Вони познайомилися в 2007-му, через рік почали будувати сім’ю. Були звичайною родиною: жили, працювали, будували плани на майбутнє. Чи могли вони тоді подумати, що вже через сім років, він потрапить у полон, а вона буде сама виховувати двох донечок і оббивати пороги, аби повернути чоловіка додому?
Про те, як Катерина виховує сама двох маленьких дітей, як стукає в усі можливі двері в пошуках порятунку для чоловіка та про те, як донечки обіймають фотографію тата, Першій електронній розповіла дружина полоненого спецпризначенця Сергія Глондаря Катерина.
«Якщо не я, то хто?»
Катерина – з Вінницької області, Сергій – з Кіровоградщини. Познайомилися через спільних друзів. Сергій тоді проходив строкову службу в армії. Дата початку їхніх стосунків магічна – 07.07.07. Згодом почали жити разом:
«Близько року ми жили разом. Батьки про це не знали. Одного дня Сергій просто сказав мені: «Виходь за мене заміж». І я погодилася», – розповідає Катерина Глондар.
Офіційно Катерина стала Глондар 1 серпня 2009 року – взяла прізвище чоловіка. У родині почалися тихі будні. Ще в 2007-му (після армії) Сергій підписав контракт і став військовослужбовцем 3-го окремого полку спеціального призначення, а Катерина працювала на підприємстві «Кіровоградгаз». 11 червня 2013 року з’явилася на світ їхня перша донечка Марійка. Потім Сергій поїхав у Крим, де якраз розпочалася операція оборони півострова. Через певний час після повернення з АРК, старшину Сергія Глондаря відрядили в зону проведення АТО.
«Як зараз пам’ятаю, це було 7 квітня 2014 року. Додому чоловік приїздив нечасто і ненадовго. Всю службу кадрові військові більше в роз’їздах, аніж вдома».
Ввечері почути: «Зранку я їду в відрядження», – звичайна річ для дружини в родині Глондарів. Катерина звикла уже до всього. Чоловік ніколи не думав залишати військову службу…
«Він завжди казав мені: «Якщо не я, то хто?». Якщо не він піде захищати Україну, то хто піде? Він не уявляв себе ні в чому іншому – тільки служба».
Катерина звикла, що Сергія часто не буває вдома. А відколи поїхав у зону АТО – бував удома ще рідше. Відпустки були лише по кілька днів.
Після родинного тепла – до лап ворога
Вкотре приїхав додому в грудні 2014-го, щоб відсвяткувати з родиною Новий рік. Не міг нарадуватися донечкою Марійкою, яка тоді тільки почала ходити.
«Ось це фото зроблено незадовго до від’їзду Сергія. Ми ходили дивитися на новорічну ялинку на площу», – показує світлину Катерина.
На службу Сергій уже повернувся 5 лютого. Його підрозділ дислокувався під Дебальцевим. А трохи більше, ніж через тиждень (16 лютого, в перший день перемир’я) Сергій Глондар разом із побратимами потрапив до лап ворога. Спецпризначенці супроводжували колону українських військових, що виходила з Дебальцевського котла. Тоді в полон потрапило дев’ятеро спецпризначенців. Зараз їх там лише двоє: Сергій Глондар та Олександр Коріньков.
«Зателефонували мамі Сергія і сказали, що її син у полоні. Вона спитала: «Хто мій син?». Ці люди дали телефон чоловіку. Мама спитала: «Як тебе, хлопчику, звати?». Він сказав: «Сергій». Мама відразу зрозуміла, що це її син. Кілька тижнів не було ні вісточки від нього. Потім він зателефонував мені сам, сказав: «Я живий-здоровий. Зі мною все нормально».
Лише через місяць Сергій дізнався, що вдруге стане татом
16 лютого 2015 року, коли родина Сергія почула про те, що він у полоні, Катерина дізналася, що чекає дитину. Ще певний час Сергій не знав, що вдруге стане татом. Про свою вагітність Катерина змогла сказати чоловіку лише через місяць.
