Кропивничанин Віктор Дмитрович Маломуж був звичайним водієм у Кіровоградському автобусному парку 330271421, коли місто і всю країну приголомшила страшна звістка про Чорнобильську катастрофу.
Свою історію Віктор Дмитрович розповів “Новій газеті”.
Протягом 1986-87 років тисячі українців ризикували своїм життям, щоб приборкати наслідки аварії. Серед них і Віктор Маломуж, який протягом місяця працював у Чорнобилі водієм автобуса, транcпортуючи ліквідаторів до території АЕС.
«Працювали ми з хлопцями на так званому брудному плечі − завантажили людей і вперед за визначеним маршрутом», − згадує наш співрозмовник.
Запитую, чи було страшно їхати в зону ЧАЕС, знаючи, що там смертельно небезпечно.
«А воно й не страшно, бо радіація − це невидима смерть. Її не можна відчути, помацати, побачити», − пояснює Віктор Дмитрович.
Він пригадує, як із хлопцями ловили рибу в річці Прип’ять – на гачок без наживки, а потім перевіряли, чи не зникла, бува, радіація від високої температури.
«Плотва була – ота-ака! Так ми її спалили дотла, дочорна і понесли в медпункт перевірити попіл, чи буде він радіоактивним. Як було 11 мікрорентген, так і залишилося», − згадує Віктор Дмитрович польові «експерименти» з радіацією.
«А ще ніколи не забуду одну бабцю, яка аж пританцьовувала, розказуючи нам, що відмовилася від евакуації і лишилася жити одна на вже порожній вулиці. Вона ходила прати білизну на річку Прип’ять, і ми часто її бачили. «А я все їм – ягоди, гриби і досі жива!» – сміялася вона… От цікаво, як довго вона там прожила…
Та весело було не всім. Був випадок – двоє хлопців з Олександрії, чорняві, гарні, чергували на нашій автобусній стоянці і вирішили вимити мотори своїх автобусів. Закотили рукави і давай мити… А наступного дня у них пішла кров носом. Ми тоді просили в начальства, щоб їх відпустили, мовляв, ми за них будемо працювати. Не знаю, як склалася доля у тих водіїв, але мені було їх дуже шкода… Люди тоді не розуміли, що якщо радіації не видно, це не означає, що її немає. Від цього багато хто поплатився своїм здоров’ям, а дехто і життям. Ми не мали права з’їжджати зі свого маршруту, адже можна було натрапити у зону дуже високої радіації. Звісно, мали респіратори, спеціальний одяг, який ми могли міняти по два-три рази на день. Пам’ятаю, заходиш у їдальню і стаєш перед спеціальним апаратом із трьома лампочками. Якщо загорілася нижня – треба міняти взуття, середня – одяг.
Через деякий час мене «пересадили» працювати водієм вахтового автобуса (там я відпрацьовував по 16-17 годин), а мій транспорт – «рідний автобус» списали і повезли на утилізацію – закопувати десь у спеціальне місце. Дуже шкода було з ним прощатися, все ж таки скільки на ньому виїздив…» – пригадує Віктор Маломуж.
Відлуння Чорнобиля не забарилося. На третій рік після участі в ліквідації аварії Віктор Дмитрович відчув негаразди зі здоров’ям. Як виявилося, навіть маючи «чорнобильські» документи і посвідчення, на той час було дуже важко отримати підтвердження того, що хвороба настала внаслідок перебування на радіоактивній території під час ліквідації аварії на ЧАЕС.
«У мене почалися головні болі, було запалення щитоподібної залози, я ковток води не міг зробити. Кинувся лікуватися, мене послали в Дніпро на обстеження. А тоді, як я потім дізнався, був негласний наказ – не давати групи інвалідності чорнобильцям. Обійшов усіх лікарів, а мені кажуть: ми у вас нічого не бачимо, у вас все добре… Та як же ж добре, як навіть візуально можна визначити, що щось не так. А тоді якась лікарка вибігла з кабінету і каже мені тихенько на вухо: ви на мене не ображайтесь, але мене завтра виженуть з роботи, якщо я дам вам групу інвалідності».
Справедливість Віктор Дмитрович відновив у 2004 році і тепер має 30% надбавку до пенсії як чорнобилець.
Своїм статусом він не пишається, згадує ті роки як звичайний етап у своєму житті.
«Треба – значить, треба», − скромно відповідає на запитання, чи були думки відмовитися чи уникнути небезпечної роботи.