Важливо

«Для українця нема нічого страшнішого за полон ДНРівців» – лікар, яка була заручником ісламістів

Побувавши в полоні лівійських бойовиків, молодий хірург з Кіровоградщини вирішила повернутися в гарячу точку – туди, де ще місяць тому їй загрожувала смертельна небезпека. Чому вона готова ризикувати життям в чужій країні – жінка розповіла Першій електронній газеті.

Ірина (ім’я змінене на прохання лікаря) – родом з Олександрійського району. Батько покинув сім’ю, коли вони з братом ще в дитсадок ходили. Мама важко переживала розлучення – її здоров’я з кожним днем погіршувалося. Врешті жінка почала заливати біль від розлучення спиртним, втратила роботу, а потім і дітей – її сина і доньку забрали до себе в село дідусь з бабусею.

«Наш дід, якого добре вимуштрувала радянська армія, не хотів спілкуватися з донькою-п’яничкою. І підтримувати її не хотів. Ми ніколи не їздили до неї в Олександрію. А мама приїжджала, лише щоб попросити грошей. Дід не давав принципово. А в бабусі ж материнське серце, то вона іноді щось там мамі підкидала якусь копійку. Мама, зрозуміло, все пропивала. Так і закінчилося її життя», – розповідає Ірина.

Після того дідусь і бабуся стали офіційними опікунами своїх внуків (батько на опіку над дітьми не претендував і з моменту розлучення їх не бачив – виїхав у Росію і більше не спілкувався). Діти ж отримали освіту в сільській школі. Потім Ірина вступила до медколеджу, згодом – до університету і отримала кваліфікацію хірурга. Після закінчення навчання звернулася до районної лікарні за працевлаштуванням.

«Але виявилося, що безкоштовно мене на роботу ніхто не візьме. А грошей, щоб заплатити за себе, в мене не було. Та й що це за ідіотизм – платити за те, щоб тебе взяли на роботу, – обурюється жінка. –  Наші пенсіонери ставкою ділитися не хотіли і на відпочинок теж не збиралися. В принципі, як і скрізь. Як там кажуть – молодим у нас дорога? От і поїхала я в дорогу – в село».

Пропрацювавши десь півроку медсестрою, Ірина отримала пропозицію від колишньої однокурсниці – поїхати на заробітки в країни третього світу. Там, мовляв, лікарі дуже цінуються і робота гарно оплачується.

«Бабуся з дідом не хотіли відпускати мене кудись далеко, то я сказала, що їду на місяць-другий в Європу на навчання. А сама записалася у медики Корпусу Миру. Так потрапила в Судан. Побула там не довго – сусідка написала, що брат мій втопився», – зітхає Ірина.

Вдруге поховавши рідну людину, дідусь Ірини зліг з серцем. Гроші, які жінка заробила в Корпусі Миру, швидко розійшлися на похорон і ліки. Повертатися в сільську амбулаторію медсестрою – вона не бачила сенсу. Адже зарплатня там була нижча мінімальної – півставки. Тому, залишивши стареньких на сусідку, Іра знову подалася за кордон. Це був 2013-й рік.

Жінка пригадує: «Тоді війна для нас була чимось далеким і нереальним. А в Лівії воювали з 2011-го, наче. Мене попередили, що доведеться і мирних людей лікувати, і до солдатів можуть заслати. Зібралась нас група з 20 чоловік. Провели тут (в Україні) попередній інструктаж, на профпридатність перевірили, на психологічну стійкість. Трьох одразу «відсіяли», ще кілька чоловік самі передумали. А інші – оформили документи і полетіли в Лівію».

Ірина пропрацювала у місії майже два роки. В основному їй доводилося лікувати жертв терактів і обстрілів. У більшості своїй це було мирне населення, та часом, після сутичок з бойовиками  «Ісламської держави» привозили і лівійських військових. Кого саме лікувати – їй було все-одно. Жінка не вдавалася до роздумів про політику і просто робила свою роботу.

«Я не знаю хто правий – Каддафі і його прихильники чи революціонери, які скинули його з посади. Я лише побачила наслідки цього перевороту – громадянська війна, яка забирає життя десятків тисяч людей. Яка не перебирає своїми жертвами – кулі і вибухівка не оминають ні жінок, ні дітей, ні старих, ні вагітних. Я не знаю, чи добре людям жилося при Каддафі, лише бачу, що зараз в країні немає сильної і ефективної влади, натомість Лівія переповнена екстримістами й ісламістами», – розмірковує Ірина.

