Кропивницький журналіст Дмитро Сінченко отримав другу премію у конкурсі для журналістів у Варшаві. Срібло журналіст здобув завдяки матеріалу про перепетії із перейменуванням Кропивницького.
“Це був освітній проект для журналістів. Зі всієї України було відібрано близько 30 учасників, які проходили навчання по використанню нових технологій в журналістиці. Навчання складалось із трьох етапів – перші два проходили в Києві, третій – у Варшаві. На першому етапі всім учасникам було задано “домашнє завдання” – використовуючи набуті знання, написати матеріал щодо місцевої проблематики. Мій матеріал, зрештою, отримав другу премію. Нагородження відбулось у Варшаві. Там же ми також познайомились із роботою найбільших медіа Польщі – телеканалів, радіо, газет та онлайн видань. Цей проект був дуже корисним і для мене, і для всіх учасників”, – розповів Першій електронній Дмитро Сінченко.
Далі стаття Дмитра із сайту Еastbook.eu
В Україні практично завершено процес декомунізації топоніміки. Проте чимало питань залишаються відкритими. Особливо гостро проблема нових назв стоїть в перейменованому місті Кропивницький.
Станом на 1 вересня 2016 року в Україні було перейменовано 917 населених пунктів, 20 районів і 27 районів у містах. На тимчасово окупованій території постанова про перейменування 70 населених пунктів і 5 районів поки не набула чинності.
Проте чимало питань залишаються відкритими. Коли буде остаточно перейменовано юридичні особи, в назвах яких присутні символи комуністичної ідеології? Коли будуть замінені всі таблички та вказівники? Коли будуть прибрані пам’ятники, меморіальні дошки, ліпнина на будівлях та інші речі, які також підпадають під декомунізацію?
І, не останнє, – яка відповідальність чекає на тих, хто саботує цей процес?
Щодо відповідальності питання найцікавіше, адже, не зважаючи на наявність відповідних статей у Кримінальному кодексі, на практиці вони не працюють. Правоохоронні органи уникають порушення кримінальних справ проти осіб, які свідомо чи несвідомо займаються пропагандою тоталітаризму.
Чи не найгостріші дебати навколо перейменування відбувались в місті Кропивницький (колишній Кіровоград).
Тут дискусія суттєво відрізнялась від інших населених пунктів, чия назва була декомунізована, адже місцева громадськість розділилася не на два табори, а на три: тих, хто проти перейменування, тих, хто за перейменування на нову українську назву, і тих, хто за повернення назви часів Російської імперії.
Ця боротьба триває з часів проголошення незалежності України, і відображається також у назвах вулиць, провулків, проїздів, тупиків, парків, площ міста.
Історія питання
Перша спроба перейменування сучасного Кропивницького відбулась 25 червня 1992 року. На спільному засіданні міської та двох районних рад було розглянуто звернення ініціативної групи щодо повернення російської імперської назви Єлисаветград.
Фото із сайту “Перша Електронна Газета”
Тоді депутати не змогли ухвалити жодного рішення, проте серед них виокремилися три умовні фракції: «патріотів», які виступали за перейменування міста на нову українську назву, «імперців», які добивались повернення дореволюційної назви, та «совків», які відстоювали комуністичну назву. Ці ж настрої панували і в суспільстві. Найбільше ж було тих, хто був проти самого перейменування через банальну звичку та страх змін.
Назва міста тягнула за собою і загальну концепцію топоніміки, яка відображалась у топонімах, архітектурі та монументах. Тож боротьба за кожну з трьох концепцій відбувалось у будь-якому рішенні органів місцевого самоврядування, що стосувалось питань топоніміки чи політики пам’яті. І кожна з трьох груп жила у власному «паралельному вимірі», створюючи власну міфологію і вірячи в неї ж.
Друга спроба змінити назву міста відбулася 16 квітня 2000 року. Тоді вирішили провести референдум.
Мешканцям міста було запропоновано визначитися: залишити теперішню назву — Кіровоград, підтримати пропозиції про присвоєння обласному центру іншої назви, або повернути стару назву Єлисаветград. Участь у місцевому референдумі взяли майже 120 тис. осіб, тобто 58% тих, хто мав право голосу.
