Катерина Глондар і Юлія Коринькова – дружини кіровоградських спецпризначенців, кадрових військових, які стали заручниками так званої “ДНР”, – щосили домагаються звільнення чоловіків. Днями обидві жінки разом з іншими родичами полонених пікетували російське посольство в Києві, перекривали Повітрофлотський проспект, закликаючи повернути їхніх чоловіків, синів, братів додому.
Кожну нашу бесіду і Катя, і Юля починають зі слів, скільки їхні чоловіки перебувають в полоні. Сьогодні вже 430 днів. Обидві жінки, схоже, зневірилися, що питанням обміну Сергія і Олександра займаються ті, від кого це залежить.
“Після останньої поїздки до Києва мені зовсім не хочеться більше зустрічатися з тими, хто займається питанням полонених, – зітхає Катерина. – Вони кажуть: чекайте, ми робимо все можливе. Але ми цих дій не бачимо”. “Наші чоловіки пішли захищати не тільки свої сім’ї, а в першу чергу батьківщину, а держава абсолютно не зацікавлена, щоб витягнути своїх воїнів з небезпеки. Наскільки нам відомо, на даний момент в полоні знаходиться тільки двоє кадрових військових – це наші чоловіки. Всі інші – мобілізовані “, – додає Юлія.
Сергій Глондар і Олександр Коріньков 16 лютого 2015 року супроводжували колону українських військових, що виходила з Дебальцівського котла. Її розстріляли, броньовану техніку спалили, багатьох українців взяли в полон. Були серед них і спецназівці.
– В групі, в складі якої виїхали наші чоловіки, було дев’ять чоловік, – каже Катерина. – Двоє загинули, двоє були важко поранені. Їх незабаром віддали бойовики. Двох звільнили через 50 днів. Ще одному вдалося втекти. Саша і Сергій в полоні досі … На останній зустрічі в Києві нам сказали, що місяць тому звільнили 12 осіб. Але я знаю про вісьмох. Ми ж знаємо про всі обміни, спілкуємося практично з усіма сім’ями, які чекають повернення своїх близьких, знаходимо тих, які повернулися – вони можуть нам хоч щось розповісти про наших чоловіків. Так що відстежуємо, кого коли відпустили. Після пікету під Адміністрацією президента і Верховною Радою, на який ми приїжджали в кінці березня, нас запросили до будівлі, з нами зустрілися Ірина Геращенко і представник СБУ Юрій Качанов. Вони сказали, що в пріоритеті хворі, поранені та ті, хто найдовше сидять … Але вийшли ті, хто нормально себе почувають. А у мого Сергія голова в двох місцях розбита. Це добре видно на першому відео, яке ми знайшли в інтернеті. Воно таке страшне, що мамі чоловіка його не показуємо. Ще іноді нам передають знімки з полону. Не можу сказати, як ми їх отримуємо, щоб нікому не нашкодити.
Останній раз Катя бачила чоловіка в Кіровограді 4 лютого 2015 року. У той день Сергій поїхав у зону АТО.
– А в день, коли чоловік потрапив в полон, я дізналася, що чекаю другу дитину, – продовжує жінка. – Зробила тест. І він виявився позитивним. Не планували ще одного малюка. Все вийшло спонтанно. У нас вже росла доця. В той момент їй був рік і вісім місяців. Але ми домовилися з чоловіком: якщо завагітнію, будемо народжувати.
– Як ви дізналися, що Сергій в полоні?
– Його мамі подзвонили козаки війська донського і сказали, що її син у полоні у “ДНР”. Майже місяць після цього Сергій не виходив на зв’язок. Подзвонив мені в березні. Я йому відразу і сказала, що у нас буде ще одна дитина.
Майже весь час вагітність була під загрозою. Але і на збереження я лягти не могла – ні з ким було залишити Марійку. Постійно приймала заспокійливі таблетки. Сергій час від часу телефонував, але про себе нічого не говорив і не говорить. Ми з Юлею постійно вивчаємо інтернет, знаходимо там відео і фотографії полонених. Бачили, що наших чоловіків водили прибирати біля якоїсь церкви … Це дає невелике полегшення – живі …
Коли на світ з’явилася друга дочка, Катя з пологового будинку повідомила про це рідним полонених, які перебували разом з Сергієм в будівлі донецького управління СБУ. На той час жінка знайшла багато сімей, які опинилися в такій же, як вона, ситуації.