«Що він міг сказати? Особливих емоцій не було. Ми давно вирішили, що будемо виховувати. Але поки що виховую сама».
Сергій телефонував дружині то раз на місяць, то по кілька тижнів мовчав. Коли виходив на зв’язок – розмова тривала максимум хвилину.
«Говорили дуже коротко. Про себе абсолютно нічого не казав. Питав, як справи вдома, як діти. Питав, коли буде вдома. А що я могла йому відповідати? Я не знаю. Нам нічого не кажуть».
Незадовго до пологів Сергій виходив на зв’язок, а потім знову не телефонував.
«Коли я народила другу донечку (близько 16.00), телефонувала родичам інших полонених, щоб якщо хтось говоритиме з хлопцями, передали, хай Сергій зателефонує мені, коли зможе. Уже близько півночі він подзвонив. Сказав, що донечку назвемо Анічкою».
Крайній раз виходив на зв’язок 21 червня цього року. Розмовляв зі старшою донечкою, запитував, як менша. Відтоді Сергій жодного разу не телефонував.
Обидві донечки на тата схожі
«Обидві донечки схожі на татка. І за характерами, і зовні. У Сергія є така звичка – піднімати брови. От менша також так робила. Ще манюньою зовсім була, а вже брівками блимала. У старшої донечки тільки ямочки мої. А решта – все татове.
Маші зараз 3 роки і 5 місяців, Анічці – трішки більше року. Старша спокійніша, а менша, як кажуть, відірви й викинь. Сергій в дитинстві теж такий був. Вона в нас просто круть-верть. Може полізти по серванту, телевізор відсунути, туди полізти. На столі сидить. Я не встигла відвернутися, вона вже десь полізла. А Марійку в такому віці я могла залишити за іграшками і піти робити домашні справи. Повертаюсь, а вона сидить. Зараз же в неї характер то сонце, то гроза. І треба щоб все було, як вона хоче».
Обом дівчаткам не вистачає татка. Навіть на руки до інших чоловіків не йдуть, бо не знають, хто то. Хіба що – в полку, де дівчатка вже багатьох знають і не бояться цих суворих чоловіків у формі.
Сергій досі не знає, як виглядає його менша донечка
Сергій навіть не знає, на скільки донечки схожі на нього, адже в коротких телефонних дзвінках всього не розказати, а тримав на руках лише старшу. Тоді Марійка була приблизно в такому ж віці, як зараз Анютка.
«Вони ростуть без батька. Але зараз у них такий вік, що їм потрібен батько. А він навіть не бачить, як вони ростуть. Не бачив, як Марійка почала ходити, не чув перших слів Анічки. Не чує, як вона зараз каже слово «папа»…
Через одне з відряджень Сергій пропустив перший день народження старшої донечки. Відтоді було ще два – на жоден із них у чоловіка навіть не було можливості привітати дитину. А вона чекала, що татко прийде і обійме її.
«Коли Марійці виповнилося три роки, ми робили їй святкування з дітками з садочка. А вона чекала татка. Запитувала мене, коли тато прийде на її свято, – розповідає Катерина, – У неї була істерика, вона від мене тікала. Плакала, питала, чи тато прийде. А коли я від столу відходила, вона плакала, щоб я не йшла».
Жінка каже, що відтоді, як тато не прийшов, а донечка так його чекала, дівчинка постійно боїться, що одного разу мама теж піде.
«Відтоді постійно про це питає. Увечері спати лягає і каже, щоб я поряд була. Я вийшла з кімнати чи щось там роблю не біля неї – вона плакати починає. Боїться, що я можу її покинути. Боїться, що можу зникнути, як тато. Хоч я їй пояснюю, що мама ніколи її не покине. А вона боїться і плаче».
«Мамо, а чого ти мені брешеш? Ану кажи мені правду: мій папа в полоні?»
Аня ще не розуміє, де її тато. Але дівчинка точно знає, де він на фотографіях. Вона показує на нього пальчиком на весільних фотографіях батьків і міцно обіймає світлину тата в формі.