Замість одного бюлетеня з кількома запитаннями, для цього референдуму їх виготовили три. Кожен, хто голосував, міг відповісти «Так» одразу на 3 запитання. 70,88% учасників місцевого референдуму проголосували за те, щоб залишити назву Кіровоград, 34,39% — за те, щоб змінити назву на нову (Златопіль, Інгульськ, Степоград), 32,76% — за те, щоб перейменувати на Єлисаветград.
Перейменування міста вдалося лише з третьої спроби, після прийняття декомунізаційних законів.
Зміна законодавства позбавила найбільшу групу мешканців – «совків» – можливості збереження статусу кво. Частина з них намагались саботувати процес, частина – стали просто спостерігачами, дехто почав вигадувати свої варіанти нових назв, які б відповідали «совковому» світогляду. Однак значна частина поповнила лави ментально ближчих «імперців».
Фото Дмитра Сінченка
Для процесу зміни назви необхідно було провести громадські слухання. Проте у тоді ще Кіровограді вони були зірвані, отже визначити одну прийнятну назву не вдалося. Депутати також відмовились брати на себе відповідальність, і вирішили провести т.зв. «громадське опитування».
Опитування не було регламентоване жодним законом й ніким не контролювалося, тому його результатів не взяла до уваги навіть міськрада, яка ініціювала цей процес. В результаті, до Верховної Ради було подано всі 7 варіантів нової назви міста: Інгульськ, Ексампей, Златопіль, Єлисаветград, Благомир, Кропивницький, Козацький. Серед яких народні депутати обрали Кропивницький – на честь Марка Кропивницького, засновника першого українського професійного театру, життя якого було тісно пов’язане з тодішнім Єлисаветградом.
Увесь процес супроводжувався численними скандалами, протестами та потужними пропагандистськими кампаніями, до яких активно долучилися політичні партії, громадські, релігійні організації, бізнес та звичайні громадяни.
Різновиди «паралельних світів»
Під час дискусії про перейменування, у Кропивницькому зіштовхнулися справжні «паралельні виміри». Люди, які роками жили у своєму замкнутому світі, отримали привід висловитися, що ж вони думають про свою країну та місто.
- «Совки». Це світ ностальгії за радянським минулим. Переважно люди старшого віку, проте серед них трапляється і молодь (здебільшого неосвічена і асоціальна). Вони живуть радянськими міфами про «ковбасу по 2.20», «вєлікую страну», подвиги червоноармійців та «владу робітників і селян». Їм комфортно себе почувати у звичному середовищі відповідних символів та топонімів. У Кропивницькому досі залишились вулиці, що не підпали під дію декомунізаційних законів, але їхні назви пов’язані з радянським минулим. Це вулиці, названі на честь учасників радянсько-німецької війни, радянських космонавтів чи радянських свят (наприклад, 8-го березня), або названі на честь республік, населених пунктів чи місцевостей СРСР поза межами України, що мало б демонструвати велич радянської держави (Алтайська, Курська тощо).
- «Імперці». Це ті, кого часто називають «русскім міром», але в українському виконанні. Їхні представники – або етнічні росіяни, або представники інших етносів з комплексом національної меншовартості. Переважно вірні церкви Московського патріархату. Вони обожнюють дореволюційну історію, російську культуру та російське православ’я. Їм хотілося б бути російськими дворянами-аристократами, проводити урочисті прийняття, жити в палацах і їздити пафосними каретами… От і назви, з якими себе ототожнює це середовище, прославляють або російських поетів і письменників, або російських воєначальників, або РПЦ, чи просто історичні назви часів Російської імперії.
- «Патріоти». До них належать громадські активісти, військові, викладачі, журналісти, фермери, підприємці і деякі політики. Вони намагаються сприяти відновленню української історичної пам’яті, вшанувати полеглих героїв, діячів української культури чи спорту, державників, політиків, громадських діячів. Власне, такі – українські – назви вони й пропонують. Їх проблемою завжди було невміння домовлятись, йти на компроміси. У випадку з назвою міста вони не мали єдиного варіанту, кожен намагався проштовхнути своє бачення. Хоча на останньому етапі це таки вдалось, тому вони отримали перемогу.
