Кілька років тому Новозолотарівку – маленьке, фактично безлюдне село в Олександрійському районі – облюбував підприємливий француз – 46-річний Бертіл Вензо. І сталося це зовсім невипадково, адже сюди іноземця привело щире й сердечне кохання до українки та не менш відверте й заповзяте захоплення конярством.
А ще особливий естетичний смак до унікальних природних місцин з ошатними мальовничими територіями, якими й славне це олександрійське село. Саме тут іноземець вимріяв облаштувати справжній райський куточок. Куточок Франції в Україні. А втілювати цю ідею в життя розпочав з розведення овець. Придбав для того господарське приміщення колишньої ферми. Збудував невеликий ошатний заміський будиночок. Почав вирішувати земельні питання і поступово облаштовувати прилеглі території.
На перших порах господарювання в новопридбаній отарі налічувалося більше півсотні овець. Приглядати за ними спочатку господар взявся самостійно, хоча і додаткових робітників залучав. Але оскільки через власні справи знаходитись в Україні цілий рік не міг, то й худобу свою вимушений був довірити найманому працівнику. Фактично ж, бував в цьому селі лише влітку. Останні два роки приїздив сюди разом з родиною – дружиною-українкою та трьома доньками.
Проте, якось, після чергової зимівлі, поголів’я овець в господарстві Бертіля суттєво поменшало. Як потім з’ясувалося, за його відсутності один з працівників самовільно розпродував тварин і кошти з їх реалізації витрачав на власні потреби. Звісно, моральними принципами знахабнілий робітник не переймався. Але коли ця справа дійшла до власника, то невдаха – продавець лишився безробітним. На його місце вже знайшлась людина, котра не намагатиметься нагріти руки на чужому добрі.
Так складаються обставини, що цього літа в Україну наш герой не потрапить. Але й від власних мрій та підприємницьких ідей – чоловік не відмовляється. Каже, що розпочату справу обов’язково доведе до логічного завершення. А мріє він про те, що Новозолотарівка з часом стане справжньою рекреаційною зоною, куди зможуть приїздити його французські друзі та знайомі. А тут і справді є чим помилуватися! Невеликий ставок, гарний ліс, безмежні поля й кілька обжитих садиб. Саме до цих гармонійних українських просторів наш герой прикипів всією душею. Полюбив їх так само щиро, як і наше українське жіноцтво.
Готовий обживати мальовничу територію, а разом з тим і всіляко підтримувати її корінних мешканців, яких тут лише двоє. А це 85-річна пенсіонерка Марфа Афанасіївна Дуднік та практично її ровесниця 76-річна Тетяна Степанівна Маковецька. Обох жіночок без уваги іноземець ніколи не залишав. Коли приїздив в Україну і ліки купував, і продукти. Тож сьогодні бабусі відверто й щиро сумують за своїм турботливим сусідом. І сподіваються, що він обов’язково ще повернеться в їхнє рідне село та перетворить його в щасливе й затишне місце для відпочинку.
Маленьке село на Кіровоградщині, де поміж десятка (або і більше) хаток продовжує вирувати життя. Хтось працює на місцевих землях збираючи комбайном урожай, а хтось їде п’ять-сім-двадцять кілометрів по грунтовці, аби заробити на життя. Села, які не завжди позначені навіть на найдетальніших картах гугла теж живуть і варті уваги.
Перша електронна розповідає про такі місцини на Кіровограда, де незважаючи на клеймо “село вимирає”, живуть люди, народжують дітей, ведуть господарство…
Якщо ви хочете прочитати про ваше село на сторінках Першої електронної, пишіть або телефонуйте до редакції. Розкажіть нам, чому ви пишаєтесь своїм селом та чим воно особливе з-поміж інших, які легенди малюють історію вашої малої батьківщини. Ваші історії будуть на сайті та в соцмережах під хештегом #Моє_село .
Червоновершка Компаніївського району, наприклад, має скарбницю легенд навколо своєї школи, яка побудована на яйцях. Село Ганнинське Кіровоградського району є тихою пристанню для своїх мешканців. Маленька Ялинівка Олександрійського району живе і вирує без роботи, магазинів та школи.
Контакти редакції:
Пошта: persha.kr@gmail.com
Скайп: persha.kir
Телефон: (067) 520 10 70, (050) 245 89 53