«Кілька днів тому я прибирала в квартирі, зняла фотографію Сергія (вона там, на шафі, стоїть). Аня бере фотографію, сідає на підлогу. Дивиться на неї і питає: «Папа, ти де?». Обнімає ту фотографію, цілує. Хоч Анічка ще майже не розмовляє».
Маша раніше думала, що тато просто на роботі. Але нещодавно дівчинка дізналася, що насправді – тато в полоні.
«Колись приходить із садочка і питає: «Мама, а чого ти мені брешеш? Ану кажи мені правду: мій папа в полоні?».
Коли по телевізору показують фото Сергія, Марійка впізнає його. І коли бачить сюжети про мітинги родин полонених, теж знає, чому її маму показують по телевізору.
«Один із телеканалів (уже не пам’ятаю який) транслював відеосюжет про наш мітинг під адміністрацією Президента. Маша побачила й каже: «Он ти, а он тьоті, такі як ти. У них теж когось немає вдома». Вона розуміє, що Сергій там не один».
Марійка пам’ятає тата і знає, що він у неї герой. Коли дивиться на його фото, каже: «Це тато, він герой».
Катерина розповідає, що коли родина Глондар отримала нагороду Сергія від Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, Марійка взяла таткову медаль і поклала її собі під подушку.
«Вона спала з нею тиждень, напевно. Клала під подушку й лягала. Я не могла в неї її забрати!».
Дівчатка люблять ганяти м’яча по квартирі – так з Машею колись грався татко:
«Коли Сергій був ще вдома, він грався з Марійкою у футбол по квартирі. Вони били м’ячем у батарею. Донечка продовжила грати у футбол, як тато вчив. А потім, коли Анічка почала ходити, Марійка й її навчила грати, як з татом гралася. Маша мені розказує, що коли тато приїде, вони підуть гратися на вулицю на футбольне поле, що поряд із будинками. Каже: «Будемо грати в футбол із ним»…
Катерина не чула голос чоловіка з 21 червня
«Посмішку його згадую. На всіх фотографіях він усміхнений. Його запах досі знаю. Багато в житті було таких моментів, які постійно згадую», – зі сльозами на очах каже Катерина.
Після 21 червня Катерина не чула голос чоловіка. З того часу немає зв’язку ні з ним, ні з іншими полоненими. За довгі місяці боротьби за волю їхніх чоловіків, сім’ї полонених уже самі стали родиною. Коли військові ще виходили на зв’язок, їхні родичі обмінювалися між собою інформацією і хоч так дізнавались, що з їхніми – все добре. Останнім часом Катерина, як і всі інші, дізнаються новини «звідти» тільки зі ЗМІ. І продовжують оббивати пороги всіх можливих структур.
«До стількох структур ми вже зверталися, які займаються саме звільненням полонених, і ніяких змін. Вище вже звертатися нікуди. Ми скрізь були. Усі наші звернення і запитання переправляли на Центр звільнення полонених при СБУ. А там кажуть, що працюють і все. І нічого конкретного. Ми тільки дізналися, що полонених утримують у 97-му СІЗО в Макіївці на Донеччині. Це колонія суворого режиму. Але офіційно ця інформація не розповсюджується».
Також про стан чоловіків родини дізнаються від представників міжнародних організацій, які відвідують зону АТО. Одного разу їм навіть змогли передати листи. Один із них був адресований і Катерині.