Спочатку лікар працювала на півдні – в муніципалітетах Марзук і Ваді-ель-Хаят, віддалених від зони активних боїв. Виконувала більше функції терапевта, але й оперувати доводилося – переважно не жертв війни, а просто хворих. Згодом її групу перекинули далі на північ, де ведуться активні бої. Саме тут жінка вперше подивилася в очі війни.

«Вперше я відчула себе військовим хірургом в госпіталі в Ель-Джуфра (муніципалітет на півночі  Лівії – ред.). Коли до нас привезли людей, які підірвалися на базарі. Не знаю, хто і що саме там зробив (чи бомбу якусь підкинули, чи що…), але тіла були страшні. Розірвані на шматки, –  каже Ірина і додає, – Пам’ятаю, на дівчині одній (зовсім молоденькій), висів клапоть шкіри. Я легенько взяла його інструментом. Дивлюсь, а під ним – ще одна шкіра. І я зрозуміла, що це когось розірвало на шматки і цей клапоть просто прилип до дівчини. Приклеївся кров’ю, як клеєм. Найтяжче було навіть не зашивати її власні поранення (трохи посікло її уламками), а здирати оту чужу мертву шкіру».

Працюючи в госпіталі, Іра швидко «набила руку» і загартувала нерви. Після кількох важких стресів, які бувало закінчувалися похміллям, жінка зрозуміла, що повинна або зібрати емоції в кулак, або покинути все і повернутися додому. Впевненості їй додав контракт, до закінчення якого був ще рік, і платня. Вона розуміла, що в Україні таких грошей так швидко не заробить, і залишилася. Раз на 3-4 місяці їздила навідати рідних на Кіровоградщині, закуповувала стареньким ліки та інші необхідні речі, платила сусідці за догляд, ходила на могили до мами і брата, трохи відпочивала і знову поверталася.

Коли почалася війна в Україні, Ірина подумала, що це жарт: «Я почула по БіБіСі про конфлікт в Україні. Спочатку подумала, що то в мене якісь проблеми зі слухом. Але коли дзвонила своїм чи читала новини в Інтернеті, то переконувалася, що це не жарт. Це прокляття якесь. Війна – прокляття 21-го століття».

На питання, чи не задумувалась вона над тим, щоб повернутися додому і тут, на Донбасі, допомагати українським солдатам, Ірина відповідає чесно – думала, але не довго, і від ідеї такої відмовилась.

«Зрозумійте, якщо тут (в Лівії) зі мною щось станеться, то мої рідні отримають щедру компенсацію, якої їм точно вистачить, щоб достойно дожити роки, скільки Бог їм відведе. А якщо янгол-охоронець й надалі мене берегтиме і все буде добре, то я зароблю і для них, і для себе, і для своїх дітей. А може після Лівії десь в більш пристойну країну потраплю і влаштую нормальне достойне життя, – розмірковує жінка. – А якщо я піду на фронт в Україні і мене вб’ють чи скалічать, то в найкращому випадку діду з бабкою дадуть від держави пару тисяч гривень на похорон і якусь медальку посмертно. Може в селі якийсь місяць-другий «поносяться» з моїм іменем і розказуватимуть про героїчну жінку-лікаря, а може одразу поховають і забудуть. Я не сліпа – я бачу, що для нашої влади люди – це м’ясо. І мирні, і солдати, і добровольці, і волонтери. Це м’ясо. І платять за їхні життя, як за м’ясо – відкупляються подачками від мертвих і живих. Може в мені замало патріотизму, але я маю думати про те, як забезпечити своїх стареньких».

З такими думками жінка повертала до життя чужих солдатів і чужих людей. І янгол, на захист якого вона так сподівалася, кілька років її не підводив. Крім одного разу. На початку 2016-го Іру ще з кількома колегами перевели в місто Сірта, що в найпівнічнішому муніципалітеті Лівії. Тут ситуація не перший місяць була напруженою, але навесні бойовики  «Ісламської держави» почали активний наступ – вони ввірвалися в місто. Госпіталь став одним з основних об’єктів захоплення. Тоді в полон до бойовиків потрапило близько 40 іноземців. Серед них – українські лікарі, включаючи Ірину.