- «Нейтральні» або байдужі. Це більшість мешканців міста. Вони пливуть за течією, не виявляють ініціативи, нікого і нічого не підтримують, сприймають середовище таким, як воно є. Інколи їх захоплюють якісь ідеї, і вони їх активно підтримують, згодом розчаровуються і так само активно виступають проти. Нейтральних топографічних назв також більшість. Вони або не мають жодного ідеологічного підтексту, або можуть підпадати під кілька категорій водночас. Це напрямкові вулиці (Полтавська, Арнаутівська), вулиці пов’язані з певною місцевістю чи об’єктом (Набережна, Вокзальна), плодово-ягідні назви (Абрикосова, Виноградна), або названі на честь осіб, що не можна ідеологічно віднести до попередніх трьох груп (Ганни Дмитрян, Ксені Ерделі).
Хвилі перейменувань. Ідеологічний розподіл топонімів
Станом на сьогодні, Кропивницький має 917 топонімів. З моменту проголошення незалежності в місті було перейменовано 159 топонімічних об’єктів. Перейменовувались переважно радянські назви на патріотичні або імперські, хоча були й винятки.
Наприклад, у 2011 році нейтральну назву «Поперечна 2-га» замінили на «Литвинова», на честь героя Радянського союзу. Перейменування відбувались хвилеподібно і прямо залежали від загальнодержавних подій.
Українська незалежність стимулювала стихійні декомунізаційні процеси. У місті було створено топонімічну комісію. Перші перейменування переважно повертали вулицям назви часів Російської імперії, наприклад Пашутінська – на честь останнього дореволюційного міського голови.
На честь видатних українців теж називали вулиці, але розташовані на окраїні міста в приватному секторі. Перші дві патріотичні назви в центрі міста вшановували Володимира Винниченка (це була нова вулиця) та Євгена Маланюка. Однак, через гостре протистояння двох концепцій процес перейменувань було заблоковано, радянський статус-кво збережено.
Наступним українським діячем, якому після тривалої перерви у перейменуваннях дали свою вулицю, став В’ячеслав Чорновіл. Це відбулось у 2005 році після приходу до влади Віктора Ющенка. У цей же час у місті було встановлено 3 пам’ятники: Винниченку (патріотичний), Пашутіну (імперський) та Литвинову (радянський).
Після перемоги Януковича і захоплення влади «Партією Регіонів» на місцях, в Кропивницькому проштовхнули новий «перейменувальний пакет». Двом центральним вулицям були повернені назви часів Російської імперії, одну перейменовано на честь російського поета, який жив і навчався на тій вулиці, і остання – це вищезгадана вулиця Литвинова.
Протести викликало лише перейменування вулиці Леніна на «Дворцову» (названу на честь казарми, в якій колись ночував російський імператор), адже патріоти мали свій варіант – Театральна (вулиця починається з театру імені Кропивницького) однак вони не досягли успіху.
Тільки після Революції Гідності і «ленінопада» процес зрушив з мертвої точки, а після ухвалення декомунізаційних законів набрав лавиноподібного характеру.
Отже, сьогодні у Кропивницькому: патріотичних назв – 186 (20%), радянських – 171 (19%), імперських – 84 (9%), нейтральних – 476 (52%). Патріотичних – найбільше, однак значно менше, ніж радянських з імперськими разом узятих.
Як імперське та радянське минуле перетинається з патріотичним сьогоденням, можна роздивитися на спеціальній мапі міста.
Пропаганда й інформаційна війна
Тема перейменування Кропивницького активно використовувалась російськими ідеологами та пропагандистами в інформаційній війні проти України.
Кропивницький був стратегічно важливим для реалізації кремлівського проекту «Новороссия» – створення сепаратистського утворення на теренах східних і південних областей України. При чому у пропагандистській літературі росіяни називають місто не інакше, як Єлисаветград.