– Я попросила всіх: якщо хтось подзвонить з “ісбушкі”, нехай Сергію скажуть про народження дочки і попросять передзвонити мені, – каже Катерина. – І через кілька годин чоловік набрав мене … Привітали один одного.
З пологового будинку жінку забирали друзі Сергія, які продовжують служити в полку.
– Маленьку звати Аня, – продовжує Катя. – Марія і Анна – два імені, які вибрав чоловік ще до появи у нас старшої дочки. Марійці вже 2 роки і 10 місяців. Вона пам’ятає тата.
Чекає його. Вважає, що він на роботі. Іноді Сергійко по телефону говорить їй “Привіт”. Ані півроку. Вони з Сергієм ще не знайомі …
У Юлі і Олександра дітей поки немає. “На жаль”, – говорить жінка. У пари взагалі-то все ще … медовий місяць.
– Ми розписалися 10 січня 2015 року, – каже Юля. – Саша якраз приїхав додому після довгої служби в зоні АТО. І ми вирішили зіграти весілля. До того моменту були знайомі майже три роки. Про розпис не раз говорили. Але я навіть не уявляла, що все це станеться взимку. Не можу сказати, що Саша поспішав, щось передчуваючи. Був спокійним. Просто несподівано так вирішили. А 5 лютого його викликали в частину. Медовий місяць ми не відгуляли. Тому я і кажу, що він у нас ще триває …
Я завжди переживала за Сашу. Він потайний, не розповідав, де воював. Щастям було, коли дзвонив. А якщо його телефон знаходився поза зоною, я почувалася жахливо.
Ми постійно чекаємо мінських переговорів, чергові повинні відбутися днями. Кожен етап для нас важливий. Ми в будь-якому випадку сподіваємося і віримо, що наші чоловіки найближчим часом будуть вдома. Але поки це не відбувається. Та що тут говорити. Наші чоловіки не повинні бути в полоні. Адже їх взяли в полон вже після підписання мінських домовленостей 15 лютого. Але коли сепаратисти дотримувалися своїх обіцянок або домовленостей?
Юлія працює вчителем молодших класів. Практично ніхто з колег не знає про її біду.
– Не хочу співчуття, жалості, сумних очей, – каже Юлія. – Від того, щоб не втратити глузд, рятує робота, спілкування з учнями. За підтримку і бажання допомогти ми вдячні новому командиру 3-го полку. Він сам намагається знайти людей, які змогли б домовлятися про обмін його бійців. Саша і Сергій – єдині з підрозділу хто знаходиться в полоні.
На акцію до Києва приїхали родичі з різних міст: Кривого Рогу, Дніпропетровська, Рівного, Львова, Тернополя … Перекриття дороги було мірою відчаю.
– Зрозуміло, що люди поспішають у справах, у них своє життя, але ж нас так довго не помічають, – каже Юля. – А наші чоловіки воювали і постраждали якраз за те, щоб в Києві був мир, щоб можна було їздити на своїх машинах, не боячись, що їх відберуть. Нам потрібна допомога. Ми хочемо побачити якісь дії. Поки – лише слова. “Рано чи пізно ваші рідні будуть вдома. Ви чекали більше, почекайте ще”, – більше року нам говорять одне і те ж. А чоловіків вдома все ще немає. Під час акції в столиці ми стільки нецензурщини наслухалися. Одна водійка, розфуфирена, з силіконовими губами взагалі з кулаками накинулася на одну з учасниць акції. Обличчя їй роздряпала …
Люди написали і передали в російське посольство колективний лист на ім’я Путіна. У ньому попросили відпустити полонених. Ця акція була попереджувальною. Якщо ніякого руху по обміну не буде, рідні полонених обіцяють робити більш конкретні дії.
– Ми ходимо по якомусь замкнутому колу, – продовжує Юлія. – Коли йшли активні бойові дії, наші чоловіки не вагаючись, пішли захищати країну. А потрапивши в полон, виявилися не потрібні Батьківщині. Америка та Ізраїль за кожного свого бійця готові боротися. Головне – повернути його додому. У нас, на жаль, не так …
