Як живеться дружині і чотирьом синам пораненого спецпризначенця?
«Живі» хати чергуються із пустками, напроти них – осінній степ. Це – вулиця на околиці села Кривоносового на Бобринеччині. Тут у скромній хатині мешкає молода багатодітна родина Давиденків. Проте, на жаль, зараз вона тимчасово не повна: голова сім’ї Олександр ось уже як місяць лікується у Головному військовому клінічному госпіталі в Києві.
Він навіть не встиг побувати на «передку». У жовтні разом із побратимами саме готувався до свого першого бойового відрядження на Донбас. Та небезпека підстерегла зовсім з іншого боку… 31 жовтня у приміщенні 3-го окремого полку спецпризначення у Кропивницькому вибухнула ручна граната Ф-1. Один із військових загинув, троє ж отримали серйозні і численні осколкові поранення, серед них – Олександр. Часткова втрата пам’яті, параліч лівої половини тіла. Дружина Тетяна й досі майже нічого не знає про обставини вибуху. Сам постраждалий каже, що нічого не пам’ятає. При згадці про подію – дуже хвилюється. У його голові залишаються осколки. Чи будуть їх витягувати, які шанси на одужання, дружині нічого конкретного не кажуть, радячи просто чекати і сподіватися на краще.
Читайте також: Ймовірна причина вибуху у полку спецпризначенців Кропивницького – необережне поводження зі зброєю
Тетяна повернулася зі столиці. Кілька днів без мами даються взнаки – найменший із чотирьох синів Максимчик під час нашої бесіди постійно проситься на мамині руки, та й двоє середніх – Дениско і Миколка – весь час нагадують про те, що потребують уваги. Максиму – лише вісім місяців, Денису й Миколі – 4 і 5 відповідно. Старшого – Сан Сановича (так його кличе батько-тезко, на якого той дуже схожий), восьмирічного Олександра ми вдома не застали – ще не повернувся зі школи. Тетяна зовсім не схожа на маму чотирьох хлопчаків. Її, маленьку і тендітну, жваву й енергійну, з очима, що випромінюють світло, легко сплутати із ученицею 10-11 класу.
– Я вже звикла. І ніхто не вірить, що я мама чотирьох дітей, – відповідає дівчина на риторичне питання про те, чи важко доглядати п’ятьох мужчин.
А історія сім’ї розпочиналася класично: чекала з армії, після його повернення між ними зав’язалися тісні стосунки. Зустрічалися рік. Сашко хотів продовжувати службу, але майбутня дружина не дозволила. Разом побували і на заробітках. Повернулися у рідне село, з’явився первісток, так і залишилися на рідній землі.
Між іншим, виховувати багато дітей – це сімейна, так би мовити, традиція. У рідної сестри Тані, Наталки, також четверо, але дівчаток. Та й самі вони виросли у сім’ї, в якій теж виховували чотирьох дівчат!
– Чоловікові подобалася служба, – каже Тетяна, – на відміну від мене. Не спитав, не порадився – сам вирішив піти служити за контрактом. Перед цим він потрапив під мобілізацію, але завдяки довідці про склад сім’ї залишився вдома. До рішення служити підштовхнули нестабільні заробітки, безробіття в селі.
Як же у такій ситуації вдається виживати? Тетяна тримає, як годиться в селі, господарство: порося, корова, птиця. Невелике, але все одно виручає. Отримує соціальну допомогу на дітей, на яких вона практично вся витрачається. На себе ж жінка тратить в останню чергу. Допомогу після поранення Олександра оформити, каже, дуже важко, особливо через те, що він не служив у зоні АТО. Сільрада про Тетяну не забуває, допомагає в межах своїх сил. Пообіцяли привезти вантажівку дров. А директор школи, розуміючи ситуацію, запевнила, що гроші (на харчування тощо) здавати не треба.
Відчутну допомогу надають і волонтери. Але гроші від них Тетяна не витрачає, береже для потреб чоловіка. Допомагають і харчами з одягом, із житлом в столиці, коли їздить до Олександра в шпиталь. Не залишаються без волонтерської опіки загалом усі військові, які там лікуються, зазначає Тетяна. На жаль, зараз вона не може назвати їхні прізвища. У постійних клопотах і хвилюваннях наша співрозмовниця їхні дані не мала змоги зафіксувати, не до того було, що цілком зрозуміло. Але вона їм дуже вдячна.
Натомість не має бажання дякувати декому із персоналу шпиталю…
– Якось я відлучилася із госпіталю скупитися на ринок, – каже Тетяна. – Попередила, що повернуся приблизно за дві години – не близько ж їхати. Коли мене не було, забігає медсестра із криком «А де це жінка Давиденка? Його ж треба покупати, переодягнути». Сусід по палаті обурився: «А чий це обов’язок? Жінки чи ваш?». На це сестра відповіла, що вона не встигає встежити за всім відділенням. Підлогу миють раз на день. Попросиш пелюшку – просять, щоб її не замочили. Як я напівпаралізованому скажу, щоб він акуратно лежав, щоб не замочив?! Та й лікар в пору медсестрі: на запитання, як кобра, кидається, що мову відбирає, страшно у нього щось питати чи просити.
Коли я пропоную Тетяні через газету організувати допомогу її родині, вона знітилася:
– Коли мені таке пропонують… Не хочеться, чесно. Я хочу тільки одного, щоб мій чоловік одужав. Я його дуже кохаю! Я вдячна Богу за те, що він у мене є.
Ігор Крушеницький, Нова газета