Чому Кропивницький такий важливий? По-перше, історична Новоросія – провінція Російської імперії – була створена саме на території області з центром у Єлисаветграді. Згодом і територія, і місце розташування однойменного утворення неодноразово змінювались, проте для міфу важливим є сам факт першості.
По-друге, саме з фортеці св. Єлизавети російські війська під командуванням генерала Текелії вирушили руйнувати Запорізьку Січ за наказом цариці Катерини ІІ.
По-третє, в Україні поширений міф про прихильність цариці Єлисавети до України, тому опір населення такому перейменуванню суттєво менший, й отримати перемогу було б значно простіше, ніж, наприклад, перейменувати Дніпро на Єкатеринослав.
Підґрунтя для ідеологічного протистояння готувалось багато років через місцеву філію Російської Православної Церкви та різноманітні російські фонди, які роками вливали кошти в підконтрольні їм організації.
На пропаганду проросійської назви працювали і політики, переважно з ґрона колишніх регіоналів, і бізнес, який мав тісні контакти з Росією. Боротьба за «повернення історичної назви» активно використовувалась у виборчій кампанії деяких кандидатів. Проте протистояння досягнуло свого піку після виборів – наприкінці зими.
Тоді, під час мітингу «за Єлисаветград», виникали бійки, лунали образи та прокльони в бік учасників АТО за участь у «братовбивчій війні».
Верховна Рада перейменувала місто влітку 2016 року. Час був обраний вдало, адже це період відпусток. Всі спроби підняти людей на протест послідовно провалились.
Реакція правоохоронних органів
Фото Дмитра Сінченка
Перейменування міста автоматично не торкнулося перейменування області – вона досі залишається Кіровоградською. Її назва вписана в Конституцію, і для зміни необхідні голоси 300 народних депутатів.
Відповідно до п.п. є) п.4 частини 1 статті 1 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», до символіки комуністичного тоталітарного режиму також відносяться і назви населених пунктів. Тому використання назви «Кіровоград», незалежно від інтерпретації чи відмінювання, після перейменування міста фактично є поширенням символіки та пропагандою комуністичного тоталітарного режиму.
У цій ситуації виходить, що поза правовим полем живе вся область, адже дії осіб, що продовжують використовувати у своїй діяльності похідні від «Кіровоград», підпадають під ст. 436-1 Кримінального кодексу України.
Деякі громадські активісти вирішили звертатись з цього приводу до правоохоронних органів, однак жодної реакції з їх боку досі не було.
Місто без назви
Сьогодні проросійські сили змушені застосувати іншу стратегію – тихого саботажу. Вона виявляється у формі бойкоту нової назви, судових позовах про скасування постанови про перейменування міста, а на підставі цього – у закликах до невиконання Закону, тобто невизнання перейменування, невживання нової назви міста в офіційних документах тощо.
Останнє святкування Дня міста відбулось без згадок про його нову назву. Політики з білбордів, газет і трибун вітали «місто». На святкових банерах, виготовлених на замовлення місцевої влади, був напис «262 – Місто моєї мрії». Місто без назви…
Громадян також закликають не змінювати назви юридичних осіб з «Кіровоградських» на «Кропивницьких», а це вже можна кваліфікувати як пропаганду символів комуністичного режиму, яка вважається кримінальним злочином.
Подібні заклики, у поєднанні з природною інертністю і опором будь-яким змінам з боку як чиновників, так і рядових громадян, призводять до того, що декомунізація відбувається лише на папері. З моменту початку декомунізації не демонтовано жодного пам’ятника, майже жодної меморіальної дошки, досі не замінено табличок зі старими назвами вулиць. Не перейменовуються навіть установи органів державної влади та місцевого самоврядування: Кіровоградська міськрада, Кіровоградська державна адміністрація…
Але час грає на боці патріотів. Бажання «стабільності» більшості громадян не дозволить повторного перейменування. З часом змінювати таблички таки доведеться. Але знову змінювати назви навряд чи хтось наважиться.
