливо йменувати театром корифеїв, а її засновника «батьком українського театру». В історії української культури ця сторінка є однією із найяскравіших. Шкода, що для широкого загалу вона й до сьогодні залишається маловідомою.
Цілком справедливо, що театром корифеїв згадану трупу стали йменувати значно пізніше – на початку ХХ ст., після того, як 1901 року в Києві вийшла друком праця безіменного автора «Корифеї української сцени» (російською мовою), у якій М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського й М. Заньковецьку вперше було названо корифеями.
До серпня 1883 р. трупою одноосібно керував М. Кропивницький, а потім, згнітивши серце, передав управління М. Старицькому, залишивши за собою посади головного режисера й провідного актора. Зробив він це передусім через матеріальну скруту: не було ні пристойних декорацій, ні гарних костюмів, не говорячи вже про адекватну заробітну плату для артистів. А Старицький пообіцяв виступити в ролі своєрідного спонсора і свою обіцянку виконав, продавши задля цього власний маєток.
У своїх розвідках я вже неодноразово звертав увагу на те, що по сторінках окремих наукових праць кочує помилкова теза, суть якої зводиться до того, що трупа Кропивницького, створена ним 1882 року, приблизно через рік, мовляв, злилася з трупою М. Старицького. Насправді, Театральне товариство, очолюване Кропивницьким, було на той час єдиною українською (точніше – російсько-українською) професійною трупою на теренах тодішньої країни. Відтак про якесь об’єднання з трупою Старицького чи якимось іншим драматичним колективом навряд чи доречно говорити взагалі.
Через деякий час трупа Старицького – Кропивницького непомірно розрослася, що навесні 1885 р. призвело до її розколу на дві частини. Одну очолив Кропивницький, а другу відповідно Старицький. Притому з Кропивницьким залишились практично всі провідні актори. Серед них – М. Заньковецька, Г.Затиркевич-Карпинська, М.Садовський, П.Саксаганський (І. Карпенко-Карий тоді перебував на засланні). Ця зіркова трупа, тобто театр корифеїв, продовжувала діяти до 1888 р. Дійсно, згодом корифеї розбрелися по інших трупах (дехто з них очолив власні). Однак у червні 1900 р. практично всі вони (крім тяжко хворого Старицького), переступивши через власні амбіції, знову об’єдналися в один потужний колектив, який мав офіційну назву «Малоруська трупа М. Л. Кропивницького під орудою М. К. Садовського і П. К. Саксаганського за участю М. К. Заньковецької». Діяв цей унікальний ансамбль близько трьох років. Це щодо «міфу» відносно існування трупи корифеїв як окремого колективу. Хоча як окремий колектив корифеї існували й раніше – із жовтня 1882 по 1888 р. Просто тоді їх так ще ніхто не називав, але суть від цього не міняється.
У пантеоні світового театру можна віднайти чимало геніальних постатей (акторів, драматургів, режисерів), які у свій час піднімали театральне мистецтво своїх народів на найвищий щабель. Варто лише згадати В. Шекспіра, Лопе де Вега, Ж-Б. Мольєра, М. Щепкіна, Елеонору Дузе, Сару Бернар. Але то були зазвичай поодинокі генії. Унікальність театру, створеного Кропивницьким, полягає в тому, що він складався з цілого сузір’я акторів найвищого ґатунку, які могли виступати одночасно в одній і тій же виставі, не затьмарюючи одне одного, – як єдиний ансамбль. Історія світової культури подібних аналогів не знає.
Не бачу сенсу спростовувати інші закиди автора статті «Єлисаветград і Марко Кропивницький». Хочу лише звернути увагу на те, що прибічники Єлисаветграда апелюють до назви фортеці, з якої, власне, почалося місто. Фортеця, дійсно, носила ім’я святої Єлисавети, але ж у назві самого міста сакральне слово «святий» чомусь відсутнє (порівняйте із Санкт-Петербургом). То ж на честь кого тоді за царювання російської імператриці Єлизавети місто отримало назву Єлисаветград?
На останок хотів би дати пораду деяким особливо ретивим прибічникам Єлисаветграда – не намагатись у будь-який спосіб кинути тінь на постать Марка Кропивницького, який усе своє життя присвятив служінню Україні, а брати приклад зі свого геніального земляка. Якщо, звичайно, вони вважають себе українськими патріотами, а не апологетами так званого «русского мира», котрий приніс на нашу землю війну і смерть.
Доктор філологічних наук, професор Анатолій Новиков
Газета “Народне слово” №23 від 8 червня
Ооооо, знатоков истории появилось как грибов после дождя. Каждый считает себя правым. А старые актеры вспоминают про Кропивницкого немного по другому. Кроме того отношения его с Тобилевичами (по их переписке судить можно) далеки от “були закохані в Марка Кропивницького як в артиста, режисера і великої душі людину”. Итого: называть города в честь сомнительных фамилий – дело неблагодарное. А нынешние рэволюционеры мало чем отличаются от большевиков столетнего образца. А значит это переименование “не есть последнее – оно крайнее” (с) пилот ГЛАУ.
Пане Саксагань! Мої дослідження грунтуються не на слухах на кшталт “одна бабуся, щось сказала на базарі”, а на на авторитетних наукових джерелах. Що стосується взаємовідносин М. Кропивницького з братами Тобілевичами то у них, дійсно, було по-різному: і скандалили, і мирились, і знову скандалили, і знову мирились. Але ж я у своїй статті говорю про конкретний період (початок 1880-х років), коли створювався театр корифеїв, коли М. Садовський і П. Саксаганський були учнями метра. Зрештою, почитайте спогади С. Тобілевич, а тоді щось говоріть. Почитайте листи І. Карпенка-Карого до Кропивницького напередодні створення об’єднаного театру корифеїв у 1900 році (це ж речі доступні для будь-кого), а тоді вже щось говоріть. Попробуйте спростувати хоча б один із наведених мною фактів. І давайте, знімайте свою маску, чого ви ховаєтесь?