«Майже за добу до того нас попередили, що з дня на день нас евакуюють. Ми фактично вже «сиділи на валізах». А наступного дня з’явилися бойовики. Спочатку нас всіх зігнали разом – ніхто нікого не лікував. Кілька годин тривали якісь переговори між головним лікарем, куратором іноземних лікарів і бойовиками. Просили їх дати можливість повернутися до хворих і продовжити лікування, бо людей в госпіталі було багато, – пригадує жінка. – Замість того вони відібрали кілька лікарів, які мали оглядати і лікувати бойовиків. Для них звільнили палати – інших хворих перенесли в коридори, де і так на землі попід стінами лежали люди. Місця для всіх не вистачало».

За словами Іри, у ті дні з лікарні винесли багато тіл – цивільні пацієнти так і не дожили до того часу, коли медики змогли приділити їм увагу, бо головне для бойовиків – їхнє власне життя. Олександрійка зізнається – оперувала бойовиків. Дулом автомата їй в голову ніхто не цілив, але в тій ситуації відмова було рівнозначна смерті. Спочатку за лікарями прискіпливо слідкували, щоб ті бува не використали свої знання для вкорочення життя пораненим іділівцям. Потім, коли місто цілковито перейшло під контроль бойовиків, ставлення трохи покращилося. Зокрема, до медиків отримали доступ цивільні постраждалі.

«Працювали ми майже цілодобово. Наплив поранених, скалічених і т. д. був величезний. По кілька днів не спали, а потім просто втрачали свідомість. З госпіталю нас не випускали. Ми тут і їли, і спали. Тут ми дізнались і про переговори щодо нашого звільнення – європейці завжди ведуть переговори і своїх громадян просто так не залишають», – каже жінка.

Після довгих місяців перемовин бойовики погодилися відпустити іноземних медиків, але зробили це дуже своєрідно – дозволили пересуватися по місту, але не виїжджати за його межі. Така собі подоба свободі. Лікарям запропонували залишитися в місті і надалі лікувати бойовиків в обмін на цілковиту безпеку. Як пригадує Ірина, навіть платню якусь обіцяли. Але в деталі і суми вона не вдавалася, бо на той час її єдиною метою було повернення додому. За її словами, жоден іноземний медик з тих, хто працював у Сірті, не погодився на пропозицію ісламістів.

«Я знаю одне – нас обміняли. А на що чи на кого – не знаю. Ми коли їхали в автобусах у «вільну зону», то одні говорили, що за нас заплатили, інші – що обміняли на бойовиків чи на зброю. Але не думаю, що вони це казали зі стовідсотковою впевненістю. Скоріше то просто здогади були», – розмірковує Іра.  

Після медичного і психологічного обстеження, колишніх полонених ще кілька днів допитували представники лівійських спецслужб. Про це Ірина не хотіла розповідати, адже тут йдеться вже не тільки про її життя. Потім їй дозволили повернутися в Україну:

«Я прилетіла сюди в шоковому стані. Зарікалася більше ніколи не брати в руки скальпель і нікуди з села не їхати. Але побачивши свій дім, своїх рідних, оце село, я зрозуміла, що довго вдома не зможу сидіти. Або десь в Італію поїду пенсіонерів доглядати, або повернуся в місію. Але просто сидіти вдома чи працювати якоюсь санітаркою за копійки я вже не зможу».

Ірина каже, що її досі не полишає страх знову потрапити в полон. Та ще страшніше – залишитися на самоті зі своїми проблемами, з бідністю, зі старенькими бабкою і дідом. Жінка вірить, що єдиним виходом для неї є закордонні заробітки, хай навіть у «гарячих точках». А забуття у «п’яних селах», яких Іра надивилася в дитинстві,  – не те, про що вона мріє.

«Я мала багато часу, щоб замислитись над своїм майбутнім. І не подумайте, я не тільки про гроші думаю. Я просто хочу жити. Жити достойно. Хочу, щоб мої старі не помирали в злиднях. Не хочу «загнутися», як моя мама. І на війну я теж не хочу. Але там, в Лівії, не так страшно, як в нас. По-перше, там чужа війна і чужі люди. Це якось морально легше. А по-друге, я дивлюсь новини і бачу, що для українця нема нічого страшнішого за полон ДНРівців. Я бачу, якими повертаються наші хлопці з АТО (якщо взагалі повертаються….). Ті самі ІДІЛівці не так знущаються з людей, як ці «ізверги». Краще ще раз побувати в полоні ісламістів (будучи християнкою!), чим потрапити до рук «донецьких» бойовиків».

Фото з архіву Леоніда Бесарабова


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*