«У серпні до них їздила представник місії ООН Фіона Фрейзер. Вона казала, що бачила деяких наших хлопців. Вони стояли спинами до неї – в камерах. Коли вона виходила з колонії, їй передали ящик з листами хлопці. Сергій тоді теж передав нам листа. Почерк його. І дата була проставлена – 5 серпня. Але де гарантія, що він не був написаний завчасно? Його можна було й півроку тому написати. При ній вони ті листи не писали, – розповідає жінка. – Так само їздив до них представник ОБСЄ Тоні Фрішман. Він сказав, що бачив п’ятьох людей. Йому дали на вибір п’ятьох. Він назвав, кого він бачив. Мого чоловіка в цьому списку не було. Фрішман сказав, що задоволений тим, як їх утримують. І додав, що ці п’ять хлопців сказали йому, що хочуть додому. Але йому потім показували фотографії цих людей, яких він назвав. Та він сказав, що не бачив таких. Вони могли змінитися, але є такі риси, за якими можна впізнати людину, – каже Катерина і додає, – Найбільше нас здивувало те, що за його словами, вони не полонені, й не заручники. Вони живуть там, як звичайні люди. «Вони не заручники – вони затримані», – сказав він в інтерв’ю – я на Ютубі бачила».
1 грудня Катерина отримала від Сергія ще один лист, який передали представники “Червоного хреста”. Написаний він ще 1 листопада. У листі чоловік розповідає, що у нього “все добре” (в лапках написав). Каже, що стан здоров’я погіршився.
«Я за всіма дуже скучив і хочу всіх побачити, а особливо малесенького Анчутика (так він називає Анюту – ред.), Марійку і всіх-всіх. Останнім часом мені сниться, що ми всі вчотирьох гуляємо разом містом. Як я хочу їх побачити. Гляди наших дівчаток наставляй їх в віру та любов до Бога і постійно говори їм, що я їх дуже сильно люблю!!! Будемо сподіватись, що наша влада нарешті згадає про нас, забере нас всіх звідси і ми всі будемо разом, як і раніше. Моїх любимих принцес поцьомай і скажи, що я їх люблю більше всіх на світі. Молю бога і надіюсь на найскорішу нашу зустріч», – пише Сергій у листі.
«Будемо боротися, правда?»
«Чому досі ніхто не знайшов, як їх звільнити? Вони ж чекають! Коли хлопці телефонували, щоразу запитували: «Коли я буду вдома? Коли нас звільнять? Скільки можна?!». Кожен це питав. Коли треба було стати на захист Батьківщини, вони пішли першими. А коли сталася біда, вони не потрібні Батьківщині? Про них забули?», – зі сльозами на очах каже Катерина.
За словами жінки, родичі полонених сподівалися на виконання Мінських домовленостей. Думали, що після їхньої появи, чоловіки таки повернуться додому.
«Але ж вони не діють. Звільнення полонених у цих домовленостях іде шостим пунктом. Про який шостий пункт може йти мова, якщо перших п’ять не можуть виконати?».
Увесь цей час «битва» родин за волю своїх чоловіків не припинялася, але саме зараз вона особливо актуальна. У першу чергу тому, що майже півроку родичі не мають із полоненими зв’язку. А також тому, що скоро разом із новорічними святами прийдуть державні вихідні:
«Новий рік, свята. Тож більше місяця можна й не сподіватися на якісь зрушення. У них усіх свята. А у нас свят не буде. У нас немає родини. Ми не знаємо, що з нашими чоловіками. Усі знають про проблеми полонених, але ігнорують їх. Нас не чують, не помічають нашої проблеми», – каже Катерина.
Із новими обіцянками, що чоловіки повернуться додому до Різдва, з’явилася надія, що хоч цього разу домовленість буде виконана.
«Нам уже багато разів багато чого обіцяли. Але ми щоразу сподіваємось, що наші чоловіки повернуться додому».
Та незважаючи на телефонну тишу, на мовчання структур, які нічого не повідомляють, Катерина Глондар щиро сподівається, що її чоловік скоро повернеться додому і вони зможуть разом обійняти своїх донечок.
«Будемо боротися, правда?» – звертається Катерина до старшої донечки, яка вже багато чого розуміє.
Малеча ствердно киває, бо знає, що її татко герой. Знає, що він скоро повернеться, і вони знову всі разом гратимуть у м’яча. Що він обійме маму, візьме на руки її молодшу сестричку Аню, а тоді поведе їх гратися на вулицю, в тихому дворику, під мирним